Головний комуніст СРСР Йосиф Сталін на початку 30-х років минулого століття розпочав масштабний наступ проти всього українського. Згодом львівський юрист Рафаель Лемкін назве такі дії «геноцидом». Для українського народу Голодомор 1932–1933 років — «радянський геноцид». Голодомору передували політичні репресії (розстріли, ув’язнення) проти українських діячів культури, церкви. Дійшла черга й до селян — основних носіїв національної ідентичності. Українські селяни, загнані в колгоспи, стали повністю залежними від влади. Комуністи знищили прошарок заможних селян, ліквідувавши їхню незалежність, оскільки вважали їх основою національного руху опору.
Влада вирішила остаточно упокорити селян голодом. Спочатку встановили непомірні норми заготівлі зерна. Невиконання трактувалось як саботаж і антирадянська діяльність. По селах розпочали насильницькі реквізиції. Для цього до сіл посилали спеціальні бригади. В серпні 1932 року ухвалили «закон про п’ять колосків». За порушення цього закону могли розстріляти. Запровадили натуральні штрафи, вилучали всі харчові запаси. Карали цілі села, заносячи їх на «чорну дошку». Такі населені пункти повністю ізольовували від зовнішнього світу й оточували військами. Довіз продуктів припинився. Гинули цілі сім’ї, вимирали села. Смерть мільйонів приховували від світу. Будь-яка інформація про голод трактувалась як антидержавна пропаганда.
Люди, які пережили Голодомор, намагалися зберегти пам'ять, доносячи правду до своїх потомків. Серед них вчителька з Харківщини Олександра Радченко. Як службовиця вона мала пайок, що допомогло їй вижити і врятувати від голодної смерті своїх трьох дітей. Довколишній жах щодня був у неї перед очима. Правду про той жахливий час Радченко фіксувала у щоденнику. Ось деякі уривки із записаного: «5 квітня 1932 року, вівторок. Голод, штучно створений голод, набуває жахливого характеру. Навіщо забирають до зернини хліб — нікому не зрозуміло, і тепер, коли вже бачать результат такого забирання, все-таки продовжують вимагати хліба для посіву… А діти голодують замучені, худі, мордовані глистами, тому що їдять одні лиш буряки, та й ті от-от закінчяться, а до врожаю ще чотири місяці. Що буде? А в цей час газета «Правда» писала про відкриття першої у Європі домни, про завершені греблі на Дніпробуді… Всі страждали від недоїдання або голоду. Люди вели напівжебрацьке життя. В Харкові особливо швидко зростала злочинність. Крали дітей і продавали ковбасу з людського м’яса». «За що? За що діти?» «Дітей жаль. Вони нічого не розуміють — не винні».
Олександра Радченко та її три доньки пережили Голодомор. 1940 року сім’я переїхала на Буковину. Чоловік працював лісником. 1943 року на примусові роботи до Німеччини вивезли її 17-річну доньку Еліду. 1944 року радянська влада забрала чоловіка на фронт до штрафного батальйону. 7 липня 1945 року НКВС заарештувало саму Олександру Радченко. Під час обшуку знайшли сім зошитів зі щоденниками за 1926–1943 роки. Це потрактували як антирадянську пропаганду та агітацію. 14 грудня 1945 року Кам’янець-Подільський обласний суд у місті Проскурові засудив Олександру Радченко до 10 років позбавлення волі з 5 роками позбавлення прав за статтею 54, п. 10, ч. 2 Кримінального кодексу УРСР, що передбачала відповідальність за контрреволюційну діяльність (антирадянська пропаганда і агітація). Покарання вона відбула в таборах ГУЛАГу. На волю вийшла 30 липня 1955 року. Переїхала на постійне місце проживання у Харківську область, Вовчанський район. У своїх щоденниках Олександра Радченко мала намір донести до дітей правду про те, якими жорстокими методами будували соціалізм. 23 липня 1991 року її посмертно реабілітували (ГДА СБУ. АКС № 75164-ФП).
23 лютого 1933 року про голод на Великій Україні писала львівська газета «Нова зоря» в статті «Московський диктатор на Великій Україні», 1 листопада 1933 року — «За Україну» (стаття «Голод на радянській Україні і його головні причини»). Статті в галицьких газетах супроводжувалися світлинами виснажених голодом дітей. Ось як описував голод у радянській Україні у своєму листі від 4 червня 1932 року робітник, українець з донських козаків: «Тепер особливо на Україні мруть люди від голоду, та ще й як мруть: дуже побагато. Нам пишуть звідти, що люди поїли не тільки худобу і свині, а навіть дохлі коні, поки були. На Вкраїні зачепитись нізащо, тай люду вже мало, він увесь пороз’їздився по других країнах доставати собі засоби для життя. Та життя ніде нема. А з Північного Кавказу (до якого належала і Донська область) скоро українці всю кукурудзяну муку повивозять. Якби Ви бачили, що тут тільки робиться: кожний день по залізницях їдуть ешелони людей туди й назад з клунками борошна. Люди продають із себе останню одежину і купують борошно. Багато людей гине в дорозі від знесилення. Якби зрахував по дорогах людей, то не вбрав би міліони. Кукурудзяна мука здорожчала до 50 карб. за пуд., а була 8 карб., пшеничної муки мало видно, тай та по 100 карб. пуд (пуд=16,38 кг). Робітники не дістають нічого по твердій ціні, крім хліба. Хліб дають поганий, чорний тай того мало. Всі люди тільки й говорять про хліб. На Україні нічого не роблять, лише їздять по хліб, де надіються його дістати. Ярого дуже мало засіяно. Землі стоять облотом. На підприємствах помітна раз ураз, зміна робітників, особливо в копальнях. Правительсьво ніяких засобів не вживає проти голоду. Правда, видали приказ, що кожний робітник і селянин у колективнім господарстві та одноосібник має право держати корову і свиню, та тепер трудно їх заводити. Не знаємо, що буде далі, і якими жертвами скінчиться цей голод…».
Другий лист селянина з Херсонщини: «У нас тепер страшна голодівка: за один пуд муки платять 100 карб. і то не захопиш. А врожай 1931 року був у нас добрий. З села мусіли селяни віддати державі більше, як 40 тисяч пудів пшениці (40 вагонів). Хто заробив за літо більше, як 12 пудів, теж віддавав державі. Картоплю також віддавали, так що й на насіння не зосталося. Коні в колективі здихають з голоду, бо годують самою житньою соломою. В час посіву коні пристають. У мене ще зосталося харчів на один місяць, а тоді не знаю, що буде. Корову відвів у державу на заріз, не маю ні свині, ні корови. Напевне прийшов кінець нашого життя. Сала нема, молока нема й не буде. Коров цього року майже не лишилося, всі кінчені. Всім біда. Добро від нас утекло, осталось тільки лохо…».
Ще одні жахливі дитячі спогади про той час, які власноручно написала жінка, що пережила Голодомор (подано без виправлень): «Пам’ятаю, що хліба не було, в мами ноги попухли. Я ходила по полю собирала гнилу картоплю лободу кропиву і ходила на скотомогильник там возили із колгоспу дохлі коні которі дохли от голоду і люди ішли рубали їх і несли додому і їли і я ходила і мені ніхто не врубав і я ішла до дому і дуже плакала. В селі у нас була похоронна бригада їхали підводою по під хати і забирали умерших і возили на цвинтар ніхто їх не проважав за ними ніхто не плакав і большество умирали мущини хлопці діти. В селі у нас були активісти які ходили по хатах і забирали хліб що в кого було у нас на горі була квасоля дві великі макітри ії забрали у мішок і казав що це хлібопоставка. Ще пам’ятаю у колгоспі у нас була кухня де варили баланду раз у день ми ходили с котелком по ту юшку і стояли в очередь і там люди падали і вмирали. В селі була повна тішина як на цвинтарі собаки не гавкали півні не співали бо їх поїли і пташок я тоже не пам’ятаю не співали тільки було чути стогін умирающих людей і дітей. Повмирали наші роди а ми вижили з великим трудом. Тато мій сіяв на полі буряки і приносив у кармані насіння і ми його мололи на жорнах і пикли пляцки такі чорні як кізяк і їли. Пам’ятаю в школі нам дали книжку але науки я не пам’ятаю. Вчителька нам казала що вродить хліб і буде нам добре жити і так я безграмотною осталась граматіческі пишу дуже погано бо всі мої годи були дуже тяжкими. І ще пам’ятаю що в нашому селі батьки з’їли свою дитину і їх забрали і вони не вернулися в село більше. А це було так: тоді були такі розговори що ви сьогодні варили а що ви сьогодні їли і прийшла Оленка а сусідка питає що ви сьогодні їли а Оленка каже м'ясо а де ви взяли м'ясо Мама Сашку зарізала но я добре не знаю чи Сашка був умерший чи живого зарізала но ту сім’ю забрали а Оленку в дитдом забрали. І ще пам’ятаю були такі гасла що в колгоспі всі будуть рівні не буде багатих і не буде бідних і рівняли нас 70 років що ми аж погорбилися».
