Доцент катедри української мови Національного університету «Львівська політехніка» Софія Булик-Верхола зі студентами Інституту комп’ютерних технологій, автоматики та метрології (групи ІР-12, ІР-13, ІР-14, ІР-15, ОІ-16) відвідали Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».
Ось фрагменти відгуків студентів:
Ростислав Стручок: «Це музей-меморіал повинен відвідати кожен українець. Це місце приголомшливе та надзвичайно трагічне... На противагу поверховості сьогодення у музеї проглядаємо істинні цінності людей, які творили нашу історію в умовах трьох тоталітарних режимів: польського, радянського та німецького. Розповіді екскурсовода вражають своєю глибиною. Працівники цього музею віддано працюють задля великої справи – збереження нашої історичної пам’яті».
Марія Комарницька: «Від побаченого й почутого волосся ставало дибки. Дуже важко повірити, що це все насправді відбувалося. Після почутого про те, як в цій тюрмі 1941 року радянські окупанти за кілька днів розстріляли 1681 людину, моє серце на мить зупинилося… Коли я роздивлялася конфісковані речі ув’язнених, я усвідомила, що це все справді належало цим людям: щось дуже дороге для них, що мало свою історію. Прапор України та маленька ікона – це те, що найбільше привернуло мою увагу. Напевно, саме любов до України й віра в Бога допомагало ув’язненим переживати це пекло. Ці люди боролись за свободу Батьківщини й готові були віддати за неї своє життя».
Юрій Дубик: «Ще у школі нам розповідали, що борці за незалежність України, які перебували у в’язницях, були в жахливих умовах, проте я не міг навіть уявити, що ці умови були настільки жахливими. Завдяки цьому місцю я усвідомив, наскільки я вдячний всім, хто пожертвував собою заради нашої незалежності».
Остап Кокошко: «Мені було боляче слухати про умови перебування українців у цій в’язниці, страшно розглядати камери, нічим не обладнані для хоч якогось проживання в’язнів. Камера смертників приголомшила, туди навіть страшно було заглядати».
Нікіта Іванков: «Відвідавши це місце, я відчув велику емоційну напругу. Я дізнався багато нового про історію того періоду та відчув глибоку тривогу за те, що люди колись переживали таку жорстокість. Це був незабутній досвід, який змусив задуматись про роль переслідуваних політичних діячів у історії України та про важливість свободи та демократії в сучасному світі».
Мирослав Дякунчак: «У житті не часто випадає побувати в місцях, які можуть перевернути свідомість з ніг на голову, які своєю гіркою правдою відкривають у серці й розумі ті потаємні імпульси, що ніколи більше не дозволять байдужості бути «поза» – поза політикою, поза історією, поза дипломатією тощо. Музей на Лонцького саме такий. У цьому місці ти ніби налаштовуєш різкість: речі, які досі тобі здавалися не надто вагомими, стають архіважливими, стають такими, якими вони є насправді. Тут ти, без перебільшень, прозріваєш. На виході зупиняєшся, стоїш мовчки, намагаючись вгамувати приголомшливі емоції. Ти відчуваєш якісь зміни, однак ще не до кінця можеш збагнути, що саме стало іншим. І найважливіше – усвідомлювати: іншим став ти».
