Архітекторів нерідко називають технологами просторової творчості, занурюючись у яку людина почувається звично і комфортно. Це високе ремесло привертає до себе людей небайдужих, неспокійних, креативних. Воно, за висловом Миколи Гоголя, говорить тоді, коли вже замовкли і пісні, і перекази.
Ось таким завжди небайдужим, неспокійним й креативним був Андрій Михайлович Шуляр – відомий український архітектор, який зробив неоціненний внесок у розвиток архітектури та містобудування Львова та Львівщини другої половини ХХ століття. Його довголітня професійна та громадська діяльність стала зразком вдалого поєднання високого творчого потенціалу з видатними організаторськими здібностями. Адже, як сам жартував, встановив неабиякий рекорд службового довголіття, перебуваючи на посаді головного архітектора області понад 27 років – з 1953 до 1980 року.
У багатому доробку Заслуженого архітектора України і лауреата Шевченківської премії, випускника Львівської політехніки Андрія Шуляра – десятки реалізованих проектів, що стали нашим визнаним архітектурним надбанням. Завдяки йому були розроблені й втілені генеральні плани Львова, Трускавця, Дрогобича, Борислава, Сокаля, Червонограда, Новояворівська. За його проектами споруджені численні житлові та громадські будівлі. Він був автором архітектурної композиції пам’ятника Івану Франку у Львові.
Особлива сторінка його творчої біографії – участь у реставрації пошкоджених під час Другої світової війни Домініканського собору, Бернардинського монастиря, костелу Єзуїтів, Королівського арсеналу та Порохової башти у Львові. Разом з ангелом-охоронцем українських музеїв та замків незабутнім Борисом Григоровичем Возницьким він відновлював замок у Олеську. Останній період свого життя Андрій Шуляр присвятив реставрації замку у Свіржі.
День у день він невтомно працював над збереженням унікальних архітектурних реліквій Львова, розташованих у його історичному центрі. А це було непросто зробити, адже у ті далекі роки на місто навально наступало т.зв. індустріальне будівництво. І Андрій Шуляр став одним з ініціаторів створення у Львові Державного історико-архітектурного заповідника. Це, зрештою, допомогло зберегти унікальний історичний містобудівний ансамбль центру, яким нині пишаються львів’яни і який включений до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО.
Не менш захоплює неординарна життєва біографія цієї людини. Андрій був наймолодшою – двадцять першою (!) – дитиною в родині Шулярів, котрі жили тоді в селі Майдан колишнього Станіславського воєводства, а нині Івано-Франківської області. Як розповідає син Андрія Михайловича Віталій, майданівці були надзвичайно патріотично налаштовані. У селі діяла «Просвіта», котру очолював священник Роман Яськевич – чоловік сестри Андрія і у якій юнак брав активну участь, виступаючи в аматорському театрі. Його брат Степан очолював осередок товариство «Каменяр». Він та Роман Яськевич були членами ОУН, згодом їх ув’язнила польська влада. Зазнали вони репресій і від радянської влади. На 10 років сталінських таборів за участь в УПА був засуджений і старший брат Василь.
Щоб уникнути переслідувань, Андрій за порадою батька їде вчитись до Кракова, де вступає на загальний відділ тамтешнього інституту прикладного і декоративного мистецтва. Після його закінчення у 1938 році прийнятий на факультет архітектури інтер’єрів. На той час у Кракові зосередилася численна українська студентська громада, котра налічувала майже 400 осіб. Андрій став учасником мистецького гуртка «Зарево», який діяв під патронатом професора Ягеллонського університету відомого українського письменника Богдана Лепкого.
У 1939 році після окупації Німеччиною Польщі Андрій змушений припинити навчання і у складі групи українських студентів вирушає на українські етнічні землі Підляшшя для організації українського шкільництва. Працював вчителем, директором шкіл у селах Полоски, Малашевичі, Стиринець і Заболоття.
Власне, про цей період свого життя Андрій Михайлович ніколи і нікому не розповідав. І лише, після 1991 року, коли постала незалежна Україна, він розкрив свою таємницю. Виявляється, що скеровував його на Підляшшя професор Володимир Кубійович, знаний український вчений-географ. ,З ним він був добре знайомий. До цього часу в родинному помешканні Шулярів зберігається подарована Кубійовичем карта українських земель з дарчим підписом. Нагадаємо, Володимир Кубійович у часи Другої світової війни очолював Український Центральний Комітет – інституцію, яка обстоювала інтереси українців в умовах німецької окупації.
І ще одна знаменна подія сталася тоді у життя Андрія Михайловича. У 1940 році він був учасником урочистості в Кафедральному соборі Пресвятої Богородиці у Холмі, де відбулося висвячення професора Варшавського університету, колишнього члена уряду УНР Івана Огієнка в сан архієпископа.
Андрій Шуляр мав неабиякі мистецькі таланти. У часі навчання у Кракові був учасником хору та оркестру струнних інструментів українських студентів (адже досконало грав на мандоліні). А згодом у Львові співав у хорі під керівництвом визначного українського композитора Миколи Колесси. Він був чудово обізнаний у літературі, напам’ять декламував історичну поему Тараса Шевченка «Гамалія» та Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».
Хтось із мудрих сказав: зодчество грунтується на трьох фундаментальних засадах – міцності, користі та красі. І все це обов’язково повинно гармоніювати з людиною. Андрій Михайлович Шуляр, справді, мав міцний дух та снагу гармонійно жити і творити для людей.
