Нещодавня заява президента Франції Е. Макрона про можливість залучення на територію України іноземних збройних сил спричинила бурхливі реакції та обговорення всієї міжнародної спільноти. Дехто назвав ситуацію «політичним (чи швидше «геополітичним») землетрусом», що може вивести російсько-українську війну на принципово новий рівень оціночних суджень і потенційних реакцій.
Ініціатива Е. Макрона викликала здебільшого негативну реакцію як у самій Франції (майже всі опоненти французького лідера не позбавили себе шансу публічно покритикувати Е. Макрона, звинувачуючи його у безрозсудності, інфантильності чи нерозумінні суті наявних проблем), так і на міжнародній арені. Активна критика з боку опонентів (у поєднанні із загальним характером висловлювань Е. Макрона) змусила правлячу еліту Франції (зокрема, прем’єр-міністра та міністра закордонних справ) реагувати й роз’яснювати позицію французького президента, наголошуючи то на серйозності загрози з боку росії, то на тому, що не йдеться про пряме залучення французьких солдатів до бойових дій.
Більшість міжнародних партнерів України почали публічно дистанціюватися від заяви французького президента, заперечуючи можливість залучення своїх армій на територію нашої держави. Зокрема, негативною була реакція таких держав, як США, Велика Британія, ФРН, Італія, Іспанія, Бельгія, Чехія, Польща тощо. Заперечило можливість безпосередньої участі у бойових діях і керівництво НАТО.
Водночас згадана ініціатива Е. Макрона припала декому до душі. І мова не тільки про нашу державу, керівництво якої одразу ж висловило готовність більш детально та серйозно обговорювати ініціативу французького лідера. Підтримали ідею, до прикладу, такі балтійські країни, як Естонія та Литва. Проте якщо з країнами Балтії це зрозуміло (зважаючи на той високий рівень російської загрози, який для них характерний), то публічна підтримка (чи радше невідкидання) ідеї з боку Нідерландів є більш промовистим та серйозним фактом.
З огляду на резонансність і потенційну перспективу ідея залучення іноземних військ на територію нашої держави потребує ґрунтовного та зваженого аналізу, адже має як потенційні позитивні, так і потенційні негативні сторони. Розпочнемо з негативних аспектів. Однозначно слабкою стороною ініціативи є її низька реалістичність, адже сподіватися на те, що ідеї Е. Макрона будуть швидко втілені у практичну площину (особливо в контексті сумнозвісної європейської бюрократії та принципу консенсусу в ухваленні рішень), можуть лише невиправні ідеалісти. Хоча у межах двосторонніх безпекових угод імовірність появи на території України іноземних солдатів є дещо більшою.
До потенційних негативних наслідків реалізації ініціативи Е. Макрона можна також зарахувати загрозу ескалації російсько-української війни та втягування в неї щораз нових учасників, зокрема на боці росії. Або ж збільшення ймовірності того, що дружні до росії держави, як-от Іран, КНДР чи КНР, будуть більш схильні посилювати її підтримку (поява іноземних військ в Україні «розв’яже їм руки» щодо допомоги росії). На підтвердження загрози ескалації конфлікту можна навести різку реакцію путіна на ймовірність появи іноземних збройних сил в Україні та його погрози на адресу ініціатора таких дій.
У будь-якому разі поява іноземних військ на території нашої держави дасть змогу російській пропагандистській машині використовувати цей факт на свою користь, продукуючи наративи на кшталт того, що «росія бореться сама проти всього світу», «росія – жертва світового імперіалізму», «росія захищає українців від європейців-загарбників» тощо. Зрештою, до негативних наслідків висловленої Е. Макроном ініціативи слід віднести переведення фокусу уваги та дискусії з потреби посилення темпів постачання зброї для України у площину довгих (а головне – малоймовірних з погляду кінцевого результату) дискусій щодо доцільності залучення європейських армій на територію України.
Позитивних моментів від практичного втілення ініціативи французького лідера для України, Європи та світу значно більше. Це і збільшення нашої військової могутності та обороноздатності; і зростання шансів на перемогу у війні з агресором; і посилення суб’єктності Європи; і чіткий сигнал путіну та його потенційним чи явним союзникам щодо рішучості цивілізованого світу не допустити перемоги росії; і полегшення та підвищення ефективності всіх технічних процесів, пов’язаних із міжнародною допомогою для України (починаючи від збільшення ефективності логістики та підготовки українських воїнів з допомогою міжнародних партнерів і закінчуючи зменшенням вартості цих процесів і нарощенням темпів та масштабів допомоги); вивільнення значної кількості українських військовослужбовців (які змушені сьогодні забезпечувати безпеку кордонів, охорону об’єктів критичної інфраструктури тощо) та можливість їх залучення для протидії агресору безпосередньо в зоні бойових дій тощо.
Звісно, переваги і недоліки, перспективи чи загрози залучення збройних сил іноземних держав на територію України значною мірою залежать від імовірного формату залучення іноземних військовослужбовців. Останній є доволі широким і варіюється від дуже поміркованого варіанта залучення іноземних солдатів для забезпечення логістики чи навчання наших воїнів до дуже радикального формату безпосереднього залучення іноземних армій до бойових дій. Проміжними ж форматами може бути участь збройних сил іноземних держав на території України для забезпечення виробництва зброї, охорони критичних об’єктів чи кордонів тощо. Що більш радикальним буде формат залучення іноземних армій на територію нашої держави, то він буде менш імовірним, більш потенційно ескалаційним, проте кориснішим і бажанішим для України в контексті нашої перемоги у війні. І навпаки – більш помірковані формати є ймовірнішими, менш загрозливими в контексті ескалації, проте й менш корисними для України.
Як уже сказано, ініціатива Е. Макрона станом на сьогодні є доволі ефемерною та «сирою». Нас однозначно чекають ще палкі дискусії щодо її доцільності. Проте вже сам факт появи таких ініціатив є корисним, оскільки свідчить про еволюцію мислення та ставлення міжнародної спільноти до російської агресії й російсько-української війни, чіткіше усвідомлення нашими міжнародними партнерами тієї реальної загрози, яка йде з боку росії. І дискусія про можливість залучення іноземних військ на територію України точно сприятиме чіткішому розумінню потреби як мінімум інтенсифікації постачання озброєння для України. Тут може спрацювати загальновідомий психологічний прийом, коли підвищення ставок дає змогу досягнути потрібних проміжних результатів. Щось на кшталт: «ну, залучати своїх солдатів до війни ми точно не будемо, але як компенсацію збільшимо вам постачання зброї та фінансову допомогу».
Також не варто забувати, що певна військова допомога, яку ми зараз без проблем отримуємо від наших міжнародних партнерів, раніше була недоступною, здавалася фантастичною та викликала категоричне неприйняття з боку наших міжнародних партнерів. Проте згодом їхня позиція еволюціонувала у потрібному для нас руслі. Схоже цілком може трапитись і з ідеєю появи в Україні іноземних солдатів, яка зараз видається фантастичною та наївною, проте має реальні шанси згодом знайти своє практичне втілення. А нам залишається сподіватися, що задекларовані ініціативи з часом будуть втілені у потрібному нам форматі. І не забувати, що найкращою гарантією нашої безпеки, суверенітету та незалежності є насамперед покладання на власні можливості й наші ЗСУ.