17 червня 2022 року Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» організував і провів панельну дискусію «Українські вимушені мігранти в Європі: допомога діаспори». Подія присвячена Всесвітньому дню біженців, встановленому ООН на честь біженців по всьому світу задля визнання сили і мужності людей, які були змушені втекти з рідної країни, щоб уникнути конфліктів чи переслідувань. Як зазначає УВКБ ООН, «Всесвітній день біженців висвітлює права, потреби та мрії біженців, допомагаючи мобілізувати політичну волю та ресурси, щоб біженці могли не тільки виживати, але й процвітати. Хоча важливо щодня захищати та покращувати життя біженців, такі міжнародні дні, як Всесвітній день біженців, допомагають зосередити увагу світової влади на тяжкому становищі тих, хто тікає від конфліктів чи переслідувань. Багато заходів, що проводяться у цей день, створюють можливості для підтримки біженців».
Тому МІОК, підтримуючи цю глобальну ініціативу, провів панельну дискусію, присвячену українським мігрантам, які були вимушені покинути Україну у зв’язку із повномасштабним вторгненням росії 24 лютого 2022 року.
Про актуальність та великий інтерес до проблематики, що була порушена на панельній дискусії, засвідчила кількість зареєстрованих учасників – понад 250 осіб із 34 країн. Серед цієї широкої аудиторії були не лише викладачі, науковці, дослідники та експерти з питань міграції, але й представники громадського сектору та державних структур, що пов’язані з прийняттям рішень у цій галузі.
Відкриваючи подію, Ірина Ключковська, директорка МІОКу, підкреслила: «У фокусі панельної дискусії – обговорення безпрецедентної допомоги, яку організовує і надає українська діаспора вимушеним мігрантам, підсилюючи у такий спосіб зусилля країн, що приймають біженців з України. Цей напрям належить до одного із пріоритетних у роботі українських спільнот за кордоном, які чутливо реагують на потреби України, забезпечуючи також військову, гуманітарну, адвокаційну, інформаційну підтримку України в умовах жорстокої агресії росії. Наша мета – обмін найкращими практиками допомоги вимушеним мігрантам, розробка найефективніших механізмів її реалізації, сприяння інтеграції та запобігання асиміляції».
Від імені Національного університету «Львівська політехніка» учасників заходу привітала Наталія Чухрай, д.е.н., професорка, проректорка з науково-педагогічної роботи та міжнародних зв’язків. У своєму виступі вона зауважила, що Львівська політехніка сьогодні теж активно підтримує гуманітарні місії, спрямовані на допомогу внутрішньо переміщеним особам: «Корпуси Львівської політехніки стали прихистком для сотень ВПО, а наші працівники та студенти – активістами, які створили Волонтерський центр збору коштів, продуктів і всіх необхідних речей. МІОК та кафедра української мови успішно реалізували розмовні клуби вивчення української мови. Також при Політехніці працює Центр безоплатної психологічної допомоги та консультаційні центри. Зараз долучаємося до інноваційних розробок та інших можливих ініціатив для допомоги вимушеним переселенцям». Розуміючи важливість усієї допомоги, яку сьогодні надає діаспора українським вимушеним мігрантам та Україні загалом, Наталія Чухрай висловила вдячність за цю величезну працю.
«Питання сьогоднішньої події є актуальним як для України, так і для української діаспори, яка прийняла та опікується мільйонами вимушених переселенців, – підкреслила Євгенія Петрова, в.о. Голови Світової Федерації Українських Жіночих Організацій. – Українське жіноцтво в діаспорі є частиною світового руху та з перших днів російського вторгнення присвятило себе українським втікачам від смертей, каліцтв, катувань, повітряних тривог. Ми знаємо, що 80% з них – це жінки з маленькими дітьми, багато з яких пережили бойові дії, стали свідками звірств російських військових та в стресовому і депресивному стані змушені були переміститися в чужу країну. Тому наша велика шана нашим жінкам у діаспорі, які вдень і вночі підтримують своїх посестер. Щоб українські жінки не стали жертвами торгівлі людьми, СФУЖО підготувала спеціальний відеоролик під назвою «Пастка. Не стань живим товаром». У своєму виступі Євгенія Петрова наголосила, що заснування СФУЖО 1948 року було зумовлене катастрофою на українських землях, потребою в допомозі рідному краю та новим українським емігрантам, серед яких багато вдів і жінок з дітьми, а також надання допомоги у переселенні великої кількості мігрантів. В. о. Голови СФУЖО також висловила вдячність МІОКу за те, що, перебуваючи в безпосередній загрозі життю, працівники Інституту продовжують активну діяльність, проявляють велике зацікавлення в роботі діаспори та реалізовують успішні нові проєкти.
Промовцями дискусії стали Сергій Касянчук – директор представництва Світового Конґресу Українців в Україні; Мирослав Петрецький – член парламенту Румунії, голова Союзу українців Румунії; Мирослав Скірка – голова Об’єднання українців у Польщі; Ярослава Хортяні – членкиня Екзекутивного комітету Світового Конґресу Українців (СКУ), голова Комітету з питань членства в СКУ, голова товариства української культури в Угорщині; Роман Руссу – голова Асоціації української молоді в Молдові «Злагода», член борду Національного Конгресу Українців Молдови, адміністратор «Центру допомоги біженцям з України в Молдові».
Модерувала дискусію Оксана П’ятковська, заступниця директора МІОКу. Вона вибудувала розмову за кількома тематичними блоками: опис міграційної картини і першої реакції на неї влади та суспільства країн перебування; громадські ініціативи, успішні практики, а також питання, які ще стоять на порядку денному; можливі сценарії подальшого розвитку українських вимушених мігрантів і проблеми збереження української ідентичності за кордоном.
Сергій Касянчук передусім подякував МІОКу за ініціювання цієї важливої дискусії, наголосивши, що «сьогодні бракує загального бачення цих проблем. Вже за три місяці назбирався величезний досвід, вже ми розуміємо, що працює, а що не працює. І тому важливо це підсумувати. Зібратися разом та почати спільну розмову, щоб зрозуміти, де ми є, які мають бути подальші кроки, де ми встигаємо, а де – не допрацьовуємо». Також голова представництва СКУ в Україні, розповів, що після початку повномасштабної війни СКУ відкрив тимчасовий офіс у м. Перемишль (Польща). Офіс обрав для себе два пріоритетні напрями роботи: перший – допомога Україні, насамперед військовим, другий – гуманітарний блок та допомога українським вимушеним мігрантам. Щодо останнього, то тут СКУ зосередився на роботі у політичній сфері – співпраця з урядами різних країн для запровадження необхідних рішень щодо українських переселенців, а також з українським урядом. Зокрема, серед перших успіхів Сергій Касянчук згадав відкриття у Перемишлі консульського відділу для полагодження проблем з наявністю документів у вимушених мігрантів.
Промовці з Угорщини, Польщі, Румунії та Молдови охарактеризували динаміку в’їзду та кількість українських вимушених мігрантів у своїх країнах, розповіли про законодавчі ініціативи урядів цих країн у допомозі українцям та співпрацю українських діаспорних організацій з державними місіями у цій сфері, а також про сприйняття суспільством вимушених мігрантів.
«У Молдові не прийнято окремого закону щодо тимчасового захисту. Відповідно, усі українці, які прибули сюди внаслідок війни, можуть скористатися загальною процедурою надання притулку, яка є складною і тривалою. Також специфіка Молдови полягає у тому, що вона не має досвіду прийняття біженців, як це існує в інших європейських країнах. Тому їй знадобився час для переходу від локальних ініціатив до загальнодержавного управління цими процесами», – розповів Роман Руссу про особливість Молдови – країни, яка не є членом ЄС та не відповідала загальній риториці інших учасників.
Представники українських громад з різних країн поділилися власним досвідом започаткування центрів гуманітарної та інформаційної допомоги українським переселенцям. Дискусія також торкнулася й питання майбутнього. Промовці поділилися своїми спостереженнями щодо того, чи повернуться вимушені мігранти до України, чи зберігатимуть свою ідентичність, та розповіли про те, які проблеми залишаються невирішеними.
Так, Мирослав Петрецький розповів про повну підтримку румунської влади, успішну співпрацю румунського парламенту, уряду та органів місцевого самоврядування з українською громадою в Румунії і висловив оптимістичне бачення щодо майбутнього: «Ми маємо українські школи, досвідчених викладачів, відповідне державне фінансування, сприяння влади та суспільства. Нові мігранти, які приїжджають, тісно співпрацюють з нами і активно долучаються до наших заходів».
Ярослава Хортяні згадала також про співпрацю не лише держави та громади, але й з церквою, яка консолідувала зусилля для надання допомоги. Однак, угорська влада взялася підтримувати українців лише через 2 тижні після початку війни, і тому весь фронт робіт на початкових етапах ліг на плечі українських активістів та угорського суспільства, яке, за словами Ярослави Хортяні «склало іспит на відмінно». Попри це, багато питань залишаються не вирішеними. Серед них очільниця українців Угорщини окреслила такі: розвиток українського шкільництва задля збереження української тотожності (є сподівання, що з вересня запрацюють двомовні школи); розвиток центрів гуманітарної допомоги, зокрема у Мішкольці, куди нещодавно прибуло багато українських вимушених мігрантів; формування правильних інформаційних наративів, недопущення російської пропаганди та розколу між українцями та угорцями.
Мирослав Скірка підкреслив, що багато українців, які прибувають до Польщі, переходять на українську, бо реакція поляків на російську мову є ворожою. І це спонукає російськомовних вимушених мігрантів з України осмислити свою мовну ідентичність. Також очільник української громади в Польщі зазначив: «Наша громада докладає зусиль, щоб допомогти українським дітям, які прибули до Польщі, зберегти свою українську ідентичність. Зараз ми працюємо з Міністерством освіти Польщі, щоб ввести таку новелізацію і запровадити українську мову у школах як другу іноземну, створити можливість обирати українську мову для навчання на рівні з англійською чи німецькою. Також працюємо над тим, щоб могти долучати дітей вимушених мігрантів до пунктів навчання української мови, які були відкриті ще до війни для дітей, які належать до національної меншини. Нам важливо, що для створення умов збереження ідентичності новоприбулих дітей об’єднують свої зусилля представники місцевої влади і різних громадських організацій, а також є розуміння та підтримка Міністерства освіти Польщі».
«Проблеми короткострокової перспективи нам вдалося частково полагодити, – підкреслив Роман Руссу, – однак серед актуальних питань в середньо- та довгостроковій перспективі залишаються три : освіта дітей, зокрема нам необхідно збільшити кількість українських шкіл, і ми це питання порушували при зустрічі з Президентом Молдови; працевлаштування – тут необхідне запровадження статусу, подібного до того, що є в країнах ЄС, та робота над системою працевлаштування; інформаційне поле, адже воно дуже вражене російською пропагандою і активним підбурюванням антиукраїнських настроїв у суспільстві».
Підбиваючи підсумки дискусії, Ірина Ключковська наголосила, що «глобальне українство – це сила, і та інформація, яку ми збираємо про діяльність діаспори для допомоги Україні в умовах війни, лише зайвий раз нас у цьому переконує. Ми сьогодні вкотре переконалися і хочемо, щоб про це знала вся Україна, що немає «українська діаспора» і «Україна», а є – МИ. Діаспора – абсолютно невід’ємна частина нас. Ми є разом, і в цьому наша сила. «Рускій мір» та війна не тільки тут. Вона перейшла кордони і прибрала інші форми. «Рускій мір» мімікрує під Україну і тому ми мусимо бути дуже пильні. І якщо ми об’єднаємо зусилля, то вбережемо людей в Україні та за межами України. І хочу запевнити вас, що МІОК взяв на себе важливу функцію солдата. Ми – воїни на місцях, які воюють за те, щоб Україна і діаспора дихали одним повітрям, були руками однієї мами, одним-єдиним цілим».
