Любов Салійчук свій шлях у науку розпочала з Галузевої науково-дослідної лабораторії (ГНДЛ-88). Працювала в ГНДЛ-88 молодшим науковим співробітником, науковим, а згодом — старшим. Захистила кандидатську дисертацію і здобула звання кандидата технічних наук. Останні десять років очолює лабораторію. Тетяна Ковальчик, згадуючи про свою колегу, не шкодує добрих слів: «Любов Володимирівна — чудова фахівчиня. Має глибокі знання в галузі будівельних конструкцій, і її можна вважати експерткою в цій сфері. Я ціную Любов Володимирівну як професіонала і як людину. Вона завжди готова надати моральну підтримку та допомогти не тільки мудрою порадою, а й матеріально».
…Люба рано як на свій вік стала дорослою. Коли навчалась у старших класах, тяжко захворіла її мама, і весь тягар догляду за нею та хатні обов’язки лягли на плечі дочки. Попри те, що однокласники й учні з паралельних класів не залишали дівчину без підтримки, все ж вона була дитиною, і часом дуже безпорадною. Після смерті мами подалась у велике місто. У школі любила креслити, і найкращим варіантом для неї на той час було вступити до Львівського ПТУ № 29 та здобути технічну освіту. Перша її мрія здійснилася — вона навчалася в училищі, тягнула на «відмінно» й отримала атестат про здобуття освіти, а разом з ним і пропозицію працювати в ПТУ на посаді секретаря навчальної частини, а також можливість замінювати викладачів на заняттях. Так здійснилась і друга її мрія, бо скільки себе пам’ятала, завжди хотіла вчителювати.
Люба, а невдовзі вже і Любов Володимирівна, зупинятися на досягнутому не планувала — прагнула розвиватись і досягати більшого. Вступила на вечірню форму навчання до Політехнічного інституту на механіко-машинобудівний факультет, але роботу в училищі не полишала. Та щоб продовжувати викладацьку практику, потрібно було мати вищу педагогічну освіту, і вона перевелася на спеціальність інженера-викладача будівельних дисциплін — волею випадку на той час цю спеціальність ввели в навчальний процес на будівельному факультеті, на кафедрі будівельного виробництва, яку очолював Анатолій Клочков. На третьому курсі Любі запропонували роботу лаборанта на кафедрі. Закінчувала інститут заочно — «підкорегувало» навчальний процес студентки народження сина. Після завершення навчання уже з дипломом про вищу освіту стала працювати на посаді інженера, далі молодшого наукового співробітника, а згодом — і старшого. У науково-дослідній лабораторії попередньо напружених залізобетонних конструкцій (НДЛ-23) при кафедрі будівельних конструкцій доля звела її з людьми, які мали неабиякий вплив на її подальший розвиток: з доцентом, а тепер почесним професором Львівської політехніки Віктором Квашею — нині він називає Любов Володимирівну своєю правою і лівою рукою — та завідувачем кафедри Федором Клименком — грамотним, ввічливим, толерантним і неймовірно доброї натури чоловіком. Федір Єлисейович одразу оцінив Любов Володимирівну як фахового працівника і призначив відповідальною за госпдоговірні теми.
— Попри те, що ми разом із Віктором Квашею тягнули чималий шмат роботи в лабораторії, — розповідає Любов Володимирівна, — на мене звалилися додаткові обов’язки на кафедрі. Мені стало страшно. Колектив об’єднував 112 осіб разом зі студентами. Як же я їх усіх запам’ятаю, думала. Але запам’ятала й дотепер усіх пам’ятаю. І мене пам’ятають. Не так давно наш колишній аспірант з Китаю надіслав мені смс-повідомлення такого змісту: «Любове Володимирівно, я сумую за вами і лабораторією». Кілька коротких слів, а сказано ними так багато. І саме в НДЛ-23 я набралася досвіду. Було в кого вчитися — поряд науковці високого штибу: Богдан Гнідець, Всеволод Левчич, Богдан Ониськів, Леонід Дорошкевич, Нінель Єршова, Іван Градюк, Віктор Кваша, з яким я працювала пліч-о-пліч. Це власне його був задум створити галузеву науково-дослідну лабораторію при будівельному факультеті. Цю ідею підтримали декан факультету Броніслав Усов, тодішній ректор університету Юрій Рудавський, проректор з наукової роботи Станіслав Воронов, Борис Рильніков, Юрій Бобало. До них можна було завжди звернутися по пораду. Коли ми створювали ГНДЛ-88, допомагали і сприяли в цьому питанні всі. Керівництво Політехніки подбало про відповідне приміщення для працівників лабораторії, яких разом із сумісниками налічувалося 18 осіб.
У той час науковці патентували чимало винаходів, які були добрим підґрунтям, щоби відкрити лабораторію. Віктор Кваша працював з багатьма науковими інститутами. Науковці кафедри — Петро Коваль, Ігор Мельник, Юрій Собко — відвідували п’ять-шість конференцій на рік, що на той час було дуже багато. Пізніше до команди приєдналися Любов Салійчук, Тетяна Ковальчик, Степан Стечишин та інші. Кафедра будівельних конструкцій мала найбільшу госпдоговірну тематику, а також держбюджетні теми. Після того як галузева науково-дослідна лабораторія запрацювала, Віктор Кваша озвучив одне з найбільших своїх бажань — відновити кафедру мостів, яка перестала функціонувати на початку 40-х років минулого століття. І всі знову занурилися з головою в документацію. До того ж обсяг робіт був величезний — укладали угоди по всьому Союзу. Але не втомлювалися працювати, навіть якщо доводилося затримуватися на роботі допізна. Юрій Рудавський як ніхто інший розумів прагнення Віктора Кваші й усіляко підтримував. З ним було легко працювати і спілкуватися. Йому не боялися ставити запитань, а він не скупився на доречні відповіді й добрі поради.
— Ми робили багато, — каже Любов Володимирівна, — а хотілося ще більше зробити. І наші зусилля були виправдані — у 2002 році кафедру мостів відновили.
Свого часу Любов Салійчук опанувала чимало професій. Під час практичних занять осягнула роботу свердлильного, фрезерувального і шліфувального верстатів. Їй це подобалось і стало у пригоді в подальшому навчанні й роботі. Викладала в училищі фізику, хімію, естетику виробництва. Брала участь у конференціях і вела ювілейний концерт профтехосвіти в театрі імені Марії Заньковецької. Її бурхливу й різнопланову діяльність призупинило народження сина.
«З якого матеріалу виліплена ця жінка?» — дивуюся. А вона сміючись відповідає: «Із залізобетону». Можливо, бо паралельно з написанням дисертації «Міцність і деформативність анкерних зв’язків у закладних деталях і з’єднаннях залізобетонних конструкцій» Любов Салійчук гартувала й «бетонувала» невтомною роботою себе.
— Що підштовхнуло вас до написання кандидатської дисертації?
— Майбутнього науковця розгледів у мені Віктор Кваша. Свого часу я з командою працювала над темою анкерування накладної плити для підсилення навантаження на неї — досліджувала можливість використання кріплення в різних напрямах. Щоб забезпечити надійність конструкції, важливо було правильно визначити потрібну кількість анкерів на визначену площу, а також їхні розміри. Я зробила такий розрахунок. Як належить, описала дослідження, а матеріали з теми відклала в довгу шухляду. Якось Віктор Григорович каже: «Не годиться цінні матеріали тримати в шухляді — пиши кандидатську дисертацію». Потім часто її прирівнювали до докторської, але на докторську я не зважилася. Більше люблю практикувати й досліджувати, писати наукові статті. От і зараз пишу статтю про мости «Раціональне застосування консольних звісів для нових і реконструйованих мостів». У моєму доробку понад півтори сотні наукових публікацій. Маю патент на винахід «Спосіб підсилення залізобетонних колон і стояків». Моя робота дуже цікава. Вважаю, що у своїй професії як фахівець я відбулася.
— За якими спорудами пізнають Львівську політехніку в Україні?
— Фахівці лабораторії спроєктували багато мостів і за межами країни. В Україні тільки на Полтавщині сконструювали десять мостів, приблизно стільки ж на Житомирщині, в Івано-Франківську, на Закарпатті. Ми працюємо в багатьох областях. На Львівщині за проєктами ГНДЛ-88 збудовано п’ять мостів на Краковець. І, звичайно, не залишаємо поза увагою шляхопроводи Львова. Багато років працюємо з департаментом житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради. На їхнє замовлення обстежуємо чимало об’єктів. Оскільки більшість шляхопроводів у Львові збудовані понад 50 років тому, деякі об’єкти зараз в аварійному стані. І на інших шляхопроводах є проблеми — крайні балки, зовнішні поверхні, які практично незахищені через малі консульні звіси, піддаються негативному впливу зовнішнього середовища. Проїзна частина має напливи асфальтобетону, вибоїни, поперечні тріщини в покритті, численні розриви гідроізоляції, розгерметизовані й частково зруйновані деформаційні шви. Під час реконструкції окремі ділянки потребують повної заміни. Але ми раді, що можемо робити щось корисне для Львова.
Львів також цінує партнерські стосунки. Любов Салійчук за щоденну сумлінну працю, високий професіоналізм, значний внесок у забезпечення життєдіяльності міста та з нагоди Дня працівника житлово-комунального господарства і побутового обслуговування населення нагороджено подякою від мерії міста.
— Кілька років тому отримала подяку від Галицької адміністрації, — каже Любов Володимирівна. — Маю нагороди від Львівської політехніки. Але найвищою оцінкою для мене є моменти, коли наші проєктні рішення проходять київську і львівську експертизи з позитивними висновками. Це великий поштовх до наступних дій. Тоді ти мобілізуєшся і ретельніше можеш обстоювати свою точку зору, бо не завжди це вдається легко. Усі рішення, які свого часу запровадив Віктор Кваша, мають наукове підґрунтя. Вони досліджені, випробувані й ще довго служитимуть. Деякі принципи непохитні, і йти на компроміс не треба. Та оскільки ми всі вчимось одне в одного, важливо дослухатись і до чужих думок, аналізувати й вибирати найкращий варіант.
— Над якими проєктами працюєте зараз?
— Минулого року здійснювали коригування металевого моста в Городоцькому районі на Львівщині (Комарнівська територіальна громада). На цей час міст збудовано. Об’єкт пройшов експертизу й готовий до введення в експлуатацію. Цього року завершили проєкт коригування моста в Хмельницькому. Отримали висновок про експертизу та подали документи на участь у тендері. Проєктів є багато, але щоб їх реалізувати, потрібне фінансування, якого сьогодні не вистачає. Тому вибираємо аварійні споруди, з якими треба конче щось робити. Зараз плануємо укласти угоду з районними адміністраціями Львова. Торік обстежили міст на вулиці Миколайчука. У планах ще кілька шляхопроводів і споруд. Поки в країні війна, намагаємося втриматися на плаву.
— Повернімося в ті часи, коли наука, робота в лабораторії та сім’я зійшлися в одній точці й кожна з цих життєвих потреб вимагала уваги. Чи не важко було все це поєднувати?
— Я могла дозволити собі працювати багато. Син у мене з раннього віку був дуже самостійний і відповідальний. У школі добре вчився. З ним клопоту не було. А до школи ріс зі мною у Політехніці — я професійно, а він фізично. Після роботи забирала його з дитячого садочка, і ми разом інколи навіть поверталися на роботу. Він бачив, що всі працюють, і це виховувало в ньому працелюбність. Отже, з Політехнікою син пов’язаний з дитинства. Ходив сюди як на роботу. З татом залишався в єдиний його вихідний — у суботу. Пізніше у Львівській політехніці навчався — студіював освітній напрям «Організація дорожнього руху» за спеціальністю «Транспортні технології на кафедрі автомобільних доріг». У нас в лабораторії був згуртований колектив. Ми одне одному завжди підставляли плече. Пізніше всі розійшлися своїми шляхами: хтось захистив дисертацію, хтось створив власну фірму, хтось — приватну лабораторію. А я залишилася, очолила лабораторію і дотепер тут працюю...
— Розкажіть про успішних нині вихідців з вашої кафедри.
— Наш випускник Любомир Семанів — перший заступник начальника Служби відновлення та розвитку інфраструктури в Івано-Франківській області, голова ДЕК зі спеціальності «Мости і транспортні тунелі». Петро Ковальчик — у дорожній службі. Роман Мацьопа багато років працював головним інженером Західтрестбуду, зараз перейшов на посаду інженера-мостовика в компанію ОНУР. Під його керівництвом будували металевий міст у селі Монастирець Городоцького району.
— Те, що ви віддаєте весь свій час і любов Львівській політехніці, я зрозуміла з перших слів нашої з вами розмови. Скільки часу витрачаєте на інші захоплення?
— Моє захоплення — моя робота. Читаю багато спеціальної літератури. Опрацьовую стоси матеріалів про ГНДЛ-88. Маю мету написати книжку про лабораторію, про її становлення, про людей, які тут працювали, і про об’єкти, які зводили з їхньої легкої руки, про науковців, які відкривали нові світи в галузі будівництва та реконструкції мостів. Усі ці лабораторні пазлики збираю, щоб скласти в одне ціле. Про Віктора Квашу напишу і про його учнів: Петра Коваля, Ігоря Мельника, Юрія Собка, яким він дав дорогу в життя і ввімкнув зелене світло на переході в науковий світ. Віктор Григорович багато з ними працював, пишався ними. Ігор Мельник захистив докторську дисертацію. Працює на кафедрі автомобільних доріг та мостів Інституту будівництва та інженерних систем Львівської політехніки. Нині професор Мельник є гарантом мостовиків.
— Отже, працювати ви вмієте. А як відпочиваєте?
— Двічі їздила на відпочинок за путівкою, але думками була на незавершених об’єктах. І коли мені телефонували та казали, що треба перервати відпустку і вийти на роботу, я швидко пакувала валізу й із задоволенням поверталася в стрій. Я не вмію розслаблятися — я завжди в онлайн. Навіть у вихідний день відкладаю справи «на потім» і їду в разі потреби на об’єкт. Я увійшла в цю структуру й мушу її підтримувати. Коридор без однієї стіни може впасти. А щоб тримати всі стіни — треба працювати. Мій дім — Політехніка. Я тут виросла, і тут я живу.
— Але рано чи пізно і залізобетон зношується. Чи не виникало в якісь моменти бажання збавити оберти і трохи відпочити?
— Було. Кілька разів навіть хотіла завершити свою кар’єру в Політехніці.
— Що завадило вам це зробити?
— Політехніка мене не відпускає. Колись у лабораторії працювало нас шістнадцять. І нині я тут не одна — колеги з інших кафедр долучаються до виконання певних робіт. Моя подруга, науковиця Тетяна Ковальчик, не тільки хороша колега, а й прекрасна фахівчиня, справжня мостовичка. Нині вона — асистентка кафедри автомобільних доріг та мостів і засіває зерном науки ниви студентів нашої кафедри — майбутніх мостовиків. Я глибоко вкоренилася в цей ґрунт. До того ж за роки ГНДЛ-88 обросла багатьма цінними напрацюваннями, і не можна в один день їх здати на макулатуру. Прагну передати цей набуток у спадщину тим, хто міг би його прийняти, оцінити і примножити.
— Ви бачите таких людей серед своїх колег?
— Так. Вони серед нас є.
— Які ще плани маєте крім благородного задуму написати книгу про ГНДЛ-88?
— Розширити можливості лабораторії до такого рівня, щоб студенти-мостовики могли на її базі проходити практичні заняття. Адже створена під егідою Державного агентства автомобільних доріг України «Укравтодор» та за підтримки Міністерства науки і освіти України лабораторія має право претендувати на таку роль.
— Тримати марку Політехніки — це круто. Як вам це вдається?
— Багато працюю і не пропускаю нагоди підвищити свою кваліфікацію. Я постійно вчуся і практикую. Ці риси передалися мені від колег старшого покоління. Мене оточували прекрасні люди, які вміли дружити, підтримувати, ділитися знаннями, досвідом. Це були науковці з великої літери. Кожен з них вів окремий напрям роботи, але всі вони мали спільне ядро. До того ж я ще трохи психологиня.
— Чи застосовуєте свої психологічні знання у роботі?
— Без цього ніяк. Через специфіку моєї роботи мені доводиться контактувати з багатьма замовниками — інженерами й керівниками комунальних організацій. Не всі очільники будівельних фірм за професією будівельники. І не мусять ними бути. Моє завдання у процесі укладання угод поспілкуватися з людиною та правильно донести їй інформацію. Позитивному рішенню передує розумна думка і правильне її подання. Проєкти можна писати, але їх важливість треба доводити. Під час проведення експертизи теж важливі кожна літера і правильне рішення. Психологія дала мені розуміння людської поведінки та психіки, навчила взаємодіяти з іншими людьми, розуміти себе й тих, що поруч зі мною, і через ці інструменти легко вирішувати проблеми.
— У чому сила жінки?
— Не влазити в конфлікти, не розпалювати їх. Спочатку вислухати опонента, проаналізувати почуте і, коли буря в склянці води вщухне, делікатно аргументувати свою думку. Сила людини не в здобутках і ступенях, а в її мудрості. Іноді треба вміти промовчати, витримати паузу, а деколи і твердо відповісти чи наголосити.
— Ви компромісна людина?
— Так, у межах можливого.
— Назвіть той єдиний випадок, коли на компроміс не підете.
— Коли моя поступливість може зашкодити роботі.
— Проєкт вашого життя?
— Передати лабораторію в добрі руки.
— Кого ви бачите своїм наступником?
— Маю кількох на думці.
— А далі?
— Могла б допомагати, з деяких питань консультувати. Я вчилась у Віктора Кваші й добре засвоїла його практику. Коли йшлося про укладення угод, я жодного обстеження не пропускала. Віктор Григорович теж таким був. Він всюди мусив заглянути сам, перевірити і проаналізувати. Я цю науку впровадила у свій стиль роботи.
— Які напуття хочете дати молодшому поколінню мостовиків?
— Читати наукові статті. Студіювати підручники — теж добре. Але статті містять новий досліджений погляд на ту чи іншу проблему і є дуже важливим науковим фундаментом для інженера в будь-якій галузі.
— Чи доводилося пробувати гіркий плід розчарування своїм вибором?
— Ні. Я люблю свою роботу. Коли читала студентам дисципліну, то дуже ретельно розробляла програми лекцій. Намагалася викладати тему доступно, розтлумачувала кожну деталь. На моїх парах аудиторії були заповнені вщерть, а студенти не хотіли йти на перерву. Я прагнула, щоб студент вийшов зі стін Політехніки і сказав: «Так, тут мене багато чого навчили».
— Маючи великий досвід викладацької і практичної роботи, скажіть, що, на вашу думку, варто в навчальних програмах кафедри автомобільних доріг та мостів підкорегувати?
— Підсилити програми з будівельної механіки. Студент мав би вчити дисципліну не один семестр, а два. Натомість можна скоротити кількість кредитів з математики. Можливо, математики мені заперечать, але не може студент освоїти десять предметів за один семестр. Для мостовиків надзвичайно важливо вивчати конструкції, матеріали та робити дослідження на реальних об’єктах, бо це основа для створення надійних мостів.
— Що є найбільшою проблемою нинішнього студента?
— Війна. Студенти розгублені. Вони не знають, що їх чекає завтра. У них відсутній план студента. Вони не мають гарантії щодо закінчення ЗВО.
— Яка ваша мрія на зараз?
— Щоб Україна якнайшвидше перемогла. Щоб хлопці не гинули на війні. Щоб студенти спокійно вчилися. Щоб Україна піднялася з руїн і відродилася з попелу, а народ відбудував таку країну, з якої не хотілось би виїжджати.
