Андрій Лозинський ― доктор технічних наук, професор кафедри електромехатроніки та комп’ютеризованих електромеханічних систем, з 2014 року ― директор Інституту енергетики та систем керування. Перед тим, як очолити цю структуру, пан Лозинський впродовж 10 років був заступником проректора з наукової роботи ― спочатку теперішнього ректора Політехніки Юрія Бобала, а потім професора Зоряна Піха. Про той період говоримо далі.
― Коли Ви прийшли на цю посаду та скільки її обіймали?
― Це сталося 10 травня 2004 року. Я дуже добре пам’ятаю цей день. Напередодні було багато вихідних, і коли я йшов на роботу ― вагався: йти на кафедру чи до нового кабінету. По дорозі зустрів Юрія Ярославовича, і він як мій керівник наголосив, що нове місце праці вже чекає на мене. Це було на розі 10-го корпусу. Працював на цій посаді до листопада 2014-го.
― Розкажіть будь ласка детальніше про тогочасну науку у Політехніці: на чому акцентували?
― Гадаю, принципи ті самі ж, що й зараз. Спрямування наукових досліджень не дуже змінилося. Основні питання, які нас хвилювали, стосувалися актуальності досліджень та їх комерціалізації ― впровадження отриманих результатів, співпраця з підприємцями тощо. Також акцент здійснювався на залучення коштів за госпдоговорами, але це ― традиція роботи Науково-дослідної частини від початку її заснування. З іншого боку, робота НДЧ ― це підготовка кадрів, зокрема омолодження кадрового складу університету. Ще одним напрямом нашої роботи був розвиток міжнародної співпраці. Хіба що, тоді не були такі популярні індекси цитування, і ніхто не наголошував на важливості публікацій в іноземних журналах. Щоправда, розмови про це були.
― А як щодо студентської науки?
― У структурі Науково-дослідної частини університету ― і зараз, і тоді був відділ, що опікується студентською наукою, він організовував конференції, заохочував кращих студентів тощо. Якщо на кафедрі виконували бюджетну тему і, навіть, була нестача фінансування, все одно старалися залучати студентів, які потенційно могли би стати науковцями, аби вони здобували досвід.
― З якими складнощами стикалася наука того часу?
― Перша складність ― це дилема, яка виникала через недофінансування. З одного боку були бюджетні теми, які давали хорошу результативність, з другого ― науковці, які працювали над виконанням цих досліджень. В умовах недостатнього фінансування завжди треба було тримати баланс між цими двома «скелями». Але якщо вибір таки потрібно було робити, то він завжди схилявся на користь людей. Тому бували ситуації, коли хтось міг бути незадоволений через те, що отримував менше фінансування, хоч давав хороші результати.
Також були проблеми із виконанням госпдоговорів. Переконати науковця заключити госпдоговір через університет було доволі складно ― на той час компаніям було простіше заплатити безпосередньо виконавцеві, аби уникнути сплати податків. Тому, якщо угоду укладали через виш ― сума оплати за одну і ту ж роботу була суттєво меншою. Однак нам таки вдавалося переконувати політехніків йти правильним шляхом. Показник кількості зароблених коштів на одиницю коштів, виділених з державного бюджету на наукові дослідження, завжди у Політехніці становив більше за одиницю. Тобто за виконання госпдоговорів та грантів ми заробляли більше коштів, ніж на це виділялося з держбюджету.
― За час, що Ви перебували на цій посаді, яка була найважча і найважливіша зміна?
― Я тоді був ще дуже молодий науковець. З’ясувалося, що наука на рівні кафедри й на рівні університету ― два різні поняття, тож доводилося одразу багато навчатися. Добре, що вчителі були хороші ― відділи НДЧ очолювали дуже сильні й досвідчені люди. Щодо наших здобутків, то нам вдалося перевести звіти з бюджетних тем із «розмови за столом» у формат презентацій результативності і їх захисту перед комісією. Також це був період затвердження різних положень, зокрема «Положення про стимулювання наукової роботи», до розробки якого я долучився. Воно передбачало фінансову винагороду, коштом університету, за певні здобутки науковця. Це була прогресивна на той час річ: коли ми приїжджали до різних університетів або звітували перед Міністерством і розповідали, що у нас таке є ― вони дуже дивувалися. Окрім того, нам вдалося запустити роботу Ради молодих вчених після чималої перерви. За підтримки Юрія Ярославовича (Бобала) та Юрія Кириловича (Рудавського) нам вдалося зорганізувати перший конкурс проєктів молодих вчених ― Політехніка зі свого бюджету виділяла кошти науковцям на їхні дослідження. Можливо, суми не були дуже великі, але все ж вони були. Потім багато членів Ради молодих вчених стали докторами наук, наприклад, Андрій Куцик, Олексій Ланець, Богдан Маркович, а Оксана Юринець ― народним депутатом України.
― Як Ви оцінюєте розвиток науки Політехніки у той період?
― Так само, як і її розвиток у державі. На певному етапі держава й підприємства не сформулювали, у яких розробках і напрямах наукових досліджень вони зацікавлені. Відповідно, науковці самі продовжували розвивати ті напрямки, у яких працювали до того часу, хоча структура промисловості змінилася. Наскільки це було ефективно? З погляду комерціалізації, тобто результатів ― не зовсім. Були й інші приклади, зокрема у той період з’явилися розробки гідрогелевих пов’язок, які зараз використовують у медицині. Потенціал Політехніки ― дуже великий, але, на жаль, не використаний ефективно ні державою, ні промисловістю регіону. Комерціалізація результатів ― ахілесова п’ята української науки. Якщо зважати на те, що розвиток науки формує особистість і дозволяє укомплектовувати кадри вищої кваліфікації, то, вважаю, що наші науковці працювали дуже плідно, бо кількість докторів наук, які тоді захистилися у Львівській політехніці ― чимала. Також у цей період ефективно працювала підготовка аспірантів, але біда у тому, що ці аспіранти пішли працювати не на кафедри, а в інші структури, де є краще матеріальне становище. Якби цього не сталося, Політехніка нині би мала дуже збалансований молодий науковий колектив, середній вік якого був би набагато нижчий, особливо у технічних дисциплінах і точних науках.
― А як щодо сучасних реалій?
― Проблема кадрів існує, бо ринок пропонує кращі умови, тож випускники обирають роботу за межами університету. Стосовно наукових досліджень, то зараз вже є спеціальні програми, які чітко формулюють завдання, що постають перед наукою. Тож нині можемо говорити про своєрідну концентрацію наукових досліджень довкола тих результатів, що потребує держава, і подальшу їх комерціалізацію. Стосовно фінансування, то це теж залишається слабкою ланкою: якщо б воно було відповідне, то у нас було б значно більше науковців, тим паче молодих. Можливо, новому керівництву Науково-дослідної частини пощастить працювати у часи базового фінансування і, як колись, шукати, хто ж виконуватиме дослідження, щоб витратити це фінансування, а не думати про те, як зробити роботу, латаючи «дірки». Позитивним моментом нині є те, що тепер фінансування відбувається на конкурсній основі, проте, гадаю, що Міністерство однаково здійснює певну корекцію коштів і не виділяє їх у повному обсязі. Якщо говорити про міжнародну співпрацю Політехніки, то за останні роки ми спостерігали потужний прорив, тож треба докласти ще чимало зусиль, аби впевнено почуватися у науковому просторі Європи.