Доцент кафедри економіки підприємства та інвестицій ІНЕМ Вікторія Войцеховська двічі поспіль вигравала конкурс на участь у програмі академічної мобільності викладачів. У Другому університеті Неаполя встигла ознайомитися з особливостями освіти та наукової роботи в Італії. Своїми спостереженнями ділиться з нашими читачами.
– Болонський університет вважають найдавнішим у Європі (1088 рік). У Болоньї було підписано Болонську декларацію. Цікаво дізнатися про місце зародження Болонського процесу – італійську систему вищої освіти.
– Болонський університет уже багато років займає в Італії передову позицію, має давні традиції.
В Італії дуже актуальна академічна мобільність. Коли відбувається, наприклад, конкурс на посаду доцента (а це дуже престижна посада), цей пункт є доволі вагомим у резюме претендентів. У Львівській політехніці теж в останні роки академічній мобільності надають великого значення. У нас багато зроблено в плані викладання дисциплін англійською мовою, взаємозамінності академічних кредитів тощо. Маємо можливість здійснювати академічні обміни. На жаль, у нас кожній такій поїздці передує чимало бюрократичних процедур. Очевидно, не йдеться про локальну проблему нашого університету, а про українську вищу освіту загалом. Можливо, є вплив політично-економічних умов.
Італійцям, мабуть, трохи простіше бути більш мобільними, бо вони є членами ЄС. У них є таке поняття «інтернаціоналізація курсу»: чи можна матеріали курсу подивитися іноземною мовою, чи можна долучитися до нього онлайн тощо.
Економісти в Італії навчаються за системою 3 + 2. Якщо наші студенти вивчають економіку 4 роки на бакалавраті, а потім здебільшого 1,5 – у магістратурі, то там бакалаврська програма коротша, відповідно менша кількість кредитів. Про технічні спеціальності я не маю інформації. Відсотків 90 бакалаврів вступають на магістратуру. Хіба що хтось уже має роботу.
Студенти платять за навчання в середньому 2 тисячі євро на рік. За європейськими мірками це небагато. Для менш забезпечених є можливість здешевлення. Гуртожиток, я бачила, коштує 160 євро на місяць. Стипендії мають хіба дуже видатні студенти. Якісь стипендії платять здобувачам ступеня доктора філософії.
Після бакалаврату італійські студенти стажуються від півроку до року – щось подібне до нашої переддипломної практики в магістратурі.
Навчання починається у жовтні. Семестр триває 3 місяці. Сесія відбувається за доволі вільним графіком. Дехто складає іспити у липні, а хтось – у вересні. Через можливість багато разів перескладати студенти вчаться досить довго, буває, що й до 27 років, навіть до 30. Деякі іспити дуже складно скласти. Хто має роботу, той має стимул швидше закінчити. Студентський статус дає можливість користуватися певними соціальними пільгами.
Загалом іспити виглядають подібно до наших: письмово, тестування. Наприклад, статистика – це задачі і тести. Наступного дня, коли викладач перевірить, як і в нас, ще є усна компонента. Вони також мають залікові книжки. Дипломи дуже схожі. Зрозуміло, що є багато спільного, адже ми разом перебуваємо в Болонському процесі.
– Чи відрізняються студенти в Італії і в Україні? Якщо так, то чим саме – мотивацією, ставленням до навчання, до сесій тощо?
– Мені здається, що всі студенти люблять «халяву», порозтягувати задоволення, тобто повчитися до останнього тощо. А для італійських можливість перескладати багато разів діє як ще один релаксуючий чинник. Я не помітила якоїсь більшої мотивації порівняно з нашими студентами. Дуже вмотивовані лише кілька осіб у групі.
А ось що точно не прийнятно в Італії, то це списувати. Якщо студента зловлять на цьому, то виженуть, а цей випадок стане плямою на його репутації на багато років. Це там дуже ганебно.
– Чи інші стосунки між викладачами і студентами?
– Заняття в Італії починаються не раніше 9-ї. Хоч, здавалося б, на півдні, де спека, логічно було б раніше починати, але італійці навпаки дуже розмірені, не поспішають.
Викладачі там часто запізнюються. Але навіть якщо його нема 15–20 хвилин, студенти дочекаються: до викладача там велика повага. Стосунки між викладачами і студентами дуже формальні. Може, це через те, що іспити важко складати. Деякі предмети складають із восьмого разу. Якщо з першого разу склало 60%, то це дуже добре. Так що коли у нас посилають студентів на комісію, то не треба з цього робити трагедію. Загалом у Європі не ставлять високих оцінок. У нас є студенти, які хочуть 90 балів і більше. У них висока четвірка або п’ятірка – це рідкість, основне – скласти іспит.
– Наскільки престижна наукова робота в Італії?
– Є, звісно, науково-дослідні інститути в Італії, але у вишах також великий акцент на науку, на публікації, дослідження. Бути викладачем – дуже престижно. В Італії загалом дуже високий рівень безробіття, десь 30%. Багато молоді їде працювати до Великої Британії, Німеччини, Швейцарії. Життя досить дороге. Мати роботу, відповідно, – добре. А викладати – престижно. Зрештою, як і в нас.
– Який середній вік викладачів (у нас постійно говорять про потребу омолодження педагогічних колективів)?
– В італійських вишах є віковий ценз – 70 років. Якщо університет і після цього віку потребує досвіду і знань якогось професора, його беруть як емерита (читати окремі лекції), але для цього мають бути якісь екстракошти.
Доценти там мають у середньому 35–40 років, професори 40–45.
Контракт із викладачем, навіть із асистентом, укладають довічно (на 2–3 роки із початківцями – на так званий випробувальний термін). Відповідно, посади не так часто звільняються і конкурс дуже великий. Зате вже коли пройшов конкурс, то маєш певні гарантії.
– Яке ставлення до іноземців?
– В Італії ще багато стереотипів щодо нас як вихідців із СРСР. Далеко не всі розрізняють українців і росіян. В академічному середовищі ставлення до нас позитивне. Ми не претендуємо на їхні посади. Іноземці на посаду італійського викладача мусять пройти жорсткий конкурс, мати їхній диплом.
А ось загалом у суспільстві іноземців сприймають як тих, хто приїхав зайняти робочі місця, отримати соціальні виплати тощо. В Італії дуже багато мігрантів.