Після доволі тривалої перерви відновилися зустрічі авторського проекту «Від книги — до мети» мовознавиці, професорки Ірини Фаріон. І ця, вже понад п’ятдесята, зустріч подарувала глибоку поезію з Донецького краю Тетяни Малахової.
— Саме у цей день, 13 березня 2014 року, відбулося віче у Донецьку, на якому українські сили на весь голос сказали: Донецьк — це Україна. Саме з цього майдану розпочалася окупація землі, на якій прожила багато років пані Тетяна. До Донецька звезли московських звірів, які з ланцами, ножами, кастетами накинулися на людей, які говорили, що донецька земля — українська. Тоді й загинув наш побратим Дмитро Чернявський. Життя нашої країни виміряюється життями десятків поколінь, які відважно, не шкодуючи себе, виборювали її. Батьки Дмитра мешкають зараз у Львові. Їм дуже тяжко переживати цю трагедію, рана не загоюється. Це був єдиний син. Зараз вони усиновили дитину, щоби не збожеволіти, — розпочала зустріч Ірина Фаріон.
Знайомство з пані Тетяною було невипадковим,— вважає авторка проекту. Воно відбулося під час Революції Гідності у найстрашнішу ніч на Майдані, 18 лютого 2014 року. Поетеса тоді читала зі сцени вірш російською мовою. Загалом доля Тетяни Малахової можна поділити на «до» і «після». Вона з Горлівки. Тривалий час мешкала у Росії, працювала на Мосфільмі, писала сценарії для російських фільмів, монологи для Андрія Данилка, а потім прийшла до української мови.
— Шлях до української мови був дуже довгим. Батько мій з Росії, мама — з Харківщини, та ми все життя прожили у Горлівці. Я працювала вчителькою російської мови, майже 50 років розмовляла російською мовою. Коли у 2005 році їхали з дітьми в Росію, були абсолютно аполітичними людьми. Але там все змінилося. До нас непогано ставилися, але я не могла сприймати ставлення до України: не можна було говорити, що ти українець, що це незалежна країна, яка має свою історію, мову. Останньою краплею для мене стало, коли я написала сценарій до одного фільму, а режисер сказав внести ще одного персонажа — покоївку, але, щоб вона була повія і „хохлушка“. Я тоді запитала: чому, і чи знає він, що я — українка. На що відповів: «какая вы украинка, говорите на русском, пишете на русском» і додав, що всі українки повії. Я запротестувала, назвала десятки прізвищ українців, які зробили внесок у російське радянське мистецтво і не віддала цей сценарій. Саме у Москві я зрозуміла, як люблю Україну. А після того випадку переїхали жити до Києва, — розповіла свою історію Тетяна Малахова.
Ще один переломний момент у житті поетеси стався, коли на Майдані почалися перші вбивства — Сергія Нігояна, Михайла Жизневського. Каже, що це перевернуло її свідомість.
— 18 лютого мене запросили прочитати мій вірш «Здраствуй мальчик за серым щитом». Коли прочитала свій російськомовний вірш, дивлюся, на мене йде Фаріон. Про пані Ірину я читала ще в Росії. В мене намалювався такий її образ, що я дуже обережно на неї дивилася. Тож подумала, що зараз зіштовхне мене зі сцени. Але вона підійшла і подякувала, що у вірші я згадала її земляка Романа Сеника і заплакала. Коли я сказала, що з Донбасу, вона відповіла, що зі Львова і що Схід і Захід — єдиний. З того часу ми товаришуємо. Я розбиваю міф про злу Фаріон. І вдячна, що Ірина Дмитрівна розбиває міф про те, що всі на Донбасі — погані. Так, зрадників є багато і нічого тут дивного немає. Пригадую мамині розповіді про те, як до Донецька колись йшли ешелони з Росії — безробітні, колишні ув’язнені, — додала пані Тетяна.
Тетяна Малахова прочитала багато своїх віршів, всі вони присвячені темі війни, наповнені пережиттям трагедії, зраді. Глядацька зала була дуже розчуленою, сльози на очах були і у хлопців, і у дівчат, і у старших слухачів, подекуди було чутно схлипування — адже війна не залишає байдужим.
Гостя розповіла історію, яка змусила і її змінити своє сприйняття значення мови.
— Коли я була в АТО, до мене підійшов хлопець і каже: «пані Тетяно, дуже люблю ваші вірші, але маю прохання — розмовляйте українською мовою». Я тоді була ще „какая разница» і кажу: «какая разница, главное, что все любим Украину». Та він відповів: «коли я був у полоні, як над нами знущалися! І мої кати розмовляли російською. Тож після звільнення з катівні я не сказав більше ні слова російською». Після цього прохання я поступово почала вчити українську мову і розмовляти нею. Допомогла ще й донька, бо спілкується винятково українською мовою і заборонила з внуками говорити російською, щоб не зросійщувати їх.
Гостя наголосила й на тому, що особливо зараз не маємо права втрачати пильність і забувати, що нас долають не тільки кулями на сході, а й окуповують наші душі ностальгією за старими часами. З’являються старі передачі, фільми, щоб роз’ятрити душу, зачепити і повести у потрібному напрямку. Вона переконана, що російськомовні мають переходити на українську мову. Бо людина ментально належить до того народу, мовою якого думає.
