Мар’яна Гасяк: «Ми повинні працювати над формуванням інклюзивного типу мислення та викоріненням стереотипів»

Анна Зіганшина, Центр комунікацій Львівської політехніки
Мар’яна Гасяк

Коли улюблена робота стає життєвим покликанням, то це означає, що зроблено правильний вибір. Соціальний працівник – це митець, який творить добрі справи для інших. Нещодавно Мар’яна Гасяк, фахівчиня Міжнародного центру «Інтеграція» отримала подяку від Центру українських канадських студій у Вінніпеґу. Своєю історією успіху вона поділилася з нами.

«У 2011 році я вступила до Львівської політехніки на кафедру політології та міжнародних відносин. Я мріяла вивчати мови та подорожувати світом. Ці два чинники стали визначальними у виборі напрямку «Міжнародні відносини». Навесні 2016 року, вкінці першого року мого навчання вже на магістерській програмі, мені запропонували роботу у Міжнародному центрі «Інтеграція», який нещодавно був створений у складі ІГСН. Так я познайомилася з людиною, котра назавжди змінила моє життя – Ніною Михайлівною Гайдук», – розповідає працівниця.

– Розкажіть, будь ласка, чому Ви обрали саме таку професію?

– Мій свідомий вибір – це соціальна робота. Я ніколи не жаліла про обрання міжнародних відносин, бо ті знання, котрі здобула на бакалавраті та магістратурі, я продовжую використовувати й сьогодні. У 2018 році, коли у мене з’явилася така можливість, я обрала навчання в аспірантурі за напрямком «Соціальна робота». Моя дворічна праця у Міжнародному центрі професійного партнерства «Інтеграція» показала мені, що соціальна робота є для мене тим напрямком, про який кажуть «для душі».

– Чого Вам вдалося досягти, працюючи у Міжнародному центрі професійного партнерства «Інтеграція»?

– Робота подарувала мені неймовірні знайомства та можливість працювати з чудовими людьми, фахівцями своєї справи та реформаторами, які змінюють Україну. За чотири роки я також працювала у кількох міжнародних проєктах, зокрема, з нашими партнерами з Канади, Німеччини, США, Норвегії, Польщі, Португалії, Латвії, Австралії та мала нагоду відвідати деякі з цих країн. До своїх здобутків також зараховую набуті навички з організації та проведення подій, оформлення програм перебування гостей та їх супровід в Університеті, постійну практику ділового листування з партнерами з-за кордону та спілкування англійською мовою. Робота допомагала мені розвиватися не лише професійно, а й особисто. І, мабуть, це пролунає дещо по-дитячому, але своїм найбільшим досягненням я вважаю те, що я знайшла себе та ту сферу, якій хочу присвятити своє життя.

– Які події, пов’язані з роботою у МЦПП «Інтеграція», Ви найчастіше пригадуєте?

– Першим моїм завданням на посаді була допомога в організації поїздки делегації з України до м. Вюрцбург (Німеччина). Коли ми прибули до міста, то я все ще не зовсім чітко розуміла суть цього проєкту, але добре пам’ятаю його назву на запрошеннях «Inclusion via Education and Sport» та її переклад, який сама вносила: «Інклюзія шляхом освіти та спорту». Ми приїхали на центральну площу Вюрцбурга на захід, що називався «День здоров’я». Тоді я побачила людей, які пересувалися з допомогою інвалідних візків та грали у баскетбол. Щобільше, вони посміхалися і привітно запрошували нас спробувати баскетбол на візках. Того дня я вперше сіла в інвалідний візок і зрозуміла, що це лише засіб пересування. Людина залишається такою самою, хоч і використовує візок. У неї є її страхи і мрії, цілком реальні чи зовсім незвичайні. Я спробувала теніс зі зав’язаними очима і відчула на собі ті перешкоди, які ми, як суспільство, що «не бажає бачити проблеми», не усвідомлюємо, доки ми та члени наших сімей здорові. Я мала стереотипні уявлення про людей з інвалідністю та зазвичай просто жаліла їх. Саме цю подію я вважаю такою, що змінила моє життя.

– Розкажіть про Вашу поїздку до Вінніпеґу.

– Минулого року ми святкували двадцяту річницю проєкту «Реформування соціальних служб» (1999–2003 рр.), який виконувався на базі Львівської політехніки у співпраці з Манітобським університетом. Моя поїздка була запланована як частина програми обміну між двома Університетами.

– Яка мета поїздки?

– Як учасниця програми обміну, я була зобов’язана вивчати два курси у Манітобському університеті, а саме: «Молодь, що зазнала впливу насильства» та «Реінтеграція колишніх військових у цивільне суспільство: теорії та практики». Другий курс, між іншим, безпосередньо пов’язаний із тематикою мого дослідження, тож я мала змогу вивчати північноамериканський досвід реінтеграції військових до цивільного суспільства у його межах. Викладачка Манітобського університету Морін Флаерті є моїм другим офіційним керівником. Тож ми мали на меті попрацювати разом.

Який новий досвід Ви здобули?

– Передусім – життя за кордоном довше ніж два-три тижні. Маю дуже багато вражень від перебування у Вінніпезі, спілкування з канадцями українського походження, а також українцями, котрі живуть у Канаді. Дуже цінним для мене став досвід роботи в академічному середовищі з одногрупниками та викладачами. Для себе я відкрила, що бути студентом у Канаді дуже престижно. Також я мала досвід презентування англійською мовою для англомовної публіки. До початку карантину я намагалася не лише виконувати свої обов’язки за програмою обміну, а й використати весь час з користю. Зокрема мені вдалося пройти навчання та отримати сертифікати Центру з підвищення кваліфікації навчання та викладання Манітобського університету за трьома напрямками, а саме: «Підтримка студентів з інвалідністю», «Створення ментально-здорового навчального простору», «Наука учіння: стрес та його вплив на навчання студентів в аудиторії». Мені й самій важко повірити, що вже у березні почався карантин, а більшість подій відбувалися у режимі онлайн. Але той досвід, який я здобула за менш ніж три місяці, є колосальним.

– Розкажіть, будь ласка, про Вашу лекцію та дослідження.

– Лекція відбулася на базі Колегії Святого Андрея та Центру Канадсько-Українських Студій. Мені було неймовірно приємно працювати з представниками цього Центру. Темою мого дисертаційного дослідження є «Формування інклюзивного освітнього середовища для ветеранів війни у закладі вищої освіти». Воно передбачає також вивчення досвіду деяких інших країн, зокрема Канади. У другій лекції планували підбиття підсумків мого перебування та детальніший розгляд напрацювань. Тож мені дуже шкода, що вона не відбулася.

– На Вашу думку, що потрібно зробити для подальшого розвитку інклюзивної освіти у ЗВО України?

– У нас все ще існує потреба у інформаційних кампаніях на різні тематики, зокрема інвалідності та інклюзії. Важливим є пошук людей всередині Львівської політехніки, котрі зацікавлені питанням інклюзії й готові співпрацювати з нами. Архітектурна доступність є дуже важливою, проте все починається з нашого усвідомлення.