Він завжди серед людей, завжди у русі. На свої 65 не виглядає. Йдеться не лише про зовнішні ознаки. Головне – стан душі. Думаю, Володимир Григорович Гайдук молодий душею. Молодий, бо ще сприймає світ, як наснагу до творчості. Зараз готує вже шосту збірку своїх поезій. Про вірші ще йтиметься. Я вирішив розпочати розмову з головою профспілки Володимиром Гайдуком не з поезії і лірики, а з прози життя.
– Профспілковий лідер – посада, коли треба бути, образно кажучи, між двох вогнів: колективом і адміністрацією. Інтереси і можливості їх не завжди збігаються...
– Я б хотів коротенько заглибитися в історію цієї проблеми. Стосунки профспілки і адміністрації у різний час складалися по-різному. Повної ідилії не було ніколи. За час моєї профспілкової діяльності було троє ректорів. За час ректорства Михайла Гаврилюка я не був головою профкому, а лише профспілковим активістом. Головою профкому тоді був Орест Кунтий. Той профком був обраний на демократичних засадах, головним чином із членів Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Ставлення до Гаврилюка у нас тоді було однобічним. Ми вважали, що нам не по дорозі, що він партійний номенклатурник...
– Зауважу, що саме при цьому ректорові було найбільше зроблено для розбудови Львівської політехніки. Невипадково, книгу, яку упорядкував Ярослав Мельник, названо «Ректор Гаврилюк. Рух у часи «застою»...
– З відстані часу про людину можна судити об’єктивніше. Далі ректором було обрано у демократичний спосіб Юрія Кириловича Рудавського. Людину, безперечно, позитивну. Але стосунки профкому на чолі з Орестом Кунтим та адміністрацією Університету складалися не найкращим чином. Це протистояння не завжди йшло на користь колективу. Я був обраний головою профкому 1994 року. У профкомі на той час був Євген Пістун, нині завідувач кафедри в Інституті енергетики і систем керування, нещодавно відзначений медаллю «За видатні заслуги перед Львівською політехнікою» під номером один. Варто ще згадати Євгена Шморгуна, який був тоді депутатом Львівської міської ради і 1990 року піднімав прапор над Ратушею. Проректором із соціальних питань був Василь Козик. Стосунки профкому і адміністрації теж були неоднозначні. Не стільки з ректором, скільки з проректорами. Більшість робочих питань вирішували саме з ними. До ректора йшли у крайньому випадку. Думаю, що найкращі ділові стосунки зараз у члена профкому, голови комісії з охорони праці і соціальних питань Івана Паралюха з проректором з навчально-виробничої роботи Володимиром Крайовським. Наш ректор Юрій Бобало глибоко знає велике і складне господарство Львівської політехніки. Нелегко утримувати її в умовах обмеженого бюджетного фінансування. Ми намагаємося зрозуміти адміністрацію, адміністрація намагається зрозуміти нас, нагальні проблеми, які хвилюють людей.
– Я був на кількох звітно-виборних профспілкових конференціях. Члени профспілки гостро ставлять питання поліпшення умов праці. Які найболючіші питання залишаються невирішеними?
– Насамперед йдеться про гостру необхідність якнайшвидшого капітальному ремонту VI навчального корпусу, в якому розміщений Інститут інженерної механіки та транспорту. Чимало зроблено у ХІХ корпусі, що на вулиці Князя Романа. Але слід продовжити роботи для створення кращих умов праці у підвальних приміщеннях цього корпусу, де міститься кафедра реставрації архітектурної і мистецької спадщини. Подібна картина і в інших підвальних приміщеннях. Незадовільним є опалення в V корпусі, який розташований далеко від центральної котельні. Очевидно, слід подумати про облаштування автономного обігріву цього великого будинку.
– З яких проблем Вам не вдається дійти згоди з адміністрацією?
– Найболючіше питання – не зовсім правильні умови укладання договору найму працівників. Відповідно до законодавства, основною формою трудового договору є постійний, довготривалий договір. У нас же ще з часів проректорства Петра Костробія запроваджено короткотерміновий договір – на рік. Люди не мають впевненості у завтрашньому дні. Є ще інша обставина – черга на житло. Вона бере свій відлік з останнього поступлення людини на роботу. Але ми закриваємо на це очі. Чому саме так укладаються договори, я зрозуміти не можу.
– Ви згадали про чергу на житло, і відразу виникло запитання про анонсоване спорудження кооперативного будинку.
– Це питання, так би мовити, «зависло». Виникла певна правова колізія. Міська рада виділила нам земельну ділянку. Але щоб передати її кооперативові, правління якого вже сформоване, потрібен дозвіл Міністерства освіти і науки. А там такого дозволу не дають! Не один раз зверталися...
– Скільки працівників Університету потребують поліпшення житлових умов або надання квартир?
– Ось у мене списки черговиків. Це державне житло, кооперативне і VI гуртожиток. Житлова комісія щороку поновлює ці списки. На державне житло очікують майже півтори сотні родин, ще 200 – у черзі на кооперативне житло, черга молодих фахівців, які зовсім не мають житла і проживають разом з батьками у скрутних умовах або винаймають квартири, становить 185 осіб. Вони очікують на вселення у VI гуртожиток. Є дуже гостра проблема спорудження малосімейного гуртожитку, подібного до VI гуртожитку.
– Отже, проблем у Вас вистачає. Та полишімо їх і перейдімо до особистих питань. Розкажіть про свій життєвий шлях.
– Народився я 20 грудня 1951 року у гарному містечку Бучачі на Тернопільшині. Тато мій Григорій Степанович мав ще польську агрономічну освіту (дід володів фільварком і міг вчити дітей), у колгоспі керував городньою бригадою, а мама Розалія Михайлівна походила з бідної родини, працювала у державних органах. Після школи у мене був вибір між лісотехнічним інститутом і Львівською політехнікою. Оскільки в школі я добре знав математику і фізику, обрав Політехніку. Вступив з першого разу на електромеханічний факультет. На третьому курсі вже був заступником голови профбюро факультету, а далі мене обрали головою профбюро факультету.
– А як поєднували громадську роботу і навчання? Ви добре вчилися?
– Закінчив Політехнічний інститут із відзнакою. Тоді на громадську роботу обирали тих студентів, які добре вчилися. Зараз від цього принципу дещо відійшли, і це неправильно.
– Який із тодішніх викладачів залишив найпомітніший слід у Вашій пам’яті?
– Куратором нашої групи був Євген Олександрович Онишко, на жаль, вже покійний. Дуже порядна і відповідальна людина. Саме завдяки йому наша група була найдружнішою на всьому факультеті. Здружив нас ще колгосп, бо відразу після вступу ми поїхали у Миколаївську область на збирання помідорів.
– Як розуміти «дружна група»? Не раз чув, що група дружно «сачкує» з лекцій...
– Ні , ми хотіли вчитися. Насамперед допомагали одні одним вчитися, а спеціальність наша була одна з найважчих. З нашої групи вийшло чимало успішних фахівців, професорів. Жили ми у четвертому гуртожитку, де була дуже строга комендант Анна Василівна, котра тримала «залізну» дисципліну. Хоч би хотів займатися дурницями, нічого би не вийшло. У нашому блоці було дві кімнати на 5 осіб. Жили, як одна родина. Скажімо, я привозив із рідної Тернопільщини бараболю, а хлопці з Львівщини – бульбу. Ділилися харчами, разом готували вечерю, переважно смажену бульбу. Батьки тримали свинку, і в кімнаті постійно був трилітровий слоїк смальцю. Інколи привозили з дому вареники, але вони швидко зникали...
– А чи були Ви у складі традиційних тоді студентських будівельних загонів?
– На жаль, ні. Я просився у Тюмень, а мене, як активіста, знову ж таки посилали комісаром у студентські загони, які працювали на збиранні помідорів і огірків.
– Чи робили спроби піти у науку?
– Думаю, що головною перешкодою була громадська робота. Коли я закінчував Політехніку, був так званий Державний розподіл. Як відмінник навчання, я першим мав право вибору. В аспірантурі було тільки одне місце. Туди одразу поступив Омелян Плахтина, який був завжди націлений на наукову роботу, ним опікувався такий знаний професор у галузі електричних машин як Роман Володимирович Фільц. Переді мною постала дилема – їхати на Тернопільський комбайновий завод енергетиком цеху з перспективою житла або залишатися у Львові. Мої рідні були за Тернопіль, бо це ближче до дому. Але я не хотів залишати Львів. Мене прийняли на посаду інженера НДЛ-53 при кафедрі електричних машин. Першою роботою була розробка і налагодження системи керування двигунами пилеживильників для згоряння вугільного пилу у котлах на Бурштинській ТЕЦ. Були приводи на машинах постійного струму, а ми переводили на асинхронні машини з одноякірним перетворювачем. Ця тема була більше пов’язана з електронікою. Над цією тематикою працював понад три роки. Потім ми уклали угоду з Московським інститутом бурової техніки з розробки занурювальних глибинних генераторів. Ми довели це до пуття, виготовили невелику серію на нашому дослідному заводі. Власноруч намотував стартерні обмотки тих генераторів. Їздив у відрядження по цілому СРСР, щоб привезти постійні магніти. Керівником кафедри тоді був Мирон Антонович Черник, і я вступив до нього у заочну аспірантуру. Проте ця співпраця не склалася... На тому моя наукова кар’єра завершилася.
– Зараз Ви викладаєте?
– Так, викладаю в Інституті енергетики і систем керування дисципліну «Електричні машини», готую навчальний посібник.
– Ви приймаєте іспити?
– Звичайно.
– Я багатьох викладачів запитую: «Який відсоток ваших студентів мають здібності і бажання вчитися?».
– Десь відсотків 15–20. Для мене головне, щоб молода людина хотіла вчитися. На жаль, є такі студенти, які під час лекцій дуже далекі у думках від того, що намагається вкласти у їхні голови викладач. Є і такі, які просто заважають під час занять.
– Зауважив, що чимало викладачів різного віку займаються фізкультурою і спортом. Хтось грає у міні-футбол, хтось у волейбол, хтось плаває, а Ви?
– Коли є час, граю у бадмінтон.
– Це Вас проректор Юрій Рашкевич залучив до цієї гри?
– Ні, Юрій Михайлович завжди був класним волейболістом, грав за збірну інституту, а у бадмінтон прийшов порівняно недавно. Після закінчення навчання у 1974 році я на факультеті відповідав за спортивно-масову роботу. Ще у Бучацькій ДЮСШ грав у футбол. В інституті тоді проводили спартакіади викладачів. Ці спартакіади були відновлені з ініціативи нашого ректора Юрія Ярославовича Бобала. А тоді на спартакіаді не було кого виставити на змагання з бадмінтону, тому і «призначили» мене. Відтоді постійно граю.
– Бачу у Вас на столі журнал «Дзвін». Може, у ньому надруковані Ваші поезії?
– Ні, у цьому номері немає, а взагалі «Дзвін» мене друкував.
– Коли Ви почали писати вірші?
– Ще у студентські роки. У нас при редакції газети «Радянський студент» (нинішня «Аудиторія») була літературна студія «Гроно», якою керував поет та історик Петро Шкраб’юк. Перші мої вірші він розкритикував, очевидно, справедливо. Але багато чому навчив. Ми і сьогодні у добрих приятельських стосунках. За весь час своєї творчості я видав п’ять поетичних збірок, зараз готую шосту. Моїм першим рецензентом є дружина Ірина Іванівна. Вона директор Львівської школи № 27, викладає українську мову і літературу. Я називаю її «мій любий критик». Критик і літературний редактор. Признаюся чесно, що у школі я мав дві четвірки – з української мови і російської...
– Я перечитав чимало Ваших віршів. У них багато посвят колегам по роботі, та найбільше – дружині.
– Так і має бути! Адже понад усе – «погода в домі»...
Дружина ж спить
І мрійно снить.
Я сон оберігаю.
Із личка спокій променить...
Присівши трохи скраю.
Продовжити цю світлу мить
Всевишнього благаю.
Кохана ж спить
І щастям снить...
