Це інтерв’ю — не просто про архітектуру. Це розмова про пам’ять, втрату, надію та силу мистецтва під час війни. Діана Леонідова, студентка архітектури Львівської політехніки, створила інсталяцію «Між руїнами та відродженням», у якій переплелись особисті спогади, біль розлуки з домом і сильна віра в майбутнє.
— Діано, розкажи про себе, про свою спеціальність. Як ти обирала, на кого вступати?
— Упродовж шкільних років, точніше до 17 років, я проживала в Кривому Розі. І можу сказати, що була активною ученицею: брала участь у різноманітних конкурсах, писала наукові роботи з фізики, завдяки чому стала учасницею Малої академії наук, навчалася на фізико-математичному відділенні. Також я присвятила вісім років театральній студії. Думаю, що театральна студія у поєднанні з фізико-математичним відділенням і вплинули на моє рішення вступити на архітектуру. Архітектура — це завжди чіткий розрахунок, але й мистецтво. І це важливо розуміти. Знайома моєї старшої сестри вступила до Львівської політехніки на архітектуру. І я подумала, чому б і мені не стати архітекторкою? Ось так і зробила свій вибір. Я вже закінчила бакалаврат, зараз навчаюся на магістратурі, перший семестр.
— Можеш розповісти трохи про свою інсталяцію «Між руїнами та відродженням»? Що це був за конкурс, до якого ти її створила?
— Почну із самого початку. Взяти участь у цьому конкурсі нам запропонувала викладачка Юлія Богданова. Деякі студенти з моєї групи вирішили долучитися. Сам конкурс був на тему «Дизайн предметно-просторового середовища з використанням матеріалів повторного вжитку». Спочатку відбулися дві зустрічі. Перша — про умови конкурсу, а на другу запросили доповідачів, які працюють у цій сфері. Вони нам розповідали про свої ідеї й те, чому вирішили працювати в цьому напрямі. А 20-го числа, в четвер, була конференція на тему стратегії забезпечення сталого розвитку в архітектурі та дизайні, на якій порушили досить важливі теми.
— Що стало поштовхом до створення саме такої інсталяції? Як ти обирала символіку для демонстрації своєї ідеї «переходу між двома станами — від розпачу до віри»?
— Вагон і поїзд — це, по суті, основа мого життя, бо з дитинства ми їздили поїздом до бабусі, а потім, уже вступивши до університету, я їздила додому. Зараз, на жаль, не можу поїхати додому: по-перше, через скасування поїзда, а по-друге — це 70 кілометрів від бойових дій. Якраз усі ці переживання і стали основою моєї роботи. Я дивилася різні інтерв’ю, у моїй роботі вказана станція Чаплино, там є фотографії того ракетного влучення в поїзд, з яких я досліджувала внутрішню складову поїзда. Задній фон — це платформа в Харкові, звідки люди намагалися виїхати. Занурення в цей інфопростір — це, напевно, найважче, бо починаєш переживати ці емоції знову.
Процитую рядок зі своєї роботи: «Руїни — це не кінець». У цій інсталяції я прагнула показати, що ми беремо уламки, дерево, різний метал з кузова та рами вагона наче для відродження. Тобто ми не викинули цього, ми не забули, не переробили, а дали друге життя.
— Яку емоцію ти хочеш викликати у глядача, коли він стоїть перед твоєю інсталяцією?
— Віру в майбутнє. Моя інсталяція важлива для людей, які ще в окупації на Донеччині, Луганщині, в Криму, для тих, хто, покинувши свої домівки й лишивши все, обрав жити у вільній країні, хай і без нічого. І зараз люди так само втрачають домівки, рідних, багато всього. Я хочу, щоб люди, дивлячись на це, особливо ті, хто пережив втрату чи евакуацію, знали, що навіть з руїн, навіть зі спустошення можна почати відродження і створити майбутнє.
— Чи маєш надію, що ця робота може допомогти комусь у процесі особистого відновлення?
— Я б хотіла, щоб ця інсталяція була реалізована, бо вона зараз вийшла до широкої аудиторії. Мені вже писали деякі люди про те, як їм це відгукнулося. І також важливо — люди бачать, що це турбує не тільки їх. Це як нагадування, що ми разом усе поборемо, все буде добре, ми повернемося до нормального життя сильніші.
— Як робота над цим проєктом змінила тебе як художницю і як людину?
— Найбільша зміна сталася завдяки зануренню в інформацію. Коли я переглядала новини, дивилась інтерв’ю, то просто сиділа і плакала, адже почути від людей, що вони пережили, дуже важко. І це мене змінило, бо хоча я завжди уважно ставилася до всіх, та не розуміла цього такою мірою. Також цей проєкт допоміг мені розвинутись у роботі з різними програмами. Я вивчила багато нового, вже напам’ять знаю креслення вагона, хоча не знаю, чи стане це мені у пригоді в житті.
