Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Львівська політехніка активно підтримує воїнів у боротьбі з ворогом та постраждалих від воєнних дій: університет взаємодіє з волонтерами, шукає потрібне технічне обладнання для військових бригад, допомагає вимушеним переселенцям тощо. Студенти виявляють велике бажання бути частиною цих процесів, тож часто відкривають «банки» для донатів, плетуть маскувальні сітки, забезпечують гуманітарну допомогу нужденним і організовують спеціальні заходи з метою збору коштів на українську армію. Владислав Ракочий, дизайнер та фахівець відділу маркетингу у Львівській політехніці, долучився до ініціативи допомоги ЗСУ в дуже незвичний спосіб: він розписує тубуси від російських снарядів для благодійних аукціонів.
– Як вас уперше залучили до такого заходу?
– Про проведення першого аукціону нас як дизайнерів повідомили викладачі університету. Знаю, що всі курси дизайну активно залучали до розписів, тому охочих студентів було і є досить. Щоправда, тоді ми малювали картини, а не тубуси. На той час захід відбувався у Пороховій вежі, і за його результатами вдалося назбирати чимало коштів. Про можливість розпису саме тубуса від російського снаряда я вже знав від своїх колег і вирішив спробувати. Мене сконтатували з військовим, який передав мені тубус, а я повернув його вже розмальованим.
– Що ви зобразили на вашому першому тубусі і яка була його ідея?
– Ідея розпису тубусів приходить звідти, звідки ніколи не чекаєш. Я вкладаю в них емоцію, пережите та набуте. Наприклад, на першому тубусі я зобразив АТБ, Нову Пошту та під’їзд львівського будинку. Це не простий набір об’єктів, а те, що я бачу кожного дня, те, що бачать усі кожного дня. І це звичайне буденне життя перервалося 24 лютого: будинки руйнувалися, та вони зведуться і будуть ще міцніші; небо продірявлене, але й воно колись буде захищене повністю. Найбільшого удару завдано всередині, тубус наповнився кров’ю та люттю, аж вона стала витікати згори. І якщо в наших серцях і душах є місце для тієї крові та цінностей, то у ворога там порожньо.
– Які емоції ви переживали, коли розписували свій перший тубус?
– Єдине, за що я переживав тоді, це щоб його продали, а кошти за нього були спрямовані на підтримку хлопців на передовій. Відчував сум, адже усвідомлював, що не хотів, щоб навички малювання пригодилися саме для таких речей.
– Нещодавно відбувся черговий аукціон, де ви представили свою нову роботу. Розкажіть про неї докладніше.
– Цей тубус був наповнений вже іншим сенсом: його золоті й теплі тони переносили мене у минуле, де я дитина. Завжди відчував невидимий зв’язок між людьми, потім я придумав цьому назву – «нитки життя». Є люди, з якими, на мою думку, ми пов’язані тими нитками життя. І для багатьох ця перша нитка утворилася при народженні, яка стала пов’язувати наші серця із серцем матері. Десятки ґудзиків на тубусі – це все те, що нам віддали наші батьки, всі ті теплі моменти, закарбовані глибоко в нашій свідомості. Кожен з тих ґудзиків, щоб бути пришитим, мусив узяти частину нитки життя. Тої нитки, що так нас об’єднує. Й ось тубус заповнений тими ґудзиками, і вгорі залишається лише маленький білий шматочок нитки. Нам віддали все, щоб «зв’язати» з нас людей, сповнених жаги до свободи, любові та почуттів. Коли ця нитка стає такою короткою, то настає час віддати щось взамін. Можна порівняти ці теплі моменти, ґудзики та нитку життя з Україною: вона виховувала з нас тих, ким ми є, вона розказувала нам усе та віддавала останнє. І нам не можна допустити, щоб ця нитка обірвалася, бо обірвуться й наші серця.
– Опишіть процес створення такого тубуса. Скільки на це потрібно часу та матеріалів?
– Матеріали, якщо брати золотий тубус, використав ті, що були під рукою, адже фарби на той момент не мав, вона страшенно дорога в ці часи. Однак я знайшов золотий балончик з фарбою, став думати над концепцією, і виникла та ідея з ґудзиками. На розпис одного тубуса потрібно один-два дні. Перед розписом варто обов’язково чимось поґрунтувати поверхню, легше зробити це з балончика, щоб фарба добре чіплялась і не розтікалася. Так за допомогою одного балончика фарби, ґудзиків, які я знайшов у металевій коробці, що є в кожного вдома, і краплі білого, чорного та червоного акрилу вийшов такий витвір.
– Скільки грошей на підтримку ЗСУ вдалося вторгувати за ваш тубус на останньому аукціоні?
– Наскільки мені відомо, мій тубус продали за 6–7 тисяч гривень. І таких різноманітних тубусів на тому заході було двадцять-тридцять.
– Що ви думаєте з приводу подальшої своєї участі в такій діяльності?
– Наразі я залюбки братимуся розмальовувати тубус чи щось інше задля армії. Однак водночас я шукаю можливість перетворення військової сировини на вироби предметного дизайну. Можливо, цей шлях розвинеться і набере обертів. Є вже приклад лампи з мінометного тубуса.
– До чого зараз найбільше прагнете у своїй справі?
– Хочу сказати, що все, що я роблю і заради чого живу, – це щоб побачити за своє життя крах російської машини тероризму на чолі з карликом-шизофреніком. Усе буде Україна! Дякую за цікавий та новий досвід.
