Професорка університету Ірина Сняданко: «Щоб не розчаруватися в дистанційному навчанні, треба розуміти, навіщо тобі освіта»

Карина Бовсуновська, студентка третього курсу кафедри журналістики та засобів масової комунікації ІППО
Ірина Сняданко

Як ми знаємо, нові умови життя, тобто карантинні, круто змінили життєдіяльність всіх людей, особливо студентів.

Які підводні камені має таке навчання? Як це позначається на психічному здоров’ї молоді? Чи можна втягнутися в дистанційне навчання так, що потім важко буде звикнути до офлайну?

Сьогодні моєю співрозмовницею є завідувачка кафедри теоретичної та практичної психології Львівської політехніки, професорка Ірина Сняданко. Вона розповіла про плюси і мінуси дистанційного навчання та про те, як студентам, особливо першокурсникам, не загубитись у потоці інформації, яку вони отримують від викладачів.

– Які психологічні труднощі має навчання в онлайні?

На науковому рівні таких досліджень наразі немає, але є певні проблеми, про які можемо відверто говорити. Часто викладачі скаржаться на те, що студенти під час пар не вмикають камери. У такому разі викладач не знає, як студент сприймає інформацію, чи розуміє тему, врешті-решт, чи чує його, тобто чи все гаразд у студента з технічними налаштуваннями. Тому виходить, що при вимкненій камері немає зворотного зв’язку, діалогу. Зрозуміло, що екран може бути певним бар’єром для більш швидкого сприйняття інформації, тому викладач повинен за емоціями студентів, виразами їхніх облич вловлювати ті моменти.

Отож дистанційна форма навчання вимагає напрацювання певної етики в цьому. На мою думку, повинна діяти етика взаємодії, тобто необхідно визначити, яке зображення може бути на аватарці під час пари, а також те, що на практичних заняттях конче необхідно вмикати камери.

– А як дистанційне навчання може позначитися на студентах, особливо першокурсниках, які ще взагалі не мали нагоди відчути студентського життя, адже почали навчання в карантинних умовах?

– Студенти першого курсу дійсно від початку вчаться дистанційно. Тому їм довелося розв’язувати ті проблеми, яких не виникало у їхніх попередників під час аудиторного навчання. Насамперед вони мали проблеми з тим, щоб вивчити, як працює ВНС, зрозуміти, що таке Teams, Zoom тощо. На очній формі навчання були інші виклики: першокурсники разом бігали по корпусах, шукали потрібну аудиторію, звикали до університету – тобто входили в курс навчання, але робили це разом. А коли першокурсник перебуває вдома, то він часто персонально не знає більшості своїх одногрупників і всі проблеми мусить з’ясовувати сам.

Під час дистанційки основна організаційна робота лягає на плечі куратора й старости групи. Якщо зі старостою пощастило, то від нього можна всю інформацію дізнаватися, він про все вчасно повідомляє.

Вважаю, що студентам першого курсу таки найважче, порівняно з іншими, тому що, попри все, студентське життя приносить великі зміни і до них їм доводиться звикати в онлайні. Зрештою, не всім легко дистанційно познайомитися між собою, спілкуватися, обговорювати різні навчальні питання. Через це можуть виникати проблеми, особливо в не надто комунікабельних осіб.

Під час пари онлайн-спілкування дуже відрізняється від живого. Тепер студенти не мають змоги бути поруч із викладачами, а натомість перебувають в обмежених простором квартирах чи будинках. Коли тобі 16–17 чи 18 років, ти потребуєш рухатися, спілкуватися, а сидіти кожного дня за лекціями в чотирьох стінах не так просто психологічно.

Студенти старших курсів теж переживають свої труднощі, адже вони до певного моменту вчились разом, тому усвідомлюють, що втратили, ностальгують за тими часами, коли проводили час зі своїми одногрупниками. Їх це, звичайно, пригнічує. Вже є дослідження, що з тієї причини у студентів частіше виникають головні болі, знижується зір, вони гірше запам’ятовують нове.

Звісно, на очному навчанні легше сприймати інформацію, адже ніщо не може замінити живого спілкування.

– Як допомогти першокурсникам, які в нових для них таких вимушених умовах можуть загубитися у просторі дистанційного навчання?

– Ось першокурсникам дійсно важко, бо в них може виникати ефект снігової кулі, коли проблеми наростають. І коли щось не вдається, то студент може просто це залишити і не намагатися вирішити проблему. У нас на психології, скажімо, деякі першокурсники взагалі зникли з поля зору, тому доводилось сконтактовувати з їхніми батьками. І виявлялося, що ці першокурсники просто злякалися. Фактично однією з причин відрахувань цього семестру стало те, що деякі студенти навіть не намагалися спробувати зайти на ту чи іншу пару. І це в усіх інститутах є така проблема.

Першокурсники, на жаль, ще живуть шкільною системою, коли їхні труднощі вирішує класний керівник. Я в тому питанні трохи сердита на школу, бо там до кінця 11 класу дорослі вирішують проблеми дітей. І коли цей вчорашній школяр приходить до університету, то очікує такого самого від викладачів.

Натомість їм треба навчитися говорити про свої проблеми з викладачами, однокурсниками, а часто старшокурсниками (якщо таких знають) і шукати, як їх розв’язати, як знайти вихід.

– Є дисципліни, які складно вивчати, не перебуваючи в університеті, – коли треба проводити різні досліди, малювати, креслити.…

– Так, на тих програмах, що передбачають експерименти, досліди, креслення, важко це якісно освоїти в онлайні. Тому на сьогодні там, де навчаються майбутні хіміки, архітектори, будівельники тощо знайшли вихід: з другого семестру студенти ходять на практичні маленькими підгрупками, де обмежена кількість осіб. А вже лекції слухають в онлайні.

– Як студентові під час дистанційного навчання втримувати емоційну рівновагу, коли він проживає в обмежених побутових умовах: не має власної кімнати, тому хтось з рідних йому постійно заважає, відвертає увагу?

– Ніхто не повинен перебувати в кімнаті тоді, коли у вас навчання! Один із мінусів дистанційки – те, що не всі студенти мають можливість бути самі в кімнаті. Якщо така проблема виникає, то можна піти в комп’ютерні класи, в різні заклади або ж попроситися до друга/подруги. Якщо вдома немає умов до навчання, то студент сам повинен подбати про те, як собі зарадити. Якщо людина хоче, то вона завжди знайде вихід із подібної ситуації.

– Як у таких умовах тривалого дистанційного навчання не засумніватися у сенсі освіти, не розчаруватися в навчанні?

– На мою думку, що більше ми очікуємо, то більше розчаровуємось. І тоді насамперед треба подумати: «А чого я очікував/очікувала?» І коли людина починає про це думати, то потрібно поставити собі таке питання: «А чому саме цього я очікував/очікувала?» Насправді вся суть навчання зводиться до того, що ти маєш сісти і «гарувати». Ти сам повинен багато читати, вчитися, засвоювати нову інформацію, адже ніхто нічого нам не дасть, крім нас самих. А навчання не може даватися легко.

Єдине, що повинен зрозуміти першокурсник, – це те, що він як у школі багато й насичено вчився, так і надалі мусить продовжувати. І тоді не буде жодних розчарувань, адже людина вчиться для того, щоб отримати певні знання, зрештою, вкінці навчання, як доказ здобутих знань – диплом, який відкриє їй багато професійних можливостей.

Можна, звичайно, знайти і некваліфіковану роботу й непогано заробляти, але треба усвідомити, що там можливості обмежені і цим ми не зможемо заробляти все життя.

Коли людина вступає до університету, то має нагоду не просто здобути професійні знання, а щонайменше чотири роки попрацювати над своєю особистістю, світоглядом. Це суттєва й дуже важлива нагода для розвитку, адже до 21 року у людини формується фронтальна кора мозку, тобто в 17 років ми ще психологічно, фізично та морально не є зрілими.

– Тривале дистанційне навчання теж може «затягнути», коли ми занадто звикнемо до нього. А ще не відомо, коли ця пандемія завершиться. Що порадите: як не втягнутися в такий життєвий устрій і як згодом із нього вийти без труднощів?

– Тепер ми перебуваємо в такій дихотомії: вже втягнулися в такий формат навчання, побачили його певні переваги (заощаджуємо на проїзді, харчуванні, проживанні, економимо час і нерви на добирання), а з другого боку – таки хочеться вийти на навчання (розуміємо, що в аудиторії вчитися легше, потребуємо живого спілкування). Так само, як тривалий час ми психологічно входили в дистанційку, згодом буде потрібен час, щоб відвикнути від неї.

Щоб справді не втягнутися у дистанційне життя, раджу якомога більше спілкуватися з однокурсниками хоча б по телефону, а якщо є можливість іноді зустрічатися, то використовувати цю нагоду. Коли щось не зрозуміло, виникають питання, доречно зателефонувати до викладача, куратора чи працівника деканату й проконсультуватися з ним, а не замовчувати проблему. Звісно, не просиджувати цілими днями вдома, а по можливості виходити на вулицю, провадити рухливий спосіб життя: не відмовляти собі у пробіжках, у руханці, заняттях спортом.