Оксана Забужко у Львівській політехніці: «Україна не рухнула навіть під натиском армії, яку вважали другою у світі»

Наталія Павлишин, Центр комунікацій Львівської політехніки
Оксана Забужко

У Національному університеті «Львівська політехніка» відбулася зустріч із відомою українською письменницею, інтелектуалкою, літературознавицею, філософинею, публіцисткою, громадською діячкою Оксаною Забужко на тему «Найдовша подорож України: 21-ше століття і феномен «кінця історії».

Захід організував Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Львівської політехніки.

Привітала гостю директорка МІОКу Ірина Ключковська, наголосивши:

– Про цю зустріч колись дуже мріяла випускниця Львівської політехніки, голова Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО) та віцепрезидентка Світового конгресу українців світлої пам’яті Анна Кісіль. Нашу гостю найкраще представляють її книги, її публіцистика, поезія, виступи. Для мене Оксана Забужко – це Нестор Літописець нашої доби. Якщо хочете знати щось про нашу епоху, як ми живемо, звідки ми, тяглість наших національно-визвольних змагань, наших українських святих – читайте твори Оксани Забужко. Хочемо пізнати себе в нашій епосі, читаймо твори Оксани Забужко, хочемо розуміти процеси і чому відбувається саме так, читаймо твори Оксани Забужко. Якщо хочемо заглянути у майбутнє, спілкуймося з Оксаною Забужко. Бо потужний інтелект, енциклопедичні знання разом з інтуїцією творять дивовижну синергію і відчиняють вікно у наше майбутнє.

Свій виступ Оксана Забужко побудувала довкола книги «Найдовша подорож». Ця книга перекладена на вісім мов і на стільки ж її ще планують перекласти.

– «Найдовша подорож» – це моя мобілізація. Це перша в моєму житті книга, яку я написала на замовлення і до того ж європейського видавця. Їхнє побажання полягало в тому, щоб у 120 тисячах знаків я пояснила, що Європа пропустила з історичних і культурних контекстів цієї війни. Я сказала їм, що це варто починати не з 2014 року. Пояснювати західному читачеві все те, що вони пропустили в українсько-російських стосунках, і те, що 24 лютого вони прокинулися в стані глибокого шоку, і потім ще місяць головною темою європейських ЗМІ було те, що путін збожеволів, що це війна однієї людини, і як довго їхні еліти вірили в це. Вони зрозуміли в ці дні, що з 2014 року ця війна не припинялася, адже до того думали: якщо тема зникла з перших шпальт, то, значить, вже завершилася.

Пані Оксана наголосила, що «Найдовша подорож» – це есе, базоване на її спостереженнях як свідка історії 30 років. Письменниця переконана, що починати розмову про цю війну треба з 1989–1991 років, тобто з кінця Холодної війни. Тоді Захід повірив і досі ще частково вірить, що він її виграв.

– Ті, хто стежить за цивілізаційним наративом, пам’ятає переможний дискурс: ну ось, Захід виграв Холодну війну завдяки тому, що демократія краща, ніж авторитаризм, що вільний ринок кращий, ніж планова економіка, свобода – економічно ефективніша… З перемогою ліберальної демократії в 1989 році думали, що приклад Заходу пошириться на все людство, бо всі ж хочуть жити добре і в мирі. Цей засновок не піддавався рефлексії. Думка про те, що, можливо, не всі хочуть жити добре, а є цілі культури і народи, які готові жити погано, лиш би ніхто поруч із ними не жив добре. Ось це істина, яку з контексту західної культури досі дуже складно осмислити, зрозуміти й оцінити – не всі хочуть жити і будувати, а є такі, які хочуть вмирати і нищити, що є культури смерті. І є різні види зла, які треба усвідомлювати і працювати, щоб це подолати, – зауважила пані Забужко.

Гостя пояснила, що, обираючи тему для зустрічі у Львівській політехніці, невипадково згадала цитату Фукуями про кінець історії. Бо у 2016 році, коли Фукуяма – «один з інтелектуалів, стовпів західного мейнстримного наративу» – був у Львові з лекцією (яку порадила переглянути), він наголошував на кількох прогнозах щодо світового економічного й політичного розвитку, зокрема говорив і про Україну, та за сім років не справдився жоден прогноз Фукуями.

– Ця книжка – привід говорити з різними європейськими аудиторіями та медіа і займатися просвітницькою роботою. Я з нею об’їздила вже 21 країну Європи. Маю досвід сканування різних реакцій і бачу, як різниться готовність нас розуміти за лінією – Північна, Центральна, Східна Європа, тобто колишні імперії, для яких елемент імперіалістичної солідарності з росією є частиною їхнього політичного світогляду. Тож і для Німеччини, і для Франції путінський дискурс про те, що України ніколи не існувало, купується легко, бо в їхньому політичному генотипі є культурна пам’ять про співпрацю їхніх політичних еліт – імперіаліст імперіаліста не скривдить. І про це на Заході я говорю відверто. Потрібен був певний час, щоб донести їм цю думку, – зазначила Оксана Забужко і додала: – Після цієї книги, коли пишу колонку в The New York Times, відверто запитую: як ви могли за минулі 30 років проґавити становлення і стрімке розростання фашистської диктатури на північному сході, відтворити цілковито і достеменно всі парадигми, за якими ви так само в 30-ті роки вигодували Гітлера? Чого навчилися? Для чого були ці сотні книжок і фільмів про Голокост і Другу світову війну, вся аналітика нацизму – стільки всього у просторі європейської освіти… Що ви з цього всього навчилися, якщо точно за тією ж схемою путін копіює Гітлера і повторює дослівно цитати в мейнстримному дискурсі – вже є дослідження, які це аналізують.

У своєму виступі Оксана Забужко підкреслила:

– У 2016 році, через два роки після вторгнення росії в Україну, Фукуяма – один із найкращих політологів світу, професор Стенфордського університету – каже, що в росії, по суті, можна говорити про напівавторитарний режим. А там вже фашизм працює на повну! Кажуть, що в усьому винен комунізм, забуваючи про агентуру КГБ. І Захід це приймає!

Письменниця вбачає проблему в тому, що російський імперіалізм взагалі не дискутувався і його не розглядали як проблему ні в 1991 році, ні у 2014 році.

– Нам сьогодні доводиться проговорювати те, що замовчувалося або було витіснене на маргінес не лише в Україні, а й у глобальному цивілізаційному масштабі інтелектуальної короткозорості, про яку, завдяки успіхам ЗСУ, сьогодні можемо говорити Заходу – прямо, відверто і з мірою своєї історичної правоти. Адже ніхто не думав, що Україна така важлива, потужна й успішна як держава, яка не рухнула і не провалилася, а цілком ефективно функціонує навіть під натиском армії, яку вважали другою у світі. Та, як сказав один американський експерт, «ми думали, що в росії – друга армія світу, а виявилося, що тільки друга армія в Україні». Тому ми повинні говорити про імперіалізм як про глобальну проблему. І це те, чого бракує не тільки в дискурсі українського політикуму.

Оксана Забужко поділилася також спостереженнями про те, що не так просто пояснити Європі наслідки програшу України.

– Для них досить абстрактно звучить, коли кажемо: якщо ми не вистоїмо, то завтра росіяни прийдуть і будуть палити ваші ниви та ґвалтувати ваших дочок. Вони краще розуміють, коли говорити про те, що на хвилі антиглобалізму і страху вони прогледіли перспективу фашизації Європи.

Завершуючи свою промову, Оксана Забужко наголосила:

– Інтелектуальна криза сучасної цивілізації – це великою мірою криза уяви. Не бійтеся дерзать, як закликав ще в 1920-ті роки Микола Хвильовий. Переживаємо історичний виклик, і, щоб це «викашляти», піде не одне покоління. Та хороша новина – найближчі два покоління матимуть повні руки роботи. Тож до праці!

Після цього присутні на зустрічі мали можливість поставити кілька запитань довгоочікуваній гості. Одне з них стосувалося сучасного «розстрілюваного відродження».

– Випускниця вашого університету Вікторія Амеліна своєю передмовою до «Щоденника» Володимира Вакуленка і своєю смертю утвердила те, чого ми не приймали на віру: вже є цілий список загиблих діячів української культури. Зараз є покоління, пожерте війною, покоління, яке має профілі й обличчя. Я би починала з Романа Ратушного – цей хлопець мав би стати одним із провідних політиків. У Києві його знали всі. У 24 роки він мав за собою ступінь політичного активізму. Можна собі уявити, якого мисленнєвого масштабу й діяльнісного він би досягнув у 40 років. І ці обличчя повинні стати символами нашого часу. Символи молодого покоління – люди, які не встигли реалізуватися, яких забрала ця війна. І такі люди, як Роман Ратушний та Вікторія Амеліна. Ця війна лягає на плечі молодого покоління. І дуже боляче це розуміти. Ми – покоління відкладеної війни, яке залишило війну своїм дітям...

Наприкінці зустрічі голова Первинної профспілкової організації працівників Львівської політехніки Роман Колодій подякував Оксані Забужко за натхненний виступ.

Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці