Уперше на Говерлу (найвища вершина Українських Карпат, що сягає 2061 м) піднявся 1955 року, вже з досвідом гірських мандрівок Кавказом та Карпатами. Любов до гір – у мене давня. Ще 19-річним юнаком (1952 року) після першого курсу Політехніки отримав у профкомі путівку до альпійського табору «Шахтар» (Кавказ, район Баксан). Піднявшись на висоту 4200 м, одержав значок «Альпініст СССР». 1953 року спільно з командою велосипедистів здійснив сходження на гору Тростян (1235 м), що на Львівщині.
А перша моя «Говерляна» почалася, звичайно, з Ворохти. Наплечник з повною екіпіровкою (спальник, шатро, дощовик, продукти і т. д.) закинув на плечі й гайда в дорогу. 21-кілометровими стежками, дорогою, а то й по шпалах вузькоколійної залізниці, яка тоді вже не працювала, до спортивної бази «Заросляк», а звідти – на вершину. Після першої «Говерляни» була друга, а там третя, і т. д. Разом не менше 11. Ходив сам або з товаришами.
Цікавим був похід 1961 року. Тоді з нагоди першої річниці нашого зі Звениславою шлюбу, зібрав я товариство з 10 осіб (5 жінок і 5 чоловіків) – і в гори. Почали підйом із села Шибене. Переночували біля кляузи (штучний збірник води, який спускали в річку при сплаві скріплених між собою колод, у так звані дараби). Піднялися спочатку до озерця Марічейка, а потім – і на вершину Піп Іван або ще, як кажуть гуцули, Попіван (2028 м). На вершині височіє на всі боки колишня обсерваторія, збудована 1938 року, а в часі війни знищена і покинута.
Спустившись із вершини на Чорногірський хребет, проходимо повз двотисячник Гутин Томатник, у підніжжі якого є лійкоподібне озеро «Несамовите» з дуже холодною водою. Далі проходимо через гору Туркул і біля другого, більш пологого Несамовитого озера, врешті підіймаємося на Говерлу, королеву Українських Карпат. Запам’яталося, що вечеря тоді під вершиною була з медом та шпротами, бо всі запаси вичерпалися. Результат походу був такий, що три пари побралися і до сьогодні, живучи в злагоді й любові, згадують про цей похід із захопленням.
1978 року я познайомився з Володарем Безушком – організатором нашої чоловічої групи туристів. Весною зустрілися під Попом Іваном і відтоді ходимо щороку спільно ось уже 42 роки. Навіть видали 2016 року книжку – хроніку мандрівок «Невгамовні», яку впорядкував наш колега Леонід Сніцарук.
Під’їзд до Говерли найчастіше здійснювався автобусами, автами, навіть мотоциклами та іншими видами впереваж до Лазещини, або до Квасів, а сходження робили через двотисячний Петрос.
Були нестандартні і комічні випадки. Наприклад, 1986 року, коли сталася Чорнобильська трагедія, вирішили піти в гори. Але, не маючи змоги вирушити разом з товариством, домовилися зустрітися на вершині Ігровець (1803 м). Коли я вже опинився на вершині, там мене чекала записка: «Були, але на день раніше (копія записки в хроніці) і підемо хребтом Аршиці». Не мав я відваги піти невідомим мені хребтом і вирішив через Сивулю і Боярин зійти в село Бистрицю (Рафайлів). По дорозі випив усе пиво (6 пляшок), яке я за традицією носив щорічно; та спалив свого гуцульського капелюха, бо уявив, що він набрав радіації. Шкодую.
Інший випадок. Спустившись із Говерли, підкріпившись, помандрували Чорногірським хребтом. І ось умах небо потемніло, над нами нависла чорна хмара, пішов проливний дощ із блискавками й страшним громом. Сховатися ніде. Раптом, як у доміно, передній падає на того, котрий за ним, на мене падає Івась Мельник – так нас щось повалило, але залишилися цілі й здорові. Промоклі й замерзлі йдемо далі. Біля Туркула побачили колибу. Вона була без даху й засипана снігом. Там і переночували.
Колись у товаристві «Пошук» мені повідомили, що неподалік вершини Сивулі, вже після війни, приземлилися два літаки УПА. Партизани їх заховали. Стоячи на краю глибокого урвища, так званого Пекла, подумав, що там і справді можна заховати цілу ескадру, не то що два літаки.
Літа минають. 2013 року Володар організовує нашу чергову мандрівку Чорногірським хребтом, тобто – знову на «Говерляну». Це було особливо пам’ятно, бо якраз тоді мені виповнилося 80 років. Під Говерлою ще й скупалися в танучій від снігу льодяній воді.
За 5 років – знову Говерла, але без мене (лікар заборонив підніматися). Та все ж я зустрівся в горах з друзями, привітався і попрощався. Не зовсім удався їм цей похід. Через негоду не всі піднялися на вершину.
Невдовзі мені сини організували поїздку до Норвегії. Там гори-скелі. Не втерпів і я на початку свого 86-річчя і таки піднявся на вершину 777 м. над рівнем моря. Хоч все ще й далі живу Говерлою.
Після повернення додому, за кілька днів, почали мене боліти ноги. За 3 тижні інтенсивних управ уже ходив без палички. І знову всі думки про похід. Товариші рекомендували перенести його. Виручила дружина Звенислава, сказала що є путівка на Говерлу. Тут же зі супутницею (самого не пускали) п. Марією Петришин купили путівки і 6 жовтня автобусом – у гори. Завдяки чудовій їзді водія та цікавим розповідям керівнички п. Ірини (вдягнутої в гуцульський стрій) дорога здалася недовгою. У Ворохті розійшлися. Пані Марія – по музеях Гуцульщини, а я – таки на Говерлу. Приїхали в «Заросляк». Після інструкції п. Володимира, помолившись у капличці, пішов із усіма в похід.
На вершину піднявся за 4 години, не зупиняючись. Був останній, але переднього бачив. Між мною і Володимиром (шофером), і п. Марією був радіозв’язок (я мобільним телефоном не користуюся).
Прийшов дуже змучений і відразу сів на камінь. Може, зо 5 років проминуло відтоді, як на тому самому камені мав я ще силу стояти. Про свій вихід сповістив звуком сопілки та проспівав (промимрив) перший куплет «Ще не вмерла Україна».
На вершині мене сердечно вітали: провідниця тернопільської групи, туристи, незнайомі діти фотографувалися зі мною, запитували скільки мені років. Провідник сказав, що до сьогодні найстаршим туристом, який піднімався з ними на Говерлу, був 81-річний турист. Мені ж, слава Богові, вже 86. Того дня різниця між мною і молодшими (як і в Норвегії) становила приблизно 30 років.
Спуск був також не з легких. Ранішня білосніжна, осяяна сонцем Говерла почала топитися. Вода стікала тисячами потічків, стежки потопали у воді та болоті. І хоч дуже уважний до мене був наш провідник, та все ж я два рази «приземлився». Щасливо спустився вниз і знову приймав вітання. Співтуристи розійшлися по крамницях за сувенірами і на спільну вечерю у Ворохті таки запізнилися. Але, дякуючи передбачливості туристичного агентства, добре повечеряли в автобусі. Нагодували нас тоді смачною грибовою юшкою і картопляними пляцками (дерунами) зі сметаною.
О 23 годині ми приїхали до Львова, змучені, але задоволені!
Радує, що щорічно збільшується кількість туристів (від наймолодших на руках у батьків – до дуже поважних). Покращуються умови мандрівок, а також відповідальність самих туристів (підтримання порядку, винесення сміття). Та й чи може бути по-іншому? Говерла, Українські Карпати – так близько до Бога! Це ж наші святі місця, що наснажують.
P.S. Після Говерли вже встиг здійснити 43-тю поїздку в гори. 4.05.2019 р. піднявся на висоту 1000–1200 м гори Стримба, що на Закарпатті.
