«На війні важливі мотивація і дисциплінованість», ― доцент Інституту геодезії Богдан Паляниця

Ірина Мартин, Центр комунікацій Львівської політехніки
Богдан Паляниця

Мій співрозмовник – кандидат технічних наук, доцент кафедри вищої геодезії та астрономії. У Львівській політехніці – майже 40 років, відтоді як став студентом і аж до докторанта. Однак день 24 лютого 2022 року перервав наукові плани Богдана Паляниці. Добровольцем вступив до ЗСУ, став служити у 80-й десантно-штурмовій бригаді.

Перебуваючи в короткотривалій відпустці, воїн викроїв кілька годин, щоб відвідати рідний інститут, зустрітися з колегами та студентами і висловити свої думки про теперішню ситуацію на війні й участь у ній кожного з нас.

Поняття теперішньої війни не вписується в жодні визначення

Коли ти на війні, то постійно думаєш про її причини й мотиви. Для цікавості я відкрив вікіпедію. Прочитав визначення, що таке війна, і зрозумів: те, що в нас відбувається понад півтора року, має трохи інше поняття. Ця війна не має нічого спільного з розумінням війни, пов’язаним зі загостренням конфлікту, захопленням чужих природних, енергетичних, людських ресурсів тощо. Маємо ситуацію, коли наш сусід вирішив, що нас не повинно бути. Його не цікавлять будь-які наші ресурси, яких не порівняти з їхніми ні кількісно, ні якісно, ні способами добування.

Ця війна не вписується у звиклі нам стандарти воєн, аби щось скористати з них. Мета росіян – зруйнувати. Їм не подобається, що ми є в цьому світі, що наша країна розвивається.

Звичайно, більшості з нас не хотілося вірити, що буде таке колосальне вторгнення з усіх напрямків. Ми якось звикли, що в нас забрали Крим і, аби відвернути від цього нашу увагу, – вторглися на Донбас.

Однак уже повномасштабне вторгнення шокувало тим, що за перші кілька годин російська армія проїхалася потужною технікою по значній частині територій. А місцева влада така була готова до цього, що фактично весь південь, аж до Маріуполя, відразу здала. Місцева влада – це керівники областей, їхні помічники, керівники поліції тощо, яких ми свого часу обрали, яким довіряли. А вони просто відчинили завойовникам двері й надали їм доступ до різних ресурсів, і навіть мали підготовлених місцевих людей, які їм в усьому допомагали. Також швидко знайшлися такі вчителі, які перейшли на умови окупантів і стали навчати дітей за їхніми підручниками, мовляв, вчити все одно треба.

Тому фактично не можемо стверджувати, що росіяни тоді щось захопили, провели військову операцію, проявивши власну стратегію чи тактику, застосовували якесь особливе військове мистецтво. Насправді так звані наші їм майже все легко здали…

Зрештою, у нас досі офіційно не оголошена війна. Навіть не було рішення Верховної Ради про те, що ми у стані війни. Це теж має значення. Особливо для тих, хто воює. Рано чи пізно постане питання: ветерани чого вони? Спецоперації чи все-таки війни?

Загарбники плутають поняття «нацизм» і «націоналізм»

Росіяни стверджують, що прагнуть нас демілітаризувати, денацифікувати. І не бачать відмінності між нацизмом і націоналізмом. Насправді ж «найкращу» демілітаризацію свого часу провели наші попередні міністри оборони, які були від початку проголошення Незалежності. У результаті в нас залишилося дуже мало своєї техніки з часів Союзу, орієнтовно 15 %, і далеко не у відповідному стані.

З росіянами неможливо говорити ні про співчуття, ні про милосердя. Вони знають про свою величезну країну і тішаться тим. Їм смішно, що ми можемо так протистояти. Але, як показали перші місяці війни, вони зламали зуби об нашу стійкість – завдяки мужності й лицарському духу українців. Особливо серйозну відсіч ворогові дав оперативний резерв армії.

Попри те, що наші ресурси значно менші, ми тримаємо марку того, що воювати мають вмотивовані воїни, і, на щастя, у нас наразі не призивають пияків, наркоманів, в’язнів. Наша армія відрізняється від російської тим, що воює розумом, особливо у складних ситуаціях. Командування нашої армії – у належних руках. Довіряємо Залужному, не сумніваємося в його компетенції. І це дає результат, хоча повільний.

Натомість росіяни, яких утричі більше, беруть до армії всіх підряд, тому серед них багато вчорашніх тюремників. Ну і знаємо, що вони на захоплених територіях беруть до свого війська все чоловіче населення, не перебираючи.

Чому росіяни так цинічно поводяться? Тому що їм майстерно вбивають у голови, що наша земля – це їхня батьківщина, отже, вони мають в Україні захищати росію.

Люди, які пережили окупацію, глибоко травмовані

Мені доводилося бачити щойно звільнені території. Це повна руїна. Все пограбоване, знищене, земля випалена. Будівлі здебільшого зруйновані, а у вцілілих – лише голі стіни.

Спостерігав таку особливість: розбиті унітази, а душові кабіни слугували за туалети. У кімнаті нічого нема, навіть тарілки чи виделки. На стінах залишилися повідомлення: туди піди, те візьми, тут зайнято тощо.

Люди, які були в окупації, справляють гнітюче враження. Це бездушні тіла. Погляд понурий, порожній, у нікуди. Завжди спрямований у землю. Ці люди не мали права дивитися на окупантів. Вони пережили такий страх, що їм однаково, чи вони живі, чи мертві. Отакі брудні й виснажені сновигали з баклажками до річки по воду.

В одному селі ми зустріли дуже блідолицю дівчинку років п’ятнадцяти. Виявилося, вона не вилазила з підвалу понад чотири місяці й лише завдяки цьому вижила і з неї не поглумились. А те, що пережили діти в окупації, – окрема тема.

Люди відходять поступово. Вони спершу не знають, що навколо них насправді відбувалося. Але коли на їхніх очах проводять розкопки, ексгумації, то вже якось починають згадувати, де стріляли, хто де був, що ті звірі робили з батьками на очах дітей чи разом із ними.

Серед їхнього офіцерського складу є українці, які усвідомлено бомблять міста, села, будинки, де проживають їхні батьки, які просто відмовилися виїхати. Що ж – дикий народ, дикі їхні манери.

Психологи потім усе це аналізують і багато чого з поведінки росіян не можуть пояснити. Кажуть, що це все вказує на їхні психологічні відхилення. Вони так демонструють свою зверхність – як тварини, які інстинктивно мітять територію.

Тепер важливе все, особливо мова й боротьба з корупцією

Ми багато дискутуємо на мовну тему. Часто посилаємося на те, що частина захисників розмовляє російською, тож чи треба зараз це загострювати?

По-перше, у таких суперечках нерідко забуваємо, що воюють не лише російськомовні. Бо деколи, коли слухаєш про мовне питання, складається враження, що російськомовні воюють, а українськомовні лише збоку спостерігають.

По-друге, багато військових, які досі розмовляли російською, свідомо переходять на українську мову. Є ті, які не хочуть мовою загарбника ідентифікувати себе з їхньою токсичністю, тому теж перейшли на українську

Впевнено кажу, що в армії мова важлива, бо ж ми воюємо за українськомовну Україну. До прикладу, там, де я служу, всі розмовляють українською. Такі вимоги ставить керівництво (звісно, не зопалу): або розмовляй українською, або мовчи.

До речі, щодо інших питань у нас теж є чіткі вимоги, зокрема щодо алкоголю. Якби когось підловили – суворе покарання, здебільшого значний грошовий штраф.

У людей також часто виникають запитання: чи на часі боротися з корупцією? Чи треба рухати владу? Чи терпіти негативи? Так, усе на часі. Боротьба з корупцією не розвалить держави. Наші воїни хочуть після закінчення війни повернутись у некорумповану, очищену, змінену країну, а не починати війну на ще одному фронті. Тож, хто наразі не встиг піти на війну, мають очищувати державу зсередини. Це не менш важливий момент.

Нагода повернутися до кордонів 1991 року

Не всі місцеві сприймають воїнів ЗСУ, не всі дякують і тішаться, що ми там. У погляді багатьох запитання: «Ну зачєм ви прішлі? Зачєм ви здєсь? Вот єщьо нємножко – і всьо било би харашо».

Але з часом ті самі люди починають на нас дивитися по-іншому. Особливо після кількох розмов із нами, спілкування. А надто, коли їх приємно дивує наша поведінка, зокрема те, що ми коли йдемо на місцевий базар, то розраховуємося за продукти, а не взяли й пішли. До речі, з цього вони на початках дивувалися найбільше.

Є міста, де домінують різні настрої, де настає момент – і люди нарешті згадують, чиї вони сини і яких батьків, якого вони роду.

У нас часто виникає запитання, доки буде ця війна. Якщо говорити реально, то розуміємо, що війна з московією в нас триває вже понад 500 років, лише має різні етапи, і вона триватиме ще сотні років, тому не закінчиться за рік-два, однак, очевидно, матиме різні фази.

Особисто я сприймаю цю повномасштабну війну як нагоду повернутися до кордонів 1991 року, бо ми б ніколи зумисне не напали на росію, щоб відбити собі Крим чи Донеччину й Луганщину.

Ми платимо дуже дорогу ціну за нашу свободу. Люди – це найдорожче й найцінніше.

Армію підтримувати треба

З одного боку, наші Збройні сили отримують достатнє забезпечення. У нас достатньо їжі, наші сухпайки вже майже на рівні натовських. А з другого – є проблеми з доправленням їжі на передову, тому там її часто бракує.

Ми отримуємо добру зарплату, але значну її частину витрачаємо на видатки, пов’язані з різними потребами, наприклад на утримання авто. Чому? Тому що поставити їх на баланс військової частини трохи складно. Простіше за свій кошт заправити чи самому купити запчастини.

Однак є певні нюанси: армія таки потребує того, щоб цивільні донатили на серйозні потреби, зокрема на купівлю якісних тепловізорів, дронів, бо без них люди платять життям. Тому робімо все, хто що може, адже фронт потребує підтримки тих, хто в тилу.

Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці Фото із зустрічі у Львівській політехніці