До Львівської політехніки завітав Пітер Осборн — лектор, професор сучасної європейської філософії та засновник Центру досліджень сучасної європейської філософії (CRMEP) Кінгстонського університету (Лондон).
З вівторка, 24 червня, по п’ятницю, 27 червня, тривали пізнавальні лекції, присвячені екзистенційній філософії в Німеччині та Франції у період 1927–1945 років, зокрема в контексті Другої світової війни.
Однією з тем лекцій був Мартін Гайдеґґер — німецький філософ (1889–1976), якого вважають одним із найвпливовіших мислителів XX століття. У своїй головній праці — «Буття і час» (1927) — він поставив фундаментальне питання: що означає бути?
Гайдеґґер стверджував, що західна філософія, починаючи з Платона, забула про справжнє розуміння буття, зосередившись лише на сущому — окремих речах і об’єктах. Щоб повернутися до цього забутого питання, він вдається до аналізу людського існування — того, як ми живемо, думаємо і сприймаємо світ. Саме так у Гайдеґґера з’являється ключове поняття, що стало центральним у його філософії та відображає його спосіб мислення. Це — дазайн (Dasein) і темпоральне існування як фундаментальна його структура.
Що це?
Дазайн — сполучення двох німецьких слів: «da» і «sein». У буквальному перекладі — це «бути-там». Проте Гайдеґґер категорично заперечував у своєму дискурсі таке буквальне трактування. В його практиці це слово має глибоке, розлоге філософське пояснення.
Життя ми корегуємо самі — не існує долі, яка б сковувала нас ілюзією можливого вибору. Ми існуємо в пошуку сенсу у світі, де немає готових відповідей, де космосом нічого наперед не написано, що, власне, і вважається дазайном, людським буттям. Це протистоїть античній ідеї вписаності в космос. Натомість сучасна людина має обрати власну екзистенційну сутність. З цього випливає автентичність і неавтентичність буття.
У чому полягає сенс?
Гайдеґґер провадив до того, що людині варто жити автентично — тобто так, як вона відчуває, слухаючи себе, свої бажання, а не йти за загальноприйнятими нормами, якщо твоя істота цього не бажає, а також усвідомлювати себе і свою смерть. Неавтентична ж модель є протилежною й полягає в тому, щоб жити рутинно, як усі, втікати від себе, керуватися в житті чужими очікуваннями, прагненнями, зовнішніми законами.
На думку Мартіна Гайдеґґера, коли ми говоримо про фаталізм, то певною мірою починаємо жити неавтентично — перекладаючи всю відповідальність на долю: адже ж «усе й так написано, я не винен, що так трапилось» або «усе й так написано, я не можу змінити обставини». Це заважає людині бути собою, діяти від себе.
Дазайн тісно пов’язаний із темпоральним існуванням (властивістю буття). Радше можна сказати: темпоральність є умовою можливості дазайну як такого. Згідно з концепцією філософа, коли людина живе статичним життям, вона стає подібною до нерухомого предмета — каменя — і за ієрархією перебуває навіть нижче за того, хто живе неавтентичним буттям.
А як жити темпорально?
Темпоральність є антонімом до статичності. Це означає життя з проєкцією на майбутнє, активні дії в теперішньому й усвідомлення свого минулого — тобто життя за ознаками темпоральності. Не йдеться про стандартне чи буквальне розуміння часу, наприклад, як ткнути пальцем у календар, а про усвідомлення процесів, що стоять за цими часовими проміжками.
Визначальним є майбутнє, яке дуже непевне, але водночас ми самі його конструюємо. У цьому й полягає наш рух: ми плануємо, очікуємо, боїмося, сподіваємося. Теперішнє — це час рішень і дії у моменті. Минуле визначає те, ким ми «вже» стали: ми усвідомили свої помилки, набули досвіду.
У філософії Гайдеґґера центральним питанням є смерть. Вона постає як частина буття — тобто у філософа відбувається «пріоритезація смерті», як зазначив Пітер Осборн. Людина має жити й цілком усвідомлювати свою смертність і її невідворотність.
Осборн зробив цікаве порівняння з тим, як часто заможні люди через різноманітні спроби обманути смерть намагались і намагаються подовжити своє життя, створити ілюзію, що вони житимуть довше. Але це не є правильним сприйняттям смерті. Також на заваді здоровому сприйняттю своєї смертності стає об’єктивізація, науковість.
У чому полягає ця проблема?
Є два поняття — об’єктивізм і суб’єктивізм. Обидва ці підходи Гайдеґґер заперечує, обираючи повернення до екзистенціалізму.
— Суб’єкти, об’єкти — він хотів вийти за межі цього дискурсу, вийти з цієї царини. Він повертається до онтології, щоб переосмислити її, — пояснював Пітер Осборн.
Розгляньмо ці терміни:
Об’єктивізм — це коли світ існує незалежно від нас, ми його пізнаємо лише «зовні», як об’єкти. Головним прикладом є наука: усе можна пояснити, описати. Це заперечує унікальність людського досвіду, свободу буття.
— Світ не може бути об’єктивним для нас, ми пов’язані зі світом. Смерть за наукою — погана її об’єктивізація. Її суть має екзистенційне значення, а не наукове, — зауважив лектор.
Отож Гайдеґґер прагнув переосмислити смерть в екзистенційному плані. Лектор пояснив, чому саме така проєкція смерті. Її особливість полягає в тому, що ми знаємо, що помремо, але не знаємо коли. Тому смерть для нас неозначена, а наше сприйняття є сприйняттям очікування. Це і є екзистенційна орієнтація.
Суб’єктивізм — ідея, що реальність пізнається або існує лише через свідомість суб’єкта. Тобто світ — це те, що сприймає «я». Людина — центр всесвіту. Проте, за словами Гайдеґґера, це також дещо спрощене світосприйняття, хоч і лестить людській істоті. За цим принципом людина ніби в ізоляції дивиться на світ з «кабінету розуму», відокремлено й відсторонено. Він стверджує, що не можна звести все до понять — суб’єктивних чи об’єктивних. Натомість визначає абсолютно унікальну альтернативу цій дихотомії — дазайн.
У дазайн немає зовнішньої дистанції до світу — людське буття всередині життєвого досвіду, занурене в турботу, спілкування, смерть. Це не про зовнішнього споглядача на світ (як у суб’єктивізмі). Наше життя й усе навколо не можна виміряти, описати чи звести до фактів — воно живе, відчуває тривогу, співпереживає, знає про смерть. Це не про об’єкт дослідження (як в об’єктивізмі).
Вивчаючи філософію Мартіна Гайдеґґера, можна цілком логічно припустити, що цей чоловік наче закликає до святкування смерті, адже в його філософії все зводиться до кінця: ми живемо заради кінця або ж смерть унеможливлює життя тощо. Деякі мислителі звернули увагу на ці наративи й висловили критичні міркування щодо них. Пітер Осборн виокремив низку філософів, які не те що критикували Мартіна, а радше доповнювали його «теорії».
Ганна Арендт — німецько-американська теоретикиня політології, історикиня, викладачка та письменниця єврейського походження. Навчалась і співпрацювала з Мартіном Гайдеґґером. Вона вважала, що Мартін одержимий смертю, але не говорить про народження (наталізм). Якщо кінець такий важливий, то й початок теж. Проте її твердження схожі не на заперечення, а на перевертання оптики: вона розвиває його тему в інший бік.
Поль Рікер — один із найважливіших французьких філософів XX століття, представник герменевтики. Він хотів знайти інші способи розкриття людської глибини — через етичні, поетичні, наративні структури, а не лише через смерть. Також Рікер прагнув поєднати гайдеґґерівську онтологію (що означає бути?) з конкретною етикою й наративною ідентичністю (розумінням себе через історії, які ми про себе розповідаємо).
Дазайн Рікер ставить під сумнів, вважаючи його абстрактним. Тобто філософ не руйнує концепції Гайдеґґера, а додає етику, конкретність, наратив і людську багатозначність. Він м’який, розумний критик, який хоче не замінити, а розширити бачення Гайдеггера.
Еммануель Левінас — французький філософ XX століття, один із найцікавіших мислителів свого часу. Зробив етику першою філософією. Гайдеґґер, говорячи про смерть, зосереджується лише на своїй: вона в нас одна, неминуча, і ніхто не може померти замість нас. Левінас же зміщує акцент зі своєї, єдиної й неповторної смерті на чужу, себто «моя смерть — не найважливіша».
Філософ вважає, що говорити про смерть як про подію буття, можливість (вона ще не сталась, але завжди можлива), — це естетизація смерті, навіть її виправдання. Тож Левінас не просто «критикує смерть» у Гайдеґґера — він переорієнтовує всю філософію з «буття» на етичне страждання, з я-центричного досвіду смерті на іншого, який вмирає, — і мене, який це переживає.
Цікавим фактом є те, що його глибоке сприйняття етики у філософії було зумовлене єврейським походженням і загибеллю родичів під час Голокосту. Цей досвід докорінно змінив ставлення цього філософа до смерті іншого. Однак, за словами Пітера Осборна, у Гайдеґґера немає святкування смерті, а є її ідентифікування: «Ми — буття назустріч смерті» (Sein zum Tode).
