Цим текстом продовжуємо серію дописів зі спогадами про Львівську політехніку. Автори — працівники або випускники закладу, які у своїх мемуарах згадують альма-матер.
Пропонуємо для ознайомлення фрагменти мемуарів Аліції Дорабяльської «Ще одне життя». Варшава, 1972 (Alicja Dorabialska. Jeszcze jedno życie, Warszawa, 1972).
Аліція Дорабяльська (1897–1975) — перша в історії Львівської політехніки жінка-професор і завідувачка кафедри. Почесна членкиня багатьох наукових товариств. Вчена-хімік, відзначена низкою високих державних нагород.
У 1922 році у Варшавському університеті захистила дисертацію і здобула ступінь доктора хімії. Упродовж 1925–1926 років продовжувала навчання під керівництвом Марії Склодовської-Кюрі в Радієвому інституті в Парижі. Після повернення до Варшави в 1928 році здобула у Варшавській політехніці габілітацію в галузі фізичної хімії, а в 1934-му дістала звання надзвичайного професора та була призначена завідувачкою кафедри фізичної хімії у Львівській політехніці.
«Професор фізичної хімії Львівської політехніки [Богдан] Каменський у 1932 році прийняв запрошення перейти працювати в Ягеллонський університет. Так у Львівській політехніці з’явилася вакансія на кафедрі фізичної хімії. Тоді я, маючи намір очолити цей підрозділ, подала анкету.
Незабаром виникли гарячі дискусії. Жінка — і керівник кафедри в Політехніці? Перший раз, певне, у цілім світі! І чому саме у Львівській політехніці, яка має майже столітні традиції? Чи можна собі уявити жінку в залі засідань Сенату, декорованому портретами шанованих, заслужених і достойних ректорів? Питання ці падали довкола й досягали мене…
Моїм колегам-хімікам [з Львівської політехніки] професорам Вікторові Якубу й Адольфу Йошту вдалося "форсувати" голосування за мою кандидатуру на вченій раді хімічного відділу. Але на загальних зборах професорів Львівської політехніки і серед членів Сенату кипіло обурення. Більшість професорів різних відділів вважали прийняття жінки на високу посаду в навчальний заклад недопустимим, зниженням рівня й авторитету Політехніки. Почали навіть оперувати аргументами фаховості. Завідування кафедрою фізичної хімії у Львівській політехніці стало затягуватися на роки.
…
Справа "моєї" кафедри тягнулася вже майже два роки. Врешті я отримала звістку, що мої "супротивники" знайшли іншого кандидата і просувають його на керівництво.
Даймо собі спокій з тою кафедрою у Львові, міркувала я, звертаючись до професора [Войцеха Свєнтославського], — вони мене не хочуть. Мають вже свого кандидата. Я просто напишу листи вдячності до професорів Якуба та Йошта і повідомлю, що вже не маю наміру "ощасливлювати" Львів своєю присутністю...
…
Але одного ранку навесні 1934 року будить мене телефон: "Вчора твоя номінація на професора Львівської політехніки пішла на підпис до президента" [Ігнація Мосціцького].
А насправді рішення про це прийняв [Юзеф] Пілсудський. На одному з прийомів у Бельведері [офіційна резиденція керівництва Польської Республіки] міністр у справах релігійних визнань і народної освіти Вацлав Єнджеєвич звернувся до нього: "Пане! Маємо клопіт. Кандидатка на кафедру фізичної хімії у Львівській політехніці — жінка! Аліція Дорабяльська". "Ну то й що? Нехай баба покаже себе! Вона має характер! " — вигукнув Пілсудський.
Так вирішила мою долю людина, що була достатньо могутньою, щоб не боятися небажаної критики. Від вересня 1934 року я стала професором Львівської політехніки.
…
У Львівській політехніці діяли усталені академічні правила. Отже, день 1 вересня я розпочала з візити до ректора [Отто] Надольського. Кожен професор, який щойно розпочинав працю, зобов′язаний був відвідати ректора і скласти йому своєрідну службову присягу. Після стількох літ згадую цю подію з глибоким зворушенням. Був це один з найурочистіших моментів мого життя. Чудовий текст присяги, що зобов′язує до праці "не заради мізерної вигоди чи пустої слави" — не просто фраза.
…
Наступні мої візити були до професорів Львівської політехніки. Звичаї приписували, щоб новообраний знайомився почергово, починаючи від найстаршого чинного професора навчального закладу. На той час це був професор [Едвін] Гаусвальд.
Мушу визнати, що ті візити сповнювали мене хвилюванням. Колег-хіміків я знала всіх, не мала потреби знайомитися, та й кожна розмова була для мене приємністю. Але на інших відділах були люди, котрі, виявляється, мали право сприймати мене як "демонічну" особу. І знаю, що мене боялися.
Серед професорів Політехніки було багато постатей з відомими іменами, колишніх міністрів, як-от [Казімеж] Бартель, [Максиміліан] Матакевич, [Ян] Лопушанський.
Майже цілий вересень я "мужньо" ходила в чорній шовковій сукні, стукаючи у двері кафедр, тихо сподіваючись, що, можливо, не застану професора і залишу тільки візитівку.
Професор Казімеж Бартель виявив доброту і приязнь від перших моментів нашого знайомства. Згадую, що, коли вперше прийшла до нього з візитом, він був відсутній. Наступного дня несподівано він сам відвідав мене, і ми довго бесідували.
Це все згадую сьогодні з усмішкою. Професори Львівської політехніки були людьми високої культури. Якщо навіть хтось із них й бубонів нишком: "Чого та баба до нас пхається?", то таки не показував свого небажання явно.
…
Львів пригорнув мене до себе. Незабаром перестала бути тут чужою. Як зазвичай, 1 жовтня у Політехніці відбувалась інавгурація. Отримала срібну професорську відзнаку. Члени Сенату Львівської політехніки не одягали мантій, бо вважали це звичаєм гуманітарних університетів, а не технічних. Усі були в чорному вбранні з професорськими відзнаками.
Колеги попередили мене, що завжди ввечері інавгураційного дня відбувається святкування і що є вже усталений звичаєвий порядок промов. Виступають почергово: ректор, що йде у відставку, новообраний ректор і після них наймолодша особа з грона професорів. Тож я буду змушена виступати і вітати колег.
У моїй ситуації це було доволі складно. Постановила собі, що найкраще послуговуватися щирістю. Коли ж привітав мене ректор Надольський, відповіла йому прямо: "Знаю, що мене не хотіли… Загалом я це розумію, і це мене не дивує… Дякую, що таки ризикнули… Я хімік… Знаю різні способи взаємодій… І найтривалішими є ті, що постають внаслідок спільної праці й порозуміння між людьми… Спробуймо! Можливо, з цього виникне щось поважне".
Мої щирі слова досягли цілі. В подальших, неофіційних вже, обговореннях виявилося, що "все-таки мене хочуть". Хтось назвав мене "Одиначкою", і це прізвисько супроводжувало мене протягом усього часу мого перебування у Львові. Так я увійшла до грона професорів Львівської політехніки. І наше товариське життя було особливо близьким — тіснішим, аніж в інших університетах».
Далі буде.
Переклад авторки допису
