Цим текстом продовжуємо серію дописів-спогадів про Львівську політехніку. Автори — працівники або випускники, які у своїх мемуарах згадують альма-матер.
Вацлав Шибальський (1921–2020), випускник Львівської політехніки, вчений-дослідник, біотехнолог і генетик, професор онкології в Лабораторії дослідження раку Мак-Ардла Університету Вісконсину в Медісоні (США).
Міжвоєнний період він провів у Львові й пережив дві окупації, спочатку радянську, потім — німецьку. Не полишаючи задуму «стати професором Львівської політехніки», Вацлав вирішив присвятити своє життя науці. Студентські роки (1939–1944) Вацлава Шибальського минули на хімічному факультеті Львівської політехніки. Вони припали на період Другої світової війни, коли Львівська політехніка, не змінюючи навчальних планів і викладачів, двічі змінювала назву — спершу на Львівський політехнічний інститут (1939–1941), а відтак на Державні технічні фахові курси у Львові (Staatlichen Technische fachkurse Lemberg) (1942–1944). Хлопцеві вдалося лише за третім разом скласти вступний іспит до технічного навчального закладу.
Пропонуємо для ознайомлення фрагмент книжки польського письменника Ярослава Абрамова-Неверлі «Професор Вацлав Шибальський про Львів, гени, сенс життя та нобелівських лауреатів» (перевидана англійською мовою у 2020 році). У ній відомий науковець щедро поділився з автором своїми спогадами, надавши багато цінної інформації, що зробило біографічне видання живим свідченням буремної епохи.
Про навчання в Політехніці
«У Львівській політехніці, — згадував Вацлав Шибальський, — радянська влада дозволила більшості професорів залишитися. Принаймні так було на хімічному факультеті. Радянська влада заарештувала лише професора фізики Зиґмунта Клеменсевича на угорському кордоні, який як досвідчений лижник намагався перетнути кордон на лижах. Великі знаменитості й далі читали там лекції — професори Казімеж Бартель, Адольф Йошт, Станіслав Пілят, Едвард Сухарда, Вацлав Леснянський. Вони вирізнялися своїм елегантним довоєнним одягом та бездоганними манерами. Мені запам’яталося те, як видатний лектор професор Казімеж Бартель розпочав свою першу лекцію з нами, відрекомендувавшись так: "На мою думку, люди поділяються на дві категорії: тих, у кого плоский мозок, і тих, у кого тривимірний мозок. Я належу до другої категорії, тому викладаю нарисну геометрію та перспективу". Мене це дуже вразило. Я підійшов до нього після лекції, щоб висловити своє захоплення і юнацький ентузіазм темою та красою лекції».
«Повертаючись до Львова і радянської окупації, Бронек Войцеховський, мій близький друг з гімназії, і я приєдналися до змови. Нашу невелику групу, що складалася лише з найбільш довірених студентів, організував Едвард Сухарда, професор органічної хімії. Ми мали бути вкрай обережними через постійні арешти та інформаторів. Професор Сухарда ризикував найбільше, і я захоплююся його спокоєм та мужністю досі. Це був видатний учений, надзвичайно корисний для нової влади. Його високо поважали совєти, які дуже прагнули підтримувати з ним добрі стосунки. А ми в його майстерні намагалися синтезувати тротил [хімічна речовина, найбільш відома як потужний вибуховий матеріал зі зручними для використання властивостями. — Н. К.], щоб руйнувати залізничні колії. У цей період ще процвітала радянсько-німецька дружба. Радянські транспорти з припасами для нацистських військ регулярно відправляли на захід, а на зворотному шляху польське населення Львова та околиць вантажили в тепер уже порожні вагони і везли на схід, до Сибіру. Отже, ці потяги мали подвійне призначення. Ми з Бронеком відчували непереборне почуття обов’язку знищити їх. Особливо після війни з Фінляндією в 1939 році, в якій совєти зазнали серйозної поразки, ми переконалися, що цей Голіаф не такий страшний і з ним можна боротися. Мушу визнати, що петарди Сухарди, як ми тоді їх називали, виявилися дуже ефективними. За їх допомогою підривали деякий транспорт та паралізували рух на коліях. Пам’ятаю історію про хмару пір’я, яка вибухнула в одній із підірваних машин. Як згодом виявилося, це був радянський транспорт із птицею для нацистської армії».
«Варто сказати кілька слів про професора Пілята, який був великим знавцем нафтових промислів Кавказу. Відразу після нападу німців, 3 липня 1941 року, він був заарештований разом з іншими львівськими професорами і страчений на світанку на Вулецьких пагорбах. Через день до дружини професора прийшов генерал верхмату й запитав, чи може він поговорити з її чоловіком. "Мій чоловік щойно був заарештований вами", — відповіла дружина. "Мені шкода, — відповів офіцер. — Це має бути помилка. Я як німецький офіцер обіцяю, що ваш чоловік повернеться додому найпізніше завтра". Він прийшов наступного дня і з сумним виразом обличчя сказав: "Сталося жахливе непорозуміння, але я не можу про це говорити"».
«Після приходу в 1941 році німці закрили Львівську політехніку. Вони відкрили її лише частково через рік, але під назвою Technische Fachkurse, яка не мала повноважень видавати офіційні дипломи про вищу освіту або наукові ступені. Але на той момент для нас це не мало значення. Ми вже почали спільно створювати польську підпільну політехніку. Наші життєві плани змінювалися щодня, але ми були впевнені, що німці скоро програють, а знання, які ми здобули під час навчання, залишаться в наших головах.
У цей період на мене значний вплив справив професор Адольф Йошт, який очолював кафедру промислової ферментації та біотехнології на хімічному факультеті. Пам’ятаю, як під час лекції в 1942 році він сказав нам щось науково-революційного змісту: "Пані та панове, незадовго до війни було зроблене велике відкриття в галузі біотехнології. Данський вчений Ейвін Вінґе [Øjvind Winge (1886–1964) — мікробіолог, міколог, генетик, цитолог, «батько генетики дріжджів». — Н. К.] відкрив, що мікроорганізми, а саме дріжджі, мають статеві контакти. Тобто вони не розмножуються виключно безстатевим шляхом, як вважали вчені досі. Науковець використав нові знання, щоб поліпшити процес бродіння за допомогою генетичних схрещувань, які він розробив спеціально для дріжджів. Це зробить революцію в нашій галузі, яку я наважуся назвати генною інженерією". Ці слова, сказані моїм професором хімії, разом з його захопленням і вдячністю професорові Ейвіну Вінґе, стали поворотним моментом у моєму житті. Це був момент, коли я вирішив присвятити своє наукове життя цій таємничій "генній інженерії"».
