Членові Національної спілки художників України, доцентові кафедри дизайну та основ архітектури ІАРХ Федору Василенку цьогоріч виповнилося 70 літ, 43 з них він працює у Львівській політехніці.
Після закінчення Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, де опановував художню кераміку, і служби у війську працював у Студентському проектно-конструкторському бюро Політехніки. Там його помітив світлої пам’яті тодішній завідувач кафедри рисунку і живопису Роман Липка й запросив на роботу. Федір Іванович тоді вже працював у галузі монументальної скульптури, тож залюбки погодився на цю пропозицію: читав лекції зі скульптури, рисунку, живопису. Згодом його науковими інтересами стали образотворчі методи відображення архітектурно-мистецької спадщини.
Запитую, чи пригадує він свої студентські роки, адже минуло вже чимало часу.
– А їх неможливо забути, – відказує Федір Іванович. – Саме тоді познайомився з особою, яка перевернула ввесь мій світ – ректором Інституту Якимом Прохоровичем Запаском. А було це так. Коли я переписував розклад потрібних мені практичних і теоретичних робіт, у якийсь момент повернув голову праворуч і побачив старшого чоловіка зі сріблястим волоссям. На його запитання, що роблю, відповів: «Переписую розклад занять на кафедрі кераміки». На що почув у відповідь: «Це добре, бажаю успіхів». Лише згодом зрозумів, наскільки важливою і доленосною для мене була ця зустріч, яка з роками (а в нас було 25 літ різниці) з демократичних, відкритих стосунків переросла в міцну товариську дружбу. Яким Прохорович стежив за моїм навчанням, творчими здобутками, не раз підтримував. Донині з приємністю згадую, як він допоміг під час підготовки дипломної роботи на тему «Видатні діячі культури України XVI– XVIII століть». Тоді на кафедру зарахували викладачів закритого відділу монументальної та портретної скульптури. Науковий керівник був зацікавлений у тому, щоб я дипломну працю виконав у вигляді керамічних рельєфів. А ректор бачив мою працю у бронзі. Йому не перечили (а це був початок сімдесятих, дуже непростих для української культури років), але мій захист поставили першим, сподіваючись, що не встигну виконати роботи. Дякуючи Богу, друзям та студентам, я таки встиг зробити у бронзі й дереві портрети Івана Вишенського, Єлисея Плетенецького, Памви Беринди, Петра Могили, Феофана Прокоповича, Климентія Зіновієва та Григорія Сковороди (вони прикрашають музей ім. І. Федорова). Донині вдячний Якимові Запаску за його принципову підтримку моєї творчості, і не лише студентської. Уважаю, що завдяки цьому великому українцеві, який творив, брав активну участь у громадському та політичному житті країни, мені вдалося не лише досконало вивчити скульптурну мистецьку грамоту, а й успішно втілити її в життя.
– Усе задумане вдалося?
– І так, і ні. Я зміг творити в галузі станкової, монументальної скульптури, працював із малою пластикою і медальєрним мистецтвом: портрети й медалі «народжувалися» практично щороку. Неводнораз брав участь в обласних, зональних, республіканських і всесоюзних та інших виставках. Мене завжди вабили складні мистецькі теми, у яких збігалися історія й сучасність: багатьма настроями, подіями чи особистостями «жив» роками і лише тоді брався до роботи над ними. Удалося чимало зробити й у царині медальєрства. Мої медалі, плакетки й невеликі рельєфи здебільшого присвячені видатним історичним особистостям, культурним діячам минулого. Крім портретування, працював над об’ємно-просторовими композиціями (використовував у них засоби символіки й алегорії, які поєднував у єдиному образно-стильовому ансамблі). Це, до речі, яскраво продемонстровано в тематичному панно «Історія Чугуєва». Мої монументальні праці з історії поштового зв’язку прикрашають фойє Львівського Поштамту (нині – Укрпошти), пропам’ятна таблиця Іванові Огієнку є на фасаді приміщення Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти на вул. Огієнка, на Личаківському цвинтарі (у співавторстві) – пам’ятник поетові Григорію Чубаю, велика скульптурна композиція Покрови Пресвятої Богородиці стоїть на могилі героїв, полеглих за волю України, на Косівщині та інші. Водночас, не все задумане вдалося втілити з різних об’єктивних і суб’єктивних причин. До того ж, мою майстерню тричі обкрадали (востаннє після Революції Гідності, коли винесли 24 медалі у бронзі). Це вже втрачені речі.
– Знаю, що свого часу не просто захоплювалися поезією, а й пробували писати. Що надихало на поезію?
– Україна, рідне Поділля, світова література. Рядки, зазвичай, народжувалися вночі, тому напохваті завжди лежали аркуші паперу й олівець. Мої вірші друкував «Вечірній Львів» і ваша газета. Свого часу планував видати двомовний (українською й англійською мовами) альбом, у якому була б поезія, філософські статті, художні твори. Наразі це так і залишилося у планах.
– Що хотіли б собі побажати?
– Найперше – здоров’я, ну і звичайно – творчого і родинного щастя.
– Чого й ми Вам щиро бажаємо.
