Війна — це не лише смерть чи постріли та вибухи. Насамперед це люди — і їхні історії. Історії тих, хто живе, хто хоче жити, хто тільки вчиться жити в наших реаліях — у реаліях війни, обстрілів, втрат, болю, надії, щастя та любові. Часто це історії тих, хто загинув або тримає зброю в руках. Але також це історії тих, хто не здався й тримається за життя, навіть тоді, коли воно вислизає з рук. Це історії волонтерів і медиків, небайдужих людей, які щосили стараються допомогти. Не завжди армії, але завжди — людям.
На зустріч зі студентами Львівської політехніки прийшла саме така людина — парамедикиня-доброволиця, госпітальєрка Олена Лубенська, жінка, яка бачила війну зблизька і далі їздить на ротації, щоб рятувати поранених. Її розповідь — не про героїзм, як вона сама каже, а про людяність. Про страх, який вчить не здаватися. Її історія — не про те, що все чудово і «класно». Ні, вона не романтизує війну й не прикрашає цивільне життя. Олена просто розповідає правду, хоч би якою сумною та болючою вона була.
Історія Олени та шлях з окупованого міста
Олена родом із Бердянська — міста, окупованого у 2022 році. Вона не з родини військових, не лікарка і не активістка. Просто звичайна людина — жінка, мати, донька та дружина, яка мала маленьку сироварню і спокійне життя.
— Я ніколи не думала, що вдягну військову форму, — ділиться Олена. — Але коли у твоє місто заходять росіяни, коли ти бачиш БТР на своїй вулиці, коли дивишся, як одразу починають закриватися школи, горять бібліотеки, як росіяни розпустили колонію й просто набивали її людьми з проукраїнською позицією… У тебе просто світ змінюється. Мені стало «тошно» говорити російською, і я одразу перейшла на українську.
Разом із чоловіком вони виїхали з Бердянська через місяць після окупації. Спочатку волонтерили, а пізніше обоє пішли до війська. Потрапили у 103-тю бригаду ТрО, де Олена стала бойовим медиком.
— Я нічого не вміла, — сміється. — Єдине, що знала з медицини, — це як бабуся мені в дитинстві ставила клізми «від усіх хвороб». Але в армії іншої посади не було, тому стала медиком. І вже там зрозуміла: коли поруч людина стікає кров’ю, у тебе просто не залишається вибору — треба вміти допомогти.
Олена відслужила 14 місяців, а потім звільнилася — через доньку, якій було дуже важко, коли обоє батьків служили. Проте довго в цивільному житті парамедикиня не протрималася — вона приєдналася до батальйону «Госпітальєри», з яким тепер їздить на передову добровільно, без зарплати.
— Ми не отримуємо грошей. Навіть іноді більше витрачаємо. Також, наприклад, у ЗСУ ти все одно трохи підстрахований. А тут — ти просто їдеш, прощаєшся із сім’єю і… їдеш. Якщо з тобою щось станеться, ну… — каже Олена.
Іріс: пес із позивним ПВО
На зустріч Олена прийшла не сама. Поруч із нею бігав Іріс — її пес, друг і «бойовий побратим».
— Я не могла його залишити вдома. Він зі мною їздить на ротації, знає всі ці наші валізи, тривожні збори і щоразу хвилюється, коли я йду. Іріс — не службовий пес, він просто поруч. Але він відчуває все раніше за мене. Піднімає вуха — і вже за кілька секунд чути: щось летить. Тому в нас його позивний — ПВО.
Олена розповідає, як на фронті люди рятують тварин, а тварини рятують людей:
— У бліндажах живуть коти, собаки, навіть кози приходять до хлопців. Вони не бояться — просто йдуть до людей. А ми вже без них не можемо. Бо коли тебе накриває, коли страшно — ти гладиш собаку, і серце трохи заспокоюється. Це теж лікування.
Вона згадує історії покинутих тварин — собак, що сиділи біля зруйнованих хат, коня, який шукав воду серед обстрілів, і корів, вим’я яких уже розривалося від молока.
— Я ніколи не забуду, — розповідає Олена, — як ми тільки зайшли в Курську область, по рації передають: «Бєля зник». А це наш побратим із Львівщини, зі села. Хлопці кажуть, що його не вистачає на позиціях. А цей Бєля побачив — корови стоять, у них отакі величезні вим’я. І йому шкода стало. Ну й по рації вже передають, щоб Бєля просто доїв тих корів, хоч потрошку, бо ж вони, бідні, от-от луснуть. Неможливо дивитися, як мучаться.
Тактична медицина, яка рятує життя
Після повернення з фронту Олена з новою силою заговорила про важливість тактичної медицини:
— Кожен має пройти курси домедичної допомоги. Кожен. Бо ніколи не знаєш, коли ці знання врятують тебе чи когось поруч.
Жінка розповіла історію, яка назавжди закарбувалася в її пам’яті:
— Моя мама жила в Києві. Я їй постійно казала: «Пройди курс, купи турнікет». А вона сміялася — мовляв, якщо доля, то й так загину. Потім у її будинок на Дарниці влучили дві ракети. Вона вижила, але не змогла надати допомогу пораненим сусідам. У неї не було турнікета, не було знань. Люди поруч стікали кров’ю, і вона нічого не могла зробити. Після цього мама сказала мені: «Покажи, де у Львові можна пройти ці курси». І я подумала — а чи не пізно вже?
Олена пояснює студентам, що зараз є безліч безплатних курсів, які можна пройти на вихідних. Вони короткі, по кілька годин, але навіть цього досить, щоб урятувати життя. За її словами, краще мати в кишені турнікет, ніж потім усе життя картати себе, що не зміг допомогти.
Про ротації та людей
Олена їздить на ротації приблизно на два тижні. І щоразу це нові маршрути, нові люди, нові випробування:
— Ми ніколи не знаємо, куди саме поїдемо. Інколи просто дають координати й кажуть: «Їдете туди, там потрібні руки». І ти їдеш — бо знаєш, що на тебе там чекають.
Вона розповідає, що на таких ротаціях бувало різне: люди ділились останньою їжею, лагодили машину вночі. Іноді приїздили за координатами — а там уже нічого немає.
— На жаль, таке теж трапляється, — каже Олена.
Жінка згадує британців, нідерландців, які служать поруч з українцями. Добровольців, що залишають усе й приїжджають із різних країн, щоб допомогти.
— Усіх об’єднує одне — бажання рятувати, — додає вона.
Про ПТСР: війна не закінчується разом із вибухами
— Найважче починається тоді, коли повертаєшся додому, — ділиться Олена.
Вона не приховує: після повернення з війни її накрила глибока депресія.
— Я не могла встати з ліжка. Не хотіла ні говорити, ні їсти, ні банально помити голову. Мені здавалося, що всі навколо байдужі, хоча зараз я розумію, що це не так. А на фронті було простіше — там усе чесно, ти одразу бачиш, яка перед тобою людина.
Олена зазначає, що посттравматичний синдром (ПТСР) — не сором, а біль, який треба лікувати.
— Мій чоловік казав: «Який ПТСР? Ти ж на фронті була весела, а тут повернулася — то має бути, навпаки, краще». Але це не смуток — це коли душа не знає, куди себе подіти. Я переконана, що кожен, хто повертається, має отримати психологічну допомогу від держави. Не просто довідку, а дзвінок одразу після звільнення: «Завтра у вас консультація». І так має бути з кожним.
Вона пояснює, що на фронті людина живе на адреналіні й лише після повернення починає осмислювати все, що відбулося:
— Єдине, що тоді хочеться, — це забути. Але саме тому допомога психолога — не слабкість, а потреба. Особливо чоловікам треба це повторювати, бо вони часто кажуть: «Я сам розберуся». Та це не працює. Самотужки з цим не впораєшся.
Про наркотики та підтримку в шпиталі
Олена не боїться говорити про болюче — про залежність серед поранених у шпиталях.
— Коли в тебе страшні болі, лікарі дають знеболювальні. Потім дозу зменшують, а біль залишається. Його треба просто пережити, але це важко — дуже. І люди починають шукати інший спосіб зняти біль. Так з’являється залежність, — пояснює жінка.
Вона розповідає про хлопців, які помирали не від ран, а від передозу:
— Вони не винні. Просто не було поруч людини, яка б допомогла пережити біль. У нас катастрофічно бракує психологів у шпиталях. А їм потрібні не лише ліки, а й слова, руки, увага...
Після повернення з війни Олена стала відвідувати поранених у шпиталях. Каже — спершу робила це, щоб самій не збожеволіти:
— Мені було дуже важко. Я ходила на Марсове поле, плакала. Потім подумала: треба не до загиблих ходити, а до живих. Вони зараз потребують найбільше.
Вона заходить у палати, говорить із хлопцями, приносить смаколики, просто слухає.
— Іноді людина тебе посилає — бо їй болить. А я кажу: «Ну добре, тепер кажи, як ти почуваєшся». Бо треба говорити, не можна замовчувати.
Олена також порушує дуже важливу тему: чому військових із Харківщини чи Полтавщини лікують у Львові, далеко від дому.
— У них тут немає нікого — ні родини, ні друзів, які могли б просто прийти, підтримати, поговорити, принести яблуко чи каву. І це страшно — коли ти лежиш сам, у місті, де ніхто не знає, як тебе звати.
Вона каже, що підтримка — це не завжди великі гроші чи гучні слова. Іноді це просто людська присутність: підійти, сказати «дякую», запитати, як ти. Посидіти поруч, навіть мовчки. Бо коли поряд є хтось живий, людині легше залишатися живою.
— Я от бачу військового — і мені так хочеться прикласти руку до серця. Але потім думаю: а раптом він щось там подумає? Та яка вам різниця, що він подумає! Якщо вам цього хочеться — просто зробіть. Це ж наше спільне єднання. Я зараз у цивільному ходжу, але завжди, коли бачу хлопців, кажу: «Бажаю здоров’я». Не знаю, навіть якщо один із сотні усміхнеться — це вже того варте. Ми всі маємо одне одного дуже підтримувати. Для цього треба просто відкрити своє серце й розуміти, що навіть якщо ти зараз не на фронті, ти все одно можеш допомагати, — наголосила насамкінець Олена.
