IT-галузь в Україні – одна з найперспективніших, локомотив розвитку української економіки, її майбутнє.
Ірина Микитин, випускниця Львівської політехніки, вже чимало років займається програмуванням. Нещодавно вона створила власну ІТ-компанію. Ірина поділилася історією життя та досвідом роботи в улюбленій справі.
– Ірино, Ви з дитинства цікавилися комп’ютерами? Бо часто можна почути від програмістів, що вже в ранньому віці починали програмувати...
– У мене нетипова історія, адже свій перший комп’ютер отримала лише, коли вступила до університету. Тому я і комп’ютери довгий час були на «ви», а не на «ти». До 10 класу жила в селі в Жовківському районі й ходила там до школи. Родина не мала можливостей придбати комп’ютер. У сільській школі тоді ще не було комп’ютерів, тому десь у шостому класі записалася на комп’ютерні курси в Жовкву. Щоправда, там вчили дуже елементарних речей, на зразок, як створити папку та намалювати малюнок. Тобто того, що всі дізнаються самі, коли мають свій комп’ютер. У львівській школі були комп’ютери, але нас там не вчили програмування чи чогось корисного, на уроках просто бавилися.
У школі любила математику
– Мабуть, у вас були схильності до точних наук, до математики?
– Загалом вчилася гарно і в школі не було складно. Справді, мала більше схильності до точних наук. Бо, як пам’ятаю, малювання не любила, а з математики були хороші оцінки. Плюс, у школі дали таку хорошу математичну базу, що на другому курсі Політехніки здобула призове місце на Університетській олімпіаді з вищої математики. Мене це досягнення саму здивувало.
– Власне, чому обрали Львівську політехніку та програмування, враховуючи, що з комп’ютерами не мали справи?
– Обрала Політехніку завдяки моєму репетитору з математики. Для того, щоб краще підготуватися до ЗНО, в старших класах почала ходити до репетиторів. Двоє синів репетитора з математики були програмісти, до того ж успішно працювали та заробляли. Репетитор, звичайно, був для мене авторитетом, порекомендував або прикладну математику, або комп’ютерні науки. Він згадав декілька факультетів і це стало для мене відправним пунктом у моєму виборі. Ось так я у 2010 році опинилася в Інституті комп’ютерних наук та інформаційних технологій (ІКНІ) на кафедрі автоматизованих систем управління (АСУ).
Участь у студентських організаціях
– Що найбільше запам’яталося в період навчання? Які спогади вирізняються серед інших?
– У період навчання найкращий досвід, який зі мною стався, – це участь у студентських організаціях. Я була у волонтерській організації «BEST», також у профбюро при інституті. Загалом цей досвід дав мені дуже багато, допоміг визначити краще, що я хочу й що далі робити? Я зрозуміла, що мені дуже цікаво організовувати якісь події, роботу людей і так далі. Всім студентам завжди кажу, щоб йшли в студентські організації й розширювали свій світогляд. Бо це – можливість безоплатно й без ризиків спробувати себе в інших напрямах діяльності.
– Складно було навчатися?
– Загалом ні, але перші роки важко було влитися в русло програмістів. Бо лише почала знайомитися з цим. Коли отримала теоретичну базу в Політехніці, зрозуміла, які існують мови програмування, чим вони відрізняються, то вирішила більше дізнатися про те, що мене цікавить. Адже було мало практики, тому на четвертому курсі пішла на курси від «GlobalLogic» по С++. Пів року навчалася тут, стала впевненіша в собі й готова почати працювати. Подалася в декілька компаній. Влітку, коли закінчила бакалаврат, мене взяли в одну компанію. Почала працювати й паралельно вчилася на магістратурі.
– Як склалася дальша доля?
– Повноцінно програмістом працювала перші п’ять-шість років після закінчення Політехніки. Та два роки тому, створила свою ІТ-компанію й почала вести більше підприємницьку діяльність. Тобто займаюся менеджментом, але написання коду не закинула, теж у вільний час програмую й розвиваюся в цьому напрямі.
«Моя компанія дає програмістам відчуття свободи й можливості для розвитку»
– Чому вирішили створити свою компанію й на чому вона спеціалізується?
– Я доволі швидко перестала працювати як звичайний офісний програміст. Спершу мала трішки проблеми з англійською, стандартно ходила щодня в офіс. Та коли підтягнула свій рівень, то та біржі фрілансерів знайшла хорошого клієнта зі США й почала напряму з ним дистанційно працювати. Хоча віддалено працювала ще в часи, коли це не було мейнстрімом.
Згодом я вже «наїлася» чужих проєктів, втомилася і вирішила спробувати створити свою компанію. Хотіла зібрати людей і ділитися з ними своїм досвідом. Коли працювала на інші компанії, у мене були моменти, які дуже не подобалися. Найперше вирішила, що люди мають вільніше працювати, щоб не було такого, що вони від години до години сидять, аби сидіти. Хотіла створити атмосферу свободи та відповідальності за рахунок відчуття довіри, щоб люди отримували більше задоволення від роботи, не відчували тиску, що роблять щось не зрозуміло для чого.
Хоча нашій компанії виповнилося два роки, але фактично повноцінно у великому складі запрацювали рік тому. У нас 10 людей, ми називаємося «COXIT» і займаємося розробкою програмного забезпечення. Надаємо послуги аутсорсингу. Конкретніше, то розв’язуємо проблеми клієнтів із Бекендом на С++ та на Пайтоні.
Обрала таку провокативну назву компанії, щоб наголосити, що справа не в назві, а в тому, як ми виконуємо свою роботу, яких якісних людей маємо. Бо насправді в нас чудова атмосфера, домашня, навіть, не побоюся цього слова, родинна. На роботу люди йдуть не тому, що треба, а тому, що їм цікаво. Даємо своїм програмістам більше свободи, щоб не боялися говорити, що їм не подобається. Якщо люди довго працюють над тим, що не приносить кайфу – це закінчується погано: звільненням і розчаруванням. Тому в компанії намагаємося виконувати ту роботу, яка цікава нашим програмістам. Важливо, щоб вони були мотивовані розвиватися, а не відробляти повинність.
– У вашій компанії є програмісти з Львівської політехніки?
– Так, у нас більшість людей з Політехніки. Частина – випускники, а частина ще вчаться й паралельно працюють. У плануємо тісніше співпрацювати з Політехнікою, брати студентів на стажування. Ми – молода компанія, тому нам важко говорити про серйозну співпрацю.
– Які плани на майбутнє, якого результату хочете досягти?
– Загалом я відчуваю, що роблю те, що завжди хотіла робити: допомагаю реалізувати себе іншим людям в компанії. Це дуже класно. Додає мотивації. Ми не хочемо ганятися за кількістю й немає цілі стати другим «SoftServe». Мені важливо зберегти відчуття свободи й можливість робити те, що подобається.
На ринку бракує якісних кадрів
– Якщо говорити про розвиток ІТ-галузі в Україні, зокрема у Львові, чи відчуваєте, що це вже межа?
– Ні, цієї межі не відчуваю. Як довго так триватиме – чи десять років, чи п’ятдесят – складно сказати. Такі речі навряд чи хтось може прогнозувати. Зараз дуже важко знайти людей. Попит набагато перевищує пропозицію. Ми стикаємося з тим, що можемо два місяці шукати людину, пропонуючи їй дуже класну високу зарплату. А тих людей просто немає, бо бракує кадрів. Є чимало роботи, з’являється багато нових клієнтів та стартапів. Але спостерігається брак людей, які готові брати на себе відповідальність і розв’язувати проблеми. Часом приходять люди, які не мають ще досвіду й чекають, що їм розкажуть, як все робити. Але треба людей, які самі можуть бачити бізнесову проблематику, мати розуміння й бажання комунікувати напряму з клієнтом та розв’язувати ті чи ті проблеми. Робота є, було б більше людей, які готові якісно працювати.
Постійно пробувати щось робити й знайти своє хобі
– Які ваші основні поради студентам, щоб стати успішними у своїй роботі?
– Передовсім треба пробувати й точно не треба сидіти. Намагатися щось робити, займатися реальними проєктами. Не боятися шукати роботи. Бо часто так є, що деякі студенти чекають, відкладають із роботою, думають, що треба довчитися: вивчити добре англійську чи ще щось. Це так не працює. Довго сидіти за теорією – це трата часу. Треба пробувати на практиці втілювати в життя. Не боятися поєднувати навчання з практикою.
Також, думаю, що для успіху, окрім навчання й практики у своєму професійному руслі, треба мати якесь улюблене хобі, наприклад, любити подорожувати. Мати щось своє таке, що приносить задоволення від життя, від тих грошей, які заробляєш. Це ж по-своєму мотивація – як потрібно розвиватися, щоб заробляти гроші, які дають те, що любиш. Коли немає розуміння, звідки отримувати цей кайф, це задоволення від життя, то не дуже то й хочеться старатися на своїй роботі. Тоді складніше досягти успіху.
