Море житейських клопотів заслоняє від нас відчуття безперервного плину часу і тільки перехід друзів, родичів, знайомих або ж великих людей нації і світу від земного до незбагненного і вічного змушує задуматися над справедливим законом життя. Останні два роки у час світової пандемії аж надто часто оцінюємо його незбагненну силу.
Декілька тижнів тому від нас відійшов Станіслав Воронов, доктор хімічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, довголітній завідувач кафедри органічної хімії Інституту хімії та хімічних технологій Національного університету «Львівська політехніка», організатор науково-освітнього життя ІХХТ, чуйна і добра людина.
Через фейсбук до широкого загалу цю сумну звістку стримано і достойно повідомив доктор хімічних наук і перший демократично обраний голова профкому Львівської політехніки Орест Кунтий. Як колега за фахом, він насамперед підкреслив значення наукових здобутків непересічної особистості, якою був Станіслав Воронов.
Щирими словами відгукнулася на відхід відомого вченого поза земну межу довголітня редакторка газети Політехніки «Аудиторія», талановита журналістка Ярослава Величко, допис якої не залишив байдужих. Він містить цікаві моменти із життя Політехніки за декілька років до проголошення незалежності нашої Держави, новий стиль керування на підставі демократичних засад, який утверджував Станіслав Андрійович, його підтримку Студентського братства, зокрема активіста Ігоря Коцюруби.
Найпершою із характеристик Воронова стала його наукова діяльність. І саме вона, без перебільшення, дозволяє надати йому статус вченого світового рівня. Мабуть, ще не одне покоління хіміків буде прискіпливо вивчати й аналізувати його наукові здобутки, масштаби діяльності наукової школи, яку створив і яка стосується опрацювання синтезу хімічних полімерів, публікації в престижних світових журналах, індекси цитувань Гірша, збільшуючи тим самим вагу його досягнень, а також напрацювань науковців, які продовжують і розвивають запропоновані напрямки досліджень.
Хочу наголосити, що славу Львівської політехніки в Європі і світі утвердили насамперед високі імена вчених, їхня жертовна праця для розвитку нових напрямів різних галузей, наукових шкіл і загалом науково-технічного прогресу людства. Львівська політехніка сучасної епохи докладає чимало зусиль, щоб продовжувати ці славні традиції.
На жаль, мусимо ствердити, що фанатів науки, тих, які не зауважують руху годинникової стрілки в нічний час, які мріють відірватися від рутинних побутових обов’язків, надокучливих розмов, щоб якнайшвидше сісти за робочий стіл, стає щораз менше. Так сталося, що українська наука тримається на ентузіастах, бо ж за 30 років Незалежності Держави так і не прийнято відповідних документів, які би стимулювали розвиток науки, а без розвиненої науки і вищої школи Україна аж ніяк не стане престижною державою.
Від моїх друзів- хіміків знаю, що власне Станіслав Андрійович прислужився ,що кафедра органічної хімії стала однією з найкращих кафедр Інституту хімії та хімічних технологій Політехніки, працював, не знаючи спочинку, дбав про розвиток галузевої лабораторії, різними шляхами і методами здобував сучасне устаткування, але насамперед підбирав молоду талановиту молодь, яка зможе забезпечити подальший успіх і розвиток кафедри.
Мені ж довелося пізнати діяльність Станіслава Андрійовича з іншої сторони: коли від страшної тоталітарної, нелюдської системи, яка у 80-х роках значно ослабла, по-перше, завдяки жертовній праці і непримиренній щодо окупанта позиції дисидентів, а, по-друге, широкому, дисидентами виплеканому, національно-патріотичному руху. Тоталітарне зло в Політехніці, а найперше масштабну русифікацію, пов’язували з тодішнім ректором. Похмурий, непривітний, чи був він запеклим фанатом системи, якій служив, але тверда російська мова на всіх загальноінститутських заходах з уст ректора давала зрозуміти, яких засад необхідно дотримуватись.
Наче сьогодні бачу: у своїй звичній манері попереду сам, а за ним його адміністрація, гості у позах «подобострастных и коленопреклоненных» (не з української це лексики) ішов він коридором другого поверху до виставки науково- технічних досягнень Політехніки. Совіцька система трималося на двох типах керівників: отаких бундючних у своїй вотчині і «подобострастных» перед вищим столичним начальством. Цей стиль керівництва державою, інституціями прийшов звідти, з Московії від Івана Грозного, Петра Первого. Був цей стиль прийнятий у Червоній імперії і втілений із нечуваною жорстокістю «великим кормчим», а простіше, тираном Сталіним.
Зринають із пам’яті слова, сказані першим демократично обраним ректором Політехніки Юрієм Рудавським: «Пам’ятайте, що жодна епоха безслідно не зникає, проходять десятиліття, навіть століття, поки вона перетрансформується в іншу».
Могутній рух за державність не міг оминути патріотичну частину Політехніки, зокрема і студентську молодь, що згодом вилилося в організацію Товариства української мови ім. Т .Шевченка, осередків Народного Руху, Студентського братства. Ще здалеку, підходячи до головного корпусу Політехніки зі сторони вулиці Глибокої перед першою парою, побачила самотню постать на сходах із плакатом у руках «Геть Гаврилюка!» Як згодом виявилося, цим сміливцем, як на ті часи, був Ігор Коцюруба, один із організаторів і натхненник добрих справ Студентського братства, згодом співголова Революції на граніті, волонтер і активіст Революції гідності. Всього цього в його житті могло і не бути, якби його непроста життєва дорога (вчитись у Політехніку прийшов після служби в Афганістані) не перетнулася з дорогою Станіслава Воронова.
Офіційно обов’язки ректора Політехніки Станіслав Воронов почав виконувати з жовтня, а фактично з початку 1990 року. З його приходом на цю посаду докорінно змінився стиль керування Політехнікою. Людина інтелігентна, висококультурна, він умів слухати і чути. Новообрані у 1989 році профком, Товариство української мови ім. Т. Шевченка і Студентське братство знайшли у нового в .о. ректора розуміння і підтримку. Нові традиції посвяти в студенти з національно-патріотичної основою розпочалися саме за часів Воронова. Так щасливо трапилося, що в Інституті хімії і хімічних технологій зібралася чимала група ентузіастів: просвітян, рухівців, братчиків, які віддано працювали на українську справу і розуміли, що без них Україну не вибороти. У Політехніці на світанку Української держави хіміки проводили вечори з промовистими назвами «Шевченко і Стус», «Бояриня» Лесі Українки, «Тричі мені являлася любов», «Маруся Чурай» Ліни Костенко, щорічні Шевченківські читання. Культурно-просвітницькі заходи готували і проводили Ліда Гриценко, Оксана Козій (сценарій і режисура), Наталя Березовська (декор), Олена Куриляк, Люба Паляниця (організаційні заходи). Директори інституту Йосип Ятчишин, а зараз Володимир Скорохода, підтримували ці заходи так вміло і талановито, що 101-у аудиторію хімічного корпусу студенти і викладачі заповнювали вщерть.
Чи приходив на ці заходи Станіслав Андрійович? За браком часу, не завжди, але не ігнорував. Думаю, що загальна патріотична атмосфера, яка панувала в Інституті хімії та хімічних технологій, не могла на нього не вплинути.
Нас вразила позиція очільника Політехніки, коли вже після Революції на граніті розпочалася нагінка на Студентське братство. У їхньому офісі на вулиці Глибокій міліцейські працівники зробили обшук… і «знайшли гранату». Система вдавалася до звичних методів. Незабаром вночі в студентському гуртожитку взяли Ігоря Коцюрубу. Про те, як достойно і вміло в ті часи захищав його і загалом студентство Політехніки Станіслав Воронов, як домігся звільнення хлопця з кагебістських лап, писала Ярослава Величко.
В 1990–91 роках члени ректорату і профкому працювали над новим Статутом Політехніки, адже наближались вибори ректора. А от коли потрібно було захищати новий Статут у Міністерстві освіти і науки, от тоді хист і вміння Станіслава Андрійовича аргументувати позицію знадобилися. І ще один промовистий факт: серед претендентів на посаду ректора звучало і його ім’я, та він відмовився брати участь у виборах, заявивши: «Першим демократично обраним ректором у Львівській політехніці повинен бути етнічний українець».
Востаннє бачила Станіслава Воронова навесні цього року, зустрілися на першому поверсі головного корпусу. Вразив неприродний колір обличчя, посміхнувся й у своїй звичній манері, проказав декілька запитальник фраз щодо здоров’я, стану справ. Він прожив зі своїми життєвими і кафедральним клопотами ще декілька місяців .
Оцінюючи загалом усе, що зробив український державник Станіслав Воронов для розвитку науки і Львівської політехніки, з вдячністю схиляємо голови ― «Вічная йому пам’ять!»