Українська історія сповнена багатьох «білих плям». З одного боку, це символ складних, часто трагічних подій нашої минувшини, а з іншого – можливість дивовижних відкриттів для сучасників. Важко навіть уявити, скільки стародавніх артефактів, цінних відомостей, малознаних постатей ще досі чекає на своїх дослідників-першовідкривачів. І щоразу кожна така «знахідка» стає стимулом по-новому поглянути на нашу спадщину.
Нещодавно інформації про ще одного українця, який є вагомою постаттю не лише для української, а й європейської історії, стало більше. «Кіномитець і дипломат, постать, яка формувала світовий вимір української культури в ділянці кінематографії, кіноавангардист, першорядний режисер, один з найкращих кіносценаристів Європи (як сучасники характеризували його в кіноколах), дипломат УНР, автор першої «Дипломатичної історії України», діяч українського скаутського руху, автор підручника «Українські скаути», січовий стрілець, кіножурналіст, громадський, культурний діяч емігрантського руху, засновник товариства «Друзі українського кіно» в Парижі – все це та набагато більше – Євген Слабченко (Ежен Деслав)», – резюмував Андрій Яців, заступник директорки Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою. Саме МІОК, спільно з Науковим товариством історії дипломатії та міжнародних відносин (з ініціативи голови його правління Ірини Матяш) організував онлайн-подію «Ежен Деслав – кіномитець і дипломат: український почерк на мапі світу».
«Так, у нас крадуть. Але й ми не повертаємо свого»
«Ми поставили собі таке завдання – говорити про людей, яких майже не знаємо, а вони повинні бути в нашому інформаційному просторі, – зазначила директорка МІОКу Ірина Ключковська й навела промовистий приклад: – Я прочитала це на сторінці у Світлани Мельник, дружини Надзвичайного й Повноважного посла України в ФРН. Вона пише про те, що нещодавно в штаб-квартирі Міноборони в Німеччині в історичному Блоці Бендлера відбулася дуже важлива церемонія Grosser Zapfenstreich, яка вважається найвищою відзнакою, якою Бундесвер виражає свою особливу пошану цивільній особі. Коло осіб, хто може на неї заслужити, є дуже обмежене... Цього разу збройні сили Німеччини вшановували Ангелу Меркель. Ця військова традиція відбувається у вечірню добу у виконанні спеціальної збройної формації у супроводі смолоскипів, а виконують на цій церемонії унікальний за звучанням хорал «Коль славен наш Господь в Сионе», автором музики до якого є український композитор Дмитро Бортнянський. І я подумала, що ми про це також нічого не знаємо. Ми, українці. А на всіх німецьких ресурсах він представлений як композитор Росії. І це далеко не поодинокий випадок. От хоча б відкриймо «Историю русской философии», яка починається з імені Григорія Сковороди... Такі «крадіжки» відбуваються і дотепер: згадаймо хоча б історію зі скіфським золотом...».
Можна було б, звичайно, вкотре пожалітися на нашого сусіда, однак значно важливішим є взяти відповідальність за власну історію, а отже, й по-новому поглянути на цю проблему. «Так, у нас крадуть, і дуже багато, і не тільки наші території. Але й ми не повертаємо свого, розкиданого на різних континентах світу – не збираємо, мало опрацьовуємо, не інтегруємо до культурного простору, не вводимо в науковий контекст. І ця робота, якою ми займаємося, більше нагадує волонтерство, ніж державний напрям, яким би він мав бути, з відповідним фінансовим забезпеченням. Ми слабко презентуємо себе для світу, недостатньо себе йому пояснюємо і не дбаємо, щоб повернути собі потужний духовний інтелектуальний спадок, який ми розгубили в просторі й часі, – наголошує Ірина Ключковська. – Тож наше з вами завдання – по краплинці повертати цей спадок в Україну й на цій основі вибудовувати й зміцнювати нашу національну ідентичність. Нам потрібно створити образ самих себе. Це як мозаїка Оранти у Софії Київській – образ цілісний, заповнений цілком, тому й оберігає нас. Щоб завершити, вивершити образ України для себе і для світу, ми мусимо віднаходити смальту. Ці маленькі частинки, з яких складається мозаїка, – наші скарби. І поступово виповнювати крок за кроком нашу власну мозаїку, яка була б цікавою для внутрішнього й для зовнішнього світів».
Зі словами Ірини Ключковської погодилася й Вікторія Гуленко, директорка Українського культурно-інформаційного центру у Французькій Республіці: «Згодна, що насамперед потрібно знайти образ самих себе, оскільки нам, дипломатам, надзвичайно складно приваблювати інтерес іноземців, зокрема, французів, коли в самих українців так мало знань про наші історичні постаті, які зробили значний внесок у розвиток державности й українську культуру». Адже потрібно констатувати, що Євген Слабченко (Ежен Деслав), на жаль, маловідома в Україні постать. Проте дуже знана у Франції для тих, хто цікавиться темою кіно: Євген Слабченко був надзвичайно яскравим представником французького кіноавангарду й увійшов у всі енциклопедії.
Повний текст матеріалу – на сайті газети «День».