Директор навчально-наукового інституту економіки і менеджменту Національного університету «Львівська політехніка», доктор економічних наук, член цілої низки вітчизняних і іноземних академічних установ професор Олег Кузьмін, незважаючи на чисельні регалії та звання, є людиною контактною. Він завжди охоче іде на діалог та відверту розмову з журналістами, не уникаючи відповідей і на так звані незручні запитання. Свідчення цього – наша нинішня бесіда.
– Олеже Євгеновичу, чим сьогодні є Ваш Інститут економіки та менеджменту в структурі Львівської політехніки?
– Це майже 4 тисячі студентів, 8 кафедр, на яких ми навчаємо майбутніх фахівців управлінського, міжнародного, економічного та фінансово-економічного спрямування за шістьма спеціальностями. При кожній кафедрі, звісно, маємо й науково-навчальні лабораторії. Це також 30 професорів – докторів економічних наук і 209 викладачів – кандидатів наук. До речі, хотів би зауважити, що викладачів без наукового ступеня у нас практично немає, а в наступному році ми запланували захист ще 4 докторських дисертацій. Загалом ми воліємо, щоби на заміну нашим викладачам-ветеранам приходили наші ж випускники аспірантури, відтак процес адаптації новітніх науковців до потреб інституту відбувається без якихось утруднень.
Випереджуючи запитання, котре я нерідко чую, стосовно того, що, мовляв, наші ВНЗ бездумно плодять випускників економічних спеціальностей, які згодом не можуть працевлаштуватися, то, не відповідаючи за інші університети, можу сказати: наші магістри та бакалаври в переважній більшості швидко знаходять собі надійне робоче місце як у підприємницьких, так і у владних структурах. Аби не бути голослівним, назву тих наших випускників, які останніми роками заявили про себе на широкий український загал. Це, зокрема, народний депутат України Оксана Юринець (вона водночас і професор кафедри зовнішньоекономічної та митної діяльності), Лев Підлісецький – також народний депутат України, Володимир Омелян – міністр інфраструктури України. А серед тих, хто обійняв відповідальні посади на регіональному рівні, можу назвати Василя Ватаманюка – начальника Івано-Франківської митниці ДФСУ, Олега Мандюка – генерального консула України у Кракові, Марію Могильницьку – начальника управління Національного банку України у Львівській області, Романа Ярему – голову правління Львівського локомотиворемонтного заводу. Зрештою, тих фахівців, яких підготував інститут і які вже посіли надійні позиції в бізнесі, владних структурах і в науково-педагогічній діяльності, можна називати десятками й сотнями.
– Нині вертикаль «Держава – Міносвіти – ВНЗ» проходить суворий іспит на ефективність як з погляду реалізації освітньої реформи, так і доволі жорсткої економії видатків на вищу освіту. Як у такій ситуації виживати нашим провідним університетам?
– Звісно, прагнення держави мінімізувати бюджетні видатки можна зрозуміти як з огляду на воєнні дії на Сході України, так і на важку економічну ситуацію загалом, обтяжену ще й негативними соціально-демографічними чинниками. Але у сфері освіти, хай і з недостатнім бюджетним фінансуванням, університети повинні мати набагато більшу самостійність. Що я маю на увазі? У багатьох випадках автономізація університетів, передбачена тією ж освітньою реформою, є тільки на папері. Візьмемо, приміром, нормативи, які нам доводять для розподілення тих же студентських стипендій. Як на мене, не справа Міністерства освіти і науки давати нам вказівки, як конкретно їх ділити між студентами-бюджетниками. Ось до нас поступає переважно доволі сильна та підготовлена молодь. І в одній групі, скажімо, всі можуть вчитися на рівні 95–98 балів, тобто на «відмінно», але ми змушені застосувати до них міноосвітівську квоту й позбавляти декого стипендії. Натомість в іншій групі, значно слабшій, але з іншої спеціальності, хтось з оцінкою і в 52 бали («задовільно») може стипендію отримувати. Дивний, як на мене, і нічим не виправданий парадокс. А чому б не зробити так? Ми справді наразі бідна країна й дуже багато на вищу освіту виділити не можемо. Отож, чи не слід надати університетам та інститутам у їхньому складі право самостійно розпоряджатися стипендіальним фондом? Повірте, ми своїх студентів знаємо досконало, й тоді будь-якої несправедливості у наданні їм чи позбавленні їх стипендій не буде.
Загалом же законодавство про вищу освіту насамперед має чітко виконувати сама влада. Це стосується тієї ж автономізації, тобто свободи розв’язання тих питань, які стосуються самих університетів: вступу, власне самого навчального процесу, розроблення навчальних програм тощо. Я, скажімо, не знаю, чи це ініціатива нашого профільного міністерства, але нині на його сайті «висить» проект щодо платних і неплатних спеціалізацій економічного спрямування. Відтак, цим документом визначено чотири бюджетних фахи. Але ці спеціалізації є далебі не профілюючими з огляду їхньої затребуваності на ринкові праці. А чому б самим університетам не визначатись з цим питанням? Адже успіхи нашого Інституту і з набором студентів, і з подальшим працевлаштуванням випускників пов’язані з тим, що ми створили потужну команду і щодо популяризації економічної освіти та відстежування потенційних абітурієнтів. Займаємося цією роботою не лише на період вступної кампанії, а впродовж року. Для цього закріпили за кожною школою та коледжем певного викладача-куратора, котрий, як правило, свого часу вчився у цьому навчальному закладі. Чимало допомагає нам у цій роботі й такий важливий університетський підрозділ як в Інтелектуальний навчально-науковий центр професійно-кар’єрної орієнтації, який очолює доцент кафедри загальної фізики Олександр Захар’яш, котрий багато робить для популяризації серед старшокласників політехнічної освіти.
– Нині дуже болісною проблемою для України є відтік кваліфікованих кадрів і загалом працездатних громадян до країн Євросоюзу. Як, на Вашу думку, маємо запобігти цій загрозливій тенденції?
– Щодо наших студентів, то ми за безпосередньої участі та керівництві професора Анатолія Загороднього розробили систему подвійних дипломів, коли наші підопічні мають змогу посеместрово вчитися як у Львівській політехніці, так і в польських вишах аналогічного профілю. Так, нині 106 студентів-магістрів інституту паралельно навчаються у Вищій школі бізнесу в Домброві Гурнічій та у Краківському гірничо-металургійному університеті. Аналогічну модель співпраці маємо на меті запровадити і з Вроцлавським економічним університетом та Бєлостоцькою вищою школою економіки. Водночас і наші викладачі поперемінно з польськими колегами читають лекції й там, і у Львові. Відтак, маючи подвійні дипломи, наші випускники значно підвищують свої шанси непогано працевлаштуватись в Україні. До речі, наші студенти, як показує практика, виявляються нерідко сильнішими від своїх польських ровесників, які до того ж у чималій кількості прагнуть не вчитися на батьківщині, а вступати в університети Західної Європи.
Що ж до відтоку робочої сили загалом, то це результат невдалих, а інколи недолугих реформ, які започатковані ще урядом Арсенія Яценюка. Хіба можна було тоді «морозити» пенсії і зарплати? В результаті гроші в недостатній кількості виходили на ринок, а економіка не працювала на повну потугу. Це й спровокувало новітню хвилю заробітчанства. До того ж ефективні реформи мають супроводжуватись зменшенням видатків на утримання бюрократичних структур, а не навпаки, як у нас. Я вже не кажу про повний безлад у нарахуванні захмарних зарплат держчиновникам на тлі суцільного зубожіння пересічних громадян. Справедливості заради слід зауважити, що зараз уряд Володимира Гройсмана намагається навести лад у цій сфері, почавши економити на державних витратах та забезпечивши зростання заробітних плат та пенсій.
– Щодо «реформаторів» з-за кордону, до діяльності яких у фахівців є купа претензій. Чому до розробки та втілення реформ влада із самого початку не звернулась до вітчизняних економістів Вашого рівня, а пішла шляхом залучення «варягів», більшість яких уже безславно полишила Україну?
– На жаль, ці діячі приїхали до нас не робити якісні реформи для користі країни, а виконувати свої специфічні завдання в інтересах або певних політичних сил, або ж фінансово-економічних груп. А, виконавши своє завдання з чималим зиском для себе, зникнули. Коли говорити про мою царину, то так діяла екс-міністр фінансів Наталія Яресько. Натомість чинний очільник Мінфіну Олександр Данилюк, який належить до нашого фахового кола, загалом працює непогано. Інша справа, що в мене є серйозні зауваги до проекту держбюджету на наступний рік. Адже ми ніяк не можемо позбавитись ілюзії, що державний кошторис має нібито стимулювати економічне зростання. Його ж повинно стимулювати повернене обличчям до бізнесу податкове законодавство й подолання чиновницької корупції. А державний бюджет має виконувати суто специфічні функції, себто належним чином фінансувати оборону, медицину, соціальні видатки, ту ж освіту. Якщо ж того не робити, то рано чи пізно можуть статися соціальні заворушення. І, мабуть, тому у нас «роздувають» кількість силовиків-правоохоронців, яких нині щедро фінансують, не додаючи нерідко коштів на оборону.
– І насамкінець, чи не полишив директор Інституту економіки та менеджменту через велику адміністративну зайнятість викладати студентам і аспірантам?
– Аж ніяк! Маю майже сто аудиторних годин лекцій, працюю з дипломниками, аспірантами та докторантами. Й це, мабуть, приносить мені найбільше задоволення.
Світлини Йосипа Марухняка