Минуло 30 років, як у Львівській політехніці було створено Товариство української мови. Своїми спогадами про той незабутній час ділиться один із організаторів установчих зборів і перший голова Товариства у Політехніці професор Олег Гринів.
Задум створити організацію для захисту української мови виник 1988 року. Пригадую гостру статтю Дмитра Павличка в «Літературній Україні». Ще раніше виникало питання: чому в трьох південнокавказьких республіках мови титульних націй утверджено як державні на конституційному рівні, а в Україні – ні?
Ідеєю створення в Політехніці Товариства рідної мови зі мною поділився член інститутського профкому доцент Микола Кукляк, з яким ми познайомилися в час моєї роботи в інститутському парткомі. Між нами склалися довірливі стосунки.
Варто сказати, що то були роки духовної й моральної деградації суспільства та його верхівки. У Політехніці ширилися анонімні доноси на працівників інституту. Особливо свавільно поводився «перший відділ». Мої взаємини з керівництвом парткому постійно загострювалися. Згодом я дізнався, що й на мене дійшов донос із району, в якому я працював до вступу в аспірантуру. Сексот звинувачував мене в писанні «антирадянських» віршів, хоч насправді це були епіграми на райкомівських пияцюг у часи «застою».
Ось у такій атмосфері доводилося створювати Товариство рідної мови в інституті. Від початку 1988–1989 навчального року ми постійно зустрічалися з Миколою Кукляком, який охоче допомагав готувати установчі збори.
Пригадую переповнену 210 аудиторію головного корпусу. Тоді, 14 грудня 1988 року, Політехніки обрали мене головою новоствореного Товариства. Завідувач кафедри російської мови, що сидів недалеко від мене, кинув фразу: «Каждый пришел со своим родным языком». Його слова змусили задуматись, адже при такому підході сама ідея захисту української мови розчинялася в багатомовному морі. (На щастя, цьому запобігли наші інтелектуали на установчій конференції, що відбулася в Києві на початку лютого 1989 року, коли було створено Всеукраїнське Товариство української мови імені Тараса Шевченка).
Перед республіканською установчою конференцією голів вишівських осередків Товариства запросили до заступника міністра вищої й середньої спеціальної освіти Леоніда Каніщенка.
Нас було шестеро чи восьмеро, зокрема троє зі Львова (Теофіл Комаринець, Євстахій Парасюк і я). Чиновник показав нам план утвердження української мови у вищих навчальних закладах, поскаржився на відсутність підручників. А Володимир Мулява сказав, як відрізав: «Ваша логіка взаємно заперечна: українською мовою не викладають, бо нема підручників, а підручників українською мовою нема, бо не викладають українською мовою. Замкнене коло! Доки таке буде!? Коли вже з цим покінчимо?». Каніщенко виправдовувався, що не він спричинився до такого становища, але все буде виправлено.
Який тоді панував ентузіазм! На трибуну конференції виходили представники східних і південних областей, передавали в президію папки, казали: «Тут стільки-то десятків тисяч підписів за державний статус української мови!».
На конференції були секретар ЦК КПУ Юрій Єльченко й заступниця голови уряду Марія Орлик. Гостро виступив Іван Драч, який обгрунтовував доцільність створення Народного руху України за перебудову, розкритикував позицію ЦК КПУ, вказавши на присутнього цекістського секретаря.
Після повернення до Львова мене запросив ректор. Хто ще був у його кабінеті, не пригадую. Проте на всі такі зустрічі я намагався ходити з Миколою Кукляком. Потім ми аналізували розмови й передбачали дальший розвиток подій. Жодних суперечностей між нами не було, бо ми не мали якихось особистих інтересів.
Мине небагато часу і ми переконаємось, що далеко не всі так підходили до громадської роботи в тодішніх «неформальних» організаціях. Чимало було таких, хто вважав себе єдиним рятівником нації. Та запам’ятався зразок подвижництва. Хочу сказати про Михайла Гориня, людину з природним розумом. Гадаю, що він міг стати видатним науковцем у галузі психології чи педагогіки, якби інакше склалася його доля. Згодом, під час моєї викладацької праці в Києві, ми часто зустрічалися з ним, обмінювалися думками. Його боялися ті, хто претендував на першість. Часто задумуюсь: чому жоден із Президентів не вшанував його званням Героя України?
Робота інститутського осередку нагадувала айсберг. Щоб провести якийсь захід, доводилося долати штучні бюрократичні перепони. Ректор домагався, щоб інститутський осередок Товариства виокремився з-під підпорядкування обласній організації. На моє заперечення, що наша організація визнана на офіційному рівні, бо на республіканській установчій конференції були присутні секретар ЦК КПУ та заступник голови Ради Міністрів України, він не зреагував, але вимагав, щоб для кожного засідання правління брати дозвіл у проректора на виділення аудиторії. Як з’ясувалося згодом, він сподівався, що «перестройка» закінчиться, як тоді казати, «перестрелкой» і все повернеться на попереднє коло. Мені передали слова ректора: «Жаль цих хлопців. Їх скоро посадять».
Щоб припинити діяльність Товариства української мови, українофоби діяли за типовими схемами. З нашої виставки в інститутській аудиторії викрали Шевченків «Кобзар», виданий наприкінці ХІХ століття. Дехто з керівників кафедр зривав вирізки з газет на дошці оголошень, в яких викривали антиукраїнську політику за часів сталінського тоталітаризму. Секретар партбюро одного з факультетів вимагав, щоб йому подали список членів Товариства.
Запам’яталася мені наукова конференція в приміщенні філармонії напередодні свята святого Миколая. На конференції ухвалили резолюцію, яку напередодні довелося писати мені з Богданом Якимовичем, нині професором, а зачитував її Всеволод Іськів. Серед виступів вирізнялася промова Михайла Гориня, який наголосив, що українську мову буде захищено лише тоді, коли СРСР перетвориться на конфедерацію незалежних держав. Поет Ростислав Братунь вимагав очистити нашу історію, яку сфальсифікували за часів тоталітарного режиму.
У серпні 1989 року обласна рада Товариства домовилася з управлінням освіти, щоб на зборах учителів перед новим навчальним роком виступили уповноважені представники ТУМ. Мені довелося виступати перед вчителями Радянського (нині Франківського) району Львова. На конференції був присутній секретар міськкому компартії Адам Мартинюк. Хоч я записався на виступ ще перед початком конференції, мені надали слово тільки після кількох письмових наполягань.
Як представникові обласної ради Товариства мені доводилося брати участь в установчих зборах різних організацій, де створювали свої осередки прихильники захисту рідної мови. Врізалося в пам’яті різке запитання ректора одного львівського інституту, якому не сподобалися мої слова про те, що скоро в усіх вишах області будуть осередки Товариства української мови. Він викрикнув з місця: «А скільки процентів занять проводять українською мовою у політехнічному інституті?». Я відповів, що для того й створено осередок Товариства, щоб докорінно змінити становище.
Нині можу сказати, що боротьба за мову Тараса Шевченка й Василя Стуса триває й досі, хоч після проголошення незалежності України минуло вже 27 років.