Одним із найважливіших заходів, присвячених 200-річчю Національного університету «Львівська політехніка», стала Міжнародна наукова конференція «Науковці та випускники Львівської політехніки у світовій науці та культурі, міжнародній політиці та економіці». Академічне зібрання відкрила і була її модератором проректор з наукової роботи, доктор економічних наук професор Наталія Чухрай. Свій виступ вона розпочала словами: «Історія Львівської політехніки – це насамперед історія її наукових шкіл...».
Промовець навела промовисті факти, які засвідчили вагомий внесок львівських політехніків у світову та європейську науку. Чимало з того наукового та інженерного доробку характеризується словами «вперше», «перший». Скажімо, далекого 1884 року фірма Івана Левинського з ініціативи та за проектом професора статистики споруд і будівництва мостів Максиміліана Тульє спорудила залізобетонний місток. Коли він з’явився на території тодішньої Вищої політехнічної школи, це був перший залізобетонний виріб у Європі. Через рік подібну арку спорудили у Японії.
Професор кафедри будівництва мостів Львівської політехніки Стефан-Владислав Брила був проектувальником першого у Європі зварного дорожнього моста на річці Слудва під Ловічем. Вчений вперше у світі опрацював нормативи для спорудження сталевих конструкцій.
Видатний астроном-геодезист Домінік Зброжек 1871 року створив першу в Україні астрономічну обсерваторію. Результати досліджень вчених-політехніків були представлені у основних астрономічних каталогах світу. Професор Зброжек у 1880–1881 роках провів докладну нівеляцію території Львова, а інженер-геодезист Каспер Вайгель вперше у Польщі зробив обміри за допомогою фотограмметричних методів. Подібних прикладів унікальності досліджень і розробок львівських політехніків можна навести чимало.
Першим для виступу було надано слово директору Інституту права і психології, доктору юридичних наук професорові Володимиру Ортинському. Спираючись на дослідницьку роботу, яку здійснили науковці В.С. Макарчук та І.Я. Терлюк, він розповів про основні віхи розвитку Львівської політехніки і зміни її юридичного статусу. 1872 року Технічна академія, якій передувала Цісарсько-Королівська реальна школа (1816 рік), отримала статус вищого навчального закладу. Статутом визначалося, що Академією керує колегія професорів на чолі з ректором. Ректора терміном на один рік обирала колегія професорів із свого складу із затвердженням Міністерством освіти. Першим ректором Технічної академії у 1872–1873 роках став професор фізики Ф. Стжелецький. Тоді ж викладачі отримали статус державних службовців. 1885 року при факультеті технічної хімії і машинобудівному було відкрито перші підготовчі курси.
Доповідач наголосив, що на початку ХХ століття більшість студентів становили не українці, а поляки. Наприклад, серед прийнятих 1900 року на навчання було 550 поляків і лише 41 українець. На думку деяких дослідників, причини такого явища лежали не лише у політичній площині. Менша зацікавленість українців технічними студіями може бути пояснена нерозвинутою соціальною структурою. Для українських селян і священиків найбажанішою була кар’єра службовця і священика.
Директор Інституту архітектури професор Богдан Черкес виступив із повідомленням «Етюди з галереї ректорів». Нині у виставленій в головному корпусі Університету галереї 42 портрети, виконані працівником Інституту архітектури, талановитим художником Віктором Штецем. Промовець оприлюднив маловідомий факт: 27 років поспіль Цісарсько-Королівську реальну школу очолював випускник філософського факультету Празького університету Алойз-Александер Углє. Він був відомий і як поет та перекладач. «Оду Богу» Гавриїла Державіна він переклав на німецьку і польську мови. Переклад українською мовою зробив Павло Грабовський 1895 року. Але цей текст відшукати не вдалося. Тому дружина Богдана Черкаса пані Надія переклала Державіна з російської на українську мову.
Завідувач кафедри реставрації архітектурної і мистецької спадщини професор Валентин Бевз навів цікаві факти не лише архітектурно-будівельної діяльності першого ректора Львівської політехніки Юліана Захарієвича, а й реставраційної. Практику він проходив у Відні, беручи участь у реставрації найбільших костелів столиці Австрійської імперії. У Львові Захарієвич займався реставрацією храмів Івана Хрестителя та Марії Сніжної. У той час реставраторів називали консерваторами, що аж ніяк не означало протидію усьому новому.
Один мудрий чоловік сказав: «Сучасники бачать далі, бо стоять на плечах своїх попередників». Ці слова згадалися, коли виступав професор Віктор Яворський з доповіддю «Хімічна освіта і наука у Львівській політехніці». У Технічній академії першим професором-хіміком був Фрідріх Рохледер. Він був і патріотом. У час відомої «Весни народів» (1848 рік) очолив загін студентів «Академічний легіон» і власноруч виготовляв набої. Обдарованим вченим-хіміком з широким спектром наукових інтересів, відомим дослідником корисних копалин Галичини був перший професор-українець Юліан Медведецький, якого тричі обирали ректором Політехніки. Доповідач відзначив, що за період до Другої світової війни із 49 ректорів нашого навчального закладу дев’ять були хіміками. Не забув промовець і про видатних хіміків повоєнного радянського періоду, зокрема Якова Беркмана, Тимофія Юрженка, Василя Тихонова, Бориса Гриненка. Нині в Інституті хімії та хімічних технологій працюють семеро Заслужених діячів науки і техніки України – Михайло Братичак, Станіслав Воронов, Володимир Новиков, Зорян Піх, Олег Суберляк, Віктор Яворський та Йосип Ятчишин. Науковцям довірили надзвичайно важливу справу – створення нового Національного держстандарту України «Елементи хімічні та речовини прості. Терміни та визначення основних понять».
Заступник директора Інституту будівництва та інженерії довкілля професор Христина Соболь назвала професорів-будівельників, які у різний час були ректорами Львівської політехніки: Густав Бізанц, Максиміліан Тульє, Тадеуш Обмінський, Кароль Вонторек. Згадала доповідач і видатних професорів-гідротехніків Юзефа Ріхтера, Максиміліана Матакевича, Яна Лопушанського, Отто Надольського. Вона відзначила, що важливе значення мало зведення на початку ХХ століття будівлі, де містилася унікальна на той час аеродинамічна труба. Це була друга у Європі науково-технічна і дослідницька споруда такого типу, яку розглядають як національне надбання Львівської політехніки. Вже понад століття її використовують для наукових досліджень і у навчальному процесі, функціонує вона при кафедрі теплогазопостачанні і вентиляції. Унікальною спорудою в аеродинамічній лабораторії був і гідроканал для фотографування вихрових потоків.
Троє співробітників Інституту удостоєні Державних премій України в галузі архітектури. Професор Бліхарський брав участь у реставрації та пристосуванні Палацу Бандінеллі у Львові, професор Саницький – за цикл наукових праць «Конструкційні матеріали нового покоління та технології їх впровадження у будівництво», а доцент І. Кархут брав участь у створенні комплексу стадіону «Арена-Львів» до ЄВРО-2012.
Колишній багаторічний декан радіотехнічного факультету (нині це Інститут телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки) професор Богдан Мандзій зробив докладний огляд основних етапів становлення і розвитку радіотехнічної науки у Львівській політехніці. 1939 року, коли Німеччина напала на Польщу, рятуючись від нацистів, до Львова прибув відомий вчений, директор Варшавського державного інституту телекомунікацій Януш Грошковські. Він енергійно взявся за організацію кафедри радіотехніки у складі новоствореного електромеханічного факультету. Перший випуск інженерів-електриків, які прослухали курс радіотехніки, відбувся 14 червня 1941 року.
7 жовтня 1944 року у Львівській політехніці був утворений електротехнічний факультет з кафедрою радіотехніки і телемеханіки. Виконувачем обов’язків завідувача кафедри було призначено скерованого до Львова професора Олександра Харкевича. Одночасно до Львова прибув і знаний науковець професор Костянтин Карандєєв. Саме вони не лише забезпечили проведення навчального процесу у складні повоєнні роки, а й створили науково-дослідні лабораторії радіотехнічного профілю, які потім виросли у НДКІ «Елвіт», що нині розв’язує актуальні завдання, зокрема у створенні космічної апаратури. Вагомий внесок в історію радіотехнічного факультету зробили також відомі науковці Юрій Величко, Євген Замора, випускник першого випуску спеціальності «Радіотехніка» Йосип Захарія. За словами Богдана Мандзія, радіотехнічний факультет став фундаментом, на якому зароджувалися різні спеціальності в галузі радіоелектроніки, телекомунікацій, електронної і напівпровідникової техніки, автоматики, комп’ютерних технологій.
Доктор технічних наук, завідувач кафедри механіки та автоматизації машинобудування Інституту інженерної механіки та транспорту Ігор Кузьо нагадав присутнім, що одна із скульптур на фронтоні головного корпусу – Механіка. Від 1870 року у складі Цісарсько-королівської Технічної академії існувала кафедра механіки і теорії машин, яку очолював професор Я. Франке. 1893 року засновано Музей механіки і теорії машин, де експонували 337 моделей машин та їхніх вузлів. Цікаво відзначити вузьку спеціалізацію кафедр цієї галузі. У ХХ столітті існували окремі кафедри поршневих двигунів, підйомно-транспортних машин, помп та гідродвигунів, парових турбін та турбокомпресорів. Нині Інститут інженерної механіки та транспорту переживає далеко не кращі часи, адже майже усі підприємства машинобудування у нашому регіоні припинили своє існування. Але так все не буде, колектив не опускає руки, прагне зберегти підготовку фахівців і науково-дослідницьку базу. Вже зараз є попит на добрих інженерів-механіків, зварювальників, матеріалознавців.
Із доповіддю «Метрологія як основа розвитку інженерії Львівської політехніки» на конференції виступив завідувач кафедри приладів точної механіки Інституту комп’ютерних технологій, автоматики та метрології професор Орест Івахів. Він нагадав, що особливо відчутною потреба у вимірюваннях проявилася з появою товарного виробництва і торгівлі – міри довжини, маси, часу тощо. Існувала так звана Львівська помірня. Ще до 1939 року у місті працювали філіали фірм електричного та електромеханічного приладобудування Simens-Halske, Philips, Ericson та інші. У Політехніці діяли дослідницькі лабораторії професорів Володимира Круковського, Стефана Банаха, Яна Лукасєвіча. Були фахівці, котрі розумілися у математиці й організації обчислень, у принципах побудови вимірювальних приладів. Як самостійна одиниця кафедра електричних вимірювань почала діяти 30 червня 1919 року. Впродовж 10 років її очолював професор Казимір Ідашевський. Основні напрямки наукової діяльності були пов’язані з перевіркою і вдосконаленням лічильників електричної енергії, компенсаторами змінного струму, вимірюванням опору ізоляції та високих напруг, точними вимірюваннями електричного опору. Від 1930 до 1941 року кафедрою електричних вимірювань керував професор Володимир Круковський, видатний фахівець у галузі вимірювань. Його практична діяльність була пов’язана з роботою відомої фірми Siemens. Кафедра стає державним науковим і метрологічним центром, де проводилася атестація електричних вимірювальних приладів.
У повоєнний час у галузі вимірювань працював колектив під керівництвом академіка Олександра Харкевича. Перше замовлення – комплекс вимірювальної апаратури для Акустичного інституту АН СРСР. У різний час провідними науковцями були професори Б. Швецький, І. Вишенчук, М. Гаврилюк, Є. Поліщук, Б. Стадник, доценти А. Шрамков, С. Обозовський, Ю. Вітер та інші. До шанованих постатей доповідач відніс також професора Володимира Лаха, який у 1991–2001 роках очолював НВО «Термоприлад», професора, організатора і керівника групи метрології при Студентському конструкторському бюро Львівської політехніки, старшого викладача кафедри електронно-обчислювальних машин, літературознавця, письменника, дослідника життя і творчості І. Франка, лауреата Шевченкіської премії Ярослава Гнатіва.
Доцент кафедри прикладної фізики та наноматеріалознавства Григорій Понеділок зібрав цікавий матеріал про навчання та педагогічну діяльність всесвітньовідомого математика Стефана Банаха. Навчання у гімназії Кракова майбутнє світило завершив 1910 року. Складання матури йому далося не просто, бо, окрім математики, він не цікавився жодним іншим предметом. Тим не менше керівництво гімназії вирішило, що юнак здатний до технічних студій. Стефан Банах вирішив продовжувати навчання не у Кракові, а у Львівській політехніці. До речі, у ті часи до навчального закладу приїздили на інженерні студії абітурієнти з Варшави, Петербурга та інших великих міст Європи.
19 жовтня 1910 року Банах записався студентом на відділення будови машин, через рік перейшов на відділення інженерії, на якому навчався до весни 1914 року. З особливим натхненням вивчав математику. Ймовірно, основним джерелом доходів студента було репетиторство, яким він підробляв, ще навчаючись у гімназії. Коли почалася Перша світова війна і російські війська наблизилися до Львова, Банах залишив місто і десь на теренах Галичини працював виконробом на будівництві доріг, адже цьому фахові він навчався у Політехніці. Згодом виїхав до Кракова, а до Львова повернувся 1920 року. Професор Антоні Ломніцькі запропонував Банаху посаду асистента кафедри математики Львівської політехніки. Це попри те, що той не мав закінченої вищої освіти. Проректор Наталія Чухрай з цього приводу пожартувала: «Якщо у нас знайдеться студент-старшокурсник рівня Стефана Банаха, ми дозволимо йому викладати». Викладацьку і наукову роботу Стефан Банах провадив і у Львівській політехніці, і в університеті Яна Казиміра (нині університет імені Івана Франка), де був деканом фізико-математичного факультету.
Кандидат історичних наук, старший викладач кафедри історії України та етнокомунікацій Роман Кузьмін дослідив питання присвоєння почесного звання Doctor Honoris Causa у різні часи та у різних навчальних закладах, зокрема у Львівській політехніці. Виявляється, коріння вшанування видатних науковців та громадських діячів сягають Давньої Греції і Риму. Та офіційно датою цієї традиції вважають 1478 рік, коли Оксфордський університет надав Ліонелю Вудвіллу звання Почесного бакалавра канонічного права.
Першим Doctor Honoris Causa Вищої технічної школи у Львові 1912 року стала Нобелівський лауреат Марія Склодовська-Кюрі, яка залишається єдиною жінкою-науковцем, відзначеною цим почесним званням. У радянський час ця практика була припинена і відновилася після здобуття Україною незалежності. Нині від Львівської політехніки – 47 Почесних докторів, серед яких 14 інженерів, 7 хіміків, 5 архітекторів, 4 фізики.
Міжнародна наукова конференція «Науковці та випускники Львівської політехніки у світовій науці та культурі, міжнародній політиці та економіці» стала одним із внесків у створення цілісної історії науки 200-літнього Університету. Сподіваємося, що ця робота не припиниться і після календарного святкування ювілею.
