Сучасна українська література не стоїть на місці: на її теренах з’являється щораз більше молодих і прогресивних авторів, які розкривають у своїх книжках нові й актуальні питання, а також експериментують із жанрами та стилями викладу думок. Нам нарешті вдалося відійти від канонічного сприйняття української літератури як чогось суто про страждання та поневолення українського народу, як чогось, що було об’єктом меншовартості через російську пропаганду. Однак варто визнати, що деякі ідеї, про що було на часі писати сто років тому чи навіть двісті, такими й залишаються. Повість «Зона нездійсненних мрій» Максима Кушніра – саме такий твір, проте не варто робити передчасних висновків: ніхто не лишиться байдужим після його прочитання.
Події повісті відбуваються у післяреволюційні роки: владу в країні захопили консилійці, які на окупованих землях творять нову колегіумно-пролетарську державу. Головного героя Кирила Онищенка, прибічника революціонерів та колишнього вояку, відправляють на його останню місію – на пошуки зрадника консилійської ідеї Антона Салащенка. Однак все йде не за планом, і крім заданої цілі Кирило знаходить те, що було ретельно приховане і що разом з тим увесь цей час лежало на видноті, – правду. І ця правда змушує головного героя переосмислити свої цінності та погляди на життя.
Хоча книжка й невелика за обсягом, сюжетна лінія Кирила Онищенка розкрита чудово. Читач не лише подорожує разом з ним незвіданими місцинами та бере участь у стрілянинах, а й має можливість проникнути в голову героя, почути його думки і пізнати його минуле через спогади та сни. Такий прийом ознайомлення з персонажем видається виграшним і доречним, а завдяки зміні шрифту під час переходу між реальністю і внутрішнім світом юнака читач не губиться в тексті й сюжеті.
Особливість повісті в тому, що в ній немає позитивних людських героїв. Центральним персонажем твору є Кирило Онищенко, і саме за його перевтіленням як особистості спостерігає читач. Упродовж історії, пізнаючи шлях героя, його моральні цінності та мотивацію вчинків, доходиш висновку, що він заслуговує на ту нелегку долю, яка йому випала, на ті страждання, яких він зазнав. Автор і не намагається його виправдати в цій історії, не романтизує зла, яке коїться в ній. Кирило Онищенко багато брехав за книжку – брехав іншим і собі найперше. «Бо по-іншому у цьому «пролетарському раю» не виживеш», – так він намагався виправдатися, скинути тягар відповідальності за свої вчинки та заглушити почуття провини. Однак усвідомлення істини таки настає, і це розбиває його зсередини. «Правдою виявилось те, що вони – лиш самозакохані невідомі нікому у лице кати, які вбачають у власних звірствах благу ціль». Ні головному героєві, ні другорядним не хочеться співчувати, читач лише стає свідком краху особистості консилійських ідеалістів та їхньої подальшої рефлексії на цю тему.
Сам автор відносить свій твір до жанру психологічного істерну, адже в тексті левову частку відведено внутрішнім переживанням героя на тлі пригод та подорожей місцевістю, що за описом нагадує Східну Європу. Попри такі жанрові особливості, мова у повісті легка для сприйняття, екшн-сцени прописані динамічно і зрозуміло, думки та спогади героя, які виринають під час перебігу історії, не заважають розвитку сюжету, а, навпаки, лише грамотно доповнюють його. Крім того, Максим Кушнір сміливо використав у тексті лайку, яка гармонійно вписалася в коментарі головного персонажа під час певних напружених сцен.
Варто також зазначити, що, незважаючи на невеликий обсяг твору, автор щедро наповнив його прихованими образами та відсиланнями. Назви розділів, імена персонажів та навіть провідна ідея повісті – усе має свій таємний сенс і вказує на якість підготовки Максима Кушніра до написання твору і його обізнаність у літературі. Неважко провести паралелі між сюжетом «Зони нездійсненних мрій» і сучасністю: схожі історичні обставини та проблеми, що їх переживає нині український народ, викликають відчуття особистої присутності та причетності до подій у творі. Як уже згадувалося раніше, до головного героя не виникає співчуття ще й тому, що його історія схожа на сповідь сучасного зрадника України, прибічника радянської ідеології, якому розкрили очі на правду. Персонажі повісті, як і зросійщені українці, вірили у правильність дій окупантів, вірили в те, що ті несуть мир, а проте «замість обіцяного раю створили звичайну панщину, тільки тепер червону, колегіумну».
Окремо також хочеться похвалити антураж книжки й опис навколишньої природи. Події твору відбуваються у степовій місцевості, і степ у книжці можна вважати окремим персонажем, повноцінним складним живим організмом. На це також вказує неодноразове використання великої літери в написанні цього слова. «Степ бачив їх усіх. Усіх і пережив», – зазначає автор, від чого цей образ дедалі більше набуває людських рис. Степ вабить, зачаровує і мовчки спостерігає за героями. У степу починається оповідь – і там вона закінчується. Це має певний символізм, оскільки весна й літо – це час пробудження степу, уособлення змін та розквіту революції, а осінь і зима – період вмирання природи та занепаду піднесених настроїв, розчарування в ідеалах. Слова одного з героїв у кінці книжки підтверджують це: «Тобі не здається, що наші душі схожі на степ, Ланцелоте? У степу також колись вирувало життя». Врешті-решт, кожен з персонажів дістав те, на що заслуговував.
Відкрита кінцівка твору лишає читача наодинці зі своїми думками й емоціями. Книжка злить, розчулює, засмучує, проте точно відбивається у серці. Поза сумнівом, психологічний істерн «Зона нездійсненних мрій» заслуговує на вашу увагу.
