Звісно, будь-який з інститутів Львівської політехніки нині прагне отримати додаткові кошти за виконані науково-технічні роботи, що дають змогу розвивати власну матеріально-технічну базу й фінансово стимулювати своїх працівників. Проте на кафедрі механіки та автоматизації машинобудування Інституту інженерної механіки та транспорту вважають, що коли йдеться про розробку пристроїв, призначених для полегшення життя неповносправних людей, особливо тих, які мешкають у багатоквартирних будинках, гнатися за матеріальним зиском – аморально.
Нещодавно на ім’я ректора Університету професора Юрія Бобала надійшов лист від мешканки найбільшого у Львові «спального» Сихівського району Тетяни Голікової. Вона опікується молодшим сином-інвалідом. У листі висловлена щира подяка працівникам згаданої кафедри, зокрема її очільникові професору Ігореві Кузьо і доцентам Юрію Шоловію та Володимиру Боровцю. «Ці небайдужі люди, – пише пані Тетяна, – з великим старанням і турботою створили зручний у користуванні підйомник у під’їзді нашого будинку. Таким чином значно полегшили моє та синове повсякденне життя. Я неймовірно радію, що у Львівській політехніці знайшлися такі талановиті працівники, які відгукнулися на нагальні потреби людей з обмеженими фізичним можливостями. До цих слів вдячності доєднується й мій старший син, який зараз несе нелегку службу в зоні АТО».
А все розпочалося з того, що до кафедри звернувся начальник тамтешнього житлового комунального підприємства з проханням облаштувати хоча б один підйомник для потреб неповносправних мешканців будинку на вулиці Чукаріна, 11. Між іншим, у віданні цього підприємства перебуває 208 багатоквартирних будинків, а це майже тисяча під’їздів, де зазвичай кожен десятий житель обмежений в своїх рухомих можливостях. Загалом тут ми маємо справу із загальнодержавною проблемою. Адже під час зведення житла в радянські часи про вигоди та зручності для неповносправних громадян практично ніхто не дбав. Нині ж, коли держава проголосила інклюзію, тобто процес реального включення осіб з інвалідністю в активне суспільне життя, одним зі своїх соціальних пріоритетів, на жаль, це відбувається переважно на словах. Натомість опікування життєвими потребами таких осіб і надалі здебільшого залишається справою рук волонтерів, благодійних фондів та ентузіастів.
Працівники кафедри механіки та автоматизації машинобудування охоче відгукнулися на це прохання. Для фахівців такого рівня розробити відповідну конструкцію та реалізувати її в металі було нескладно. Інше питання, що всі комплектуючі довелося виробляти власним коштом. А полегшила справу та обставина, що цей будинок має доволі просторий вхідний хол, тому змонтувати й запустити тут підйомник вертикального типу було неважко. До речі, на цьому львівські політехніки не зупинилися. Нині вони мають аналогічне прохання ще від одного комунального підприємства – на вулиці Патона. Але тут розробники зіткнулися зі значно складнішим технічним завданням, адже мають зробити інклюзивний підйомник у вужчому просторі, тож нова конструкція потребуватиме складніших інженерних рішень.
– Науково-виробнича база нашої лабораторії цілком дозволяє виготовляти подібні пристрої, – розповідає професор Ігор Кузьо. – Більш того, їхня вартість у нас в чотири-п’ять разів менша від відомих зарубіжних пристроїв, де ціна аналогічних підйомників перевищує 8 тисяч євро. Звісно, що такими разовими благочинними акціями ми в Україні цю проблему будемо розв’язувати десятками років. Натомість за відповідного фінансування ми готові запропонувати свої оригінальні розробки для промислового виробництва й державі, і зацікавленим приватним структурам. Звичайно, після того, як наші підйомники покажуть себе в експлуатації, ми усунемо можливі недопрацювання і доведемо їх до остаточних кондицій. Але для того має бути бажання тих державних структур, які відповідають за розв’язання соціальних питань.
Нині у планах кафедри розробка набагато складніших механізмів подібного типу. Вони будуть розміщені у навчальних корпусах Університету і призначені для потреб студентів та аспірантів з обмеженими фізичними можливостями.
Світлини Йосипа Марухняка