Командир розвідувального взводу, випускник Політехніки, який з відзнакою завершив навчання, життєрадісна, світла й надзвичайно добра людина. На жаль, його земний шлях короткий, але пам’ять про нього і його вчинки – вічні.
Микола Дитко – 26-річний військовослужбовець, випускник Інституту будівництва та інженерних систем Львівської політехніки. Також хлопець закінчив військову кафедру й дістав звання молодшого лейтенанта. У березні його мобілізували до війська, і, пройшовши навчання, він вирушив на фронт. Загинув Микола наприкінці червня на Донеччині під час артилерійського обстрілу.
На кафедрі теплогазопостачання та вентиляції згадують про свого випускника як про надзвичайно добру, щиру, світлу й життєрадісну людину. Кажуть, що він був здібний, перспективний, небайдужий до того, що відбувається навколо, а ще – справжній патріот своєї держави. Хлопець любив грати на гітарі, мандрував, добре навчався, а лише у травні відсвяткував свій день народження – 26 років.
«Про Миколу я можу сказати тільки найкраще. Ми познайомилася з ним уже на магістратурі, я була науковою керівницею його дипломної роботи. Він був дуже хороший, спокійний, позитивний, багато й сумлінно вчився. Магістратуру закінчив із відзнакою. Навіть більше, Микола – магістр-науковець, тож писав наукову дипломну роботу й успішно її захистив. Також наша кафедра має подвійне дипломування, тому студенти могли паралельно навчатись у Польщі. Микола був серед тих, хто скористався цією можливістю й пів року провів за кордоном.
На початку війни хлопець активно волонтерив, а в березні його мобілізували, і в червні він уже воював на Сході. Ми переписувалися з ним незадовго до загибелі, й тоді він переконував, що все добре, казав, що дуже вмотивований і готовий до боротьби. Вірив, що повернеться додому, навіть якось жартував, що мусить повернутися, адже треба збагачувати Політехніку новими вступниками. Мені ніколи не хотілося вірити в погане, бо це була така світла, порядна й надзвичайно добра людина…» – згадує про випускника його наукова керівниця Мар’яна Касинець.
Тепло відгукуються про Миколу і в його рідному селі на Тернопільщині. У коментарі «20 хвилин – Новини Тернополя» староста села Любов Мицик зазначила, що хлопець був мудрий і наполегливий, знав польську й англійську, подорожував світом і абсолютно всього досягав власними силами.
«Цей хлопчина був дуже добрий. Розумний, справедливий, порядний – повірте, слів замало, щоб про нього говорити. Добра дитина, дуже добра. Любив Україну понад усе, прагнув, щоб вона була вільна. Любив Бога, ходив щонеділі до церкви. Дуже любив свою маму – у них був надзвичайний зв’язок, хотів, щоб мама одужала й жила довго-довго…»
Перебуваючи на війні, старався виходити на зв’язок із рідними, які так чекали на його коротке повідомлення або хоча б на «плюсик». Незадовго до смерті надіслав найкращому другові листа – своєрідний заповіт, у якому попросив, у разі нещастя, поховати його в рідному селі, поруч із дідусем, а біля могили посадити калину. 27 червня його телефон замовк назавжди. Червона калина невдовзі проросте…
Дякуємо за чин, Миколо! Шана всім героям, які назавжди молоді, а душею такі величні!
