Богдан Стадник – очільник наукової школи засобів вимірювання фізичних величин

Ірина Мартин, Центр комунікацій Львівської політехніки4
Богдан Стадник

Продовжуємо цикл «Сто образів Львівської політехніки» – висвітлення портретів особистостей, які вагомо впливають на розвиток університету, на його роль у світовому освітньому середовищі.
 

Професор Стадник уже 39 років очолює кафедру інформаційно-вимірювальних технологій. У 2001–2014 роках був директором ІКТА. Доктор технічних наук, doctor honoris causa, Академік міжнародної термоелектричної академії, заслужений винахідник, автор унікального патенту квантового термометра, академік Академії інженерних наук України… Це далеко не всі визнання науковця, який вперше прийшов до Львівської політехніки у 50-ті роки минулого століття, вступивши на радіотехнічний факультет. А після 23 років праці на НВО «Термоприлад» повернувся до університету.

Вступив туди, де була найвища стипендія

Богдан Іванович згадує, що коли вступав до Львівської політехніки, то радіотехнічний факультет, на який він подався, а також факультет нафти і газу, мали такий попит, як тепер комп’ютерні науки. І там були найвищі стипендії. А це важливо, коли ти з багатодітної сільської родини і твої батьки задарма працюють у колгоспі. «Інакше я б не вижив», – пояснює. А конкурс був – сім осіб на місце.

Попри не надто добрі знання, з якими Богдан Стадник прийшов до університету, прагнення вчитися було величезне. Викладачі на вступі зауважили це. «Бачу, що ти будеш вчитися, тому ставлю відмінно, хоча на відмінно не знаєш», – сказав математик. «Ой Богдане! Нерозумний сину… – скрушно похитав головою фізик. Але коли почув з уст абітурієнта продовження, здивовано-захоплено запитав: – То ти Шевченка знаєш? Тоді ставлю п’ять».

Вчитися було нелегко, особливо на початку, адже багато довелося надолужувати, доучувати:

– Я не те що не мав знань, а й навіть не вмів користуватися автоматичним зв’язком, що на той час було елементарним, а для мене далеким, бо я лише знав, як крутити корбу.

Співрозмовник згадує, що був старанним студентом і виправдав сподівання викладачів. Отримував стипендію. На початку першого курсу купив за неї штани татові. Зрештою, навчатися на радіотехнічних пристроях було цікаво.

Вчився у велетнів науки, людяності й порядності

Найважливіше, що в ті часи у Політехніці були люди, які позитивно впливали на становлення особистості студентів. Найперше згадується Юрій Величко, який викладав студентам лише українською мовою.

– Я, вже старшокурсник, часто бував у нього, до всього придивлявся. Пам’ятаю, як представники ВАК вимагали в професора перекласти російською мовою докторську, яку він захистив раніше, однак прискіплива комісія знайшла в його дослідженні багато галицизмів. І поставила науковцеві умову: укласти українсько-російський словник як доповнення до дослідження. І мені Величко довірив бути його посильним до редактора Пильненького в Києві, щоб возити до видавництва матеріали словника. Я тоді від нього багато навчився. Але найбільше на мене вплинуло те, що побачив у професора інкрустований хрест. Звісно, це спершу навіть шокувало: як? Професор має хреста? І то у страшні безбожницькі 50-ті роки!

А вже коли сам Богдан Стадник написав дипломну українською, то рецензент відмовився читати, сказавши: «Я нє понімаю». Інший викладач порадив шукати перекладача. Студент пішов зі своїм проєктом на «Львівприлад», сподіваючись знайти українськомовного рецензента. На це погодився Володимир Лах. Богдан Іванович пригадує, як тоді до Лаха підійшов заступник головного інженера, взяв до рук дипломну, почав гортати – і його перша реакція була: «Дивіться (до колег), ще не перевелися козаки в Україні!»

– Мені таку чудову рецензію написали, навіть трохи перебільшили, ніж насправді то вартувало. Але було приємно, що я саме так вчинив – свідомо написав дипломну українською, попри те, що російську чудово знав. А коли мені дали скерування на роботу до тодішнього Лєнінграда, то теж свідомо написав туди такого неграмотного листа, що відразу отримав звідтіля відкріплення.

Завше думав, щоб у науці були українці

Відтак Богдана Стадника як молодого фахівця скерували на роботу до НВО «Термоприлад», де він пропрацював 23 роки. Там був інженером, провідним інженером, а згодом і начальником науково-дослідного відділу. За ті роки підготував дисертацію і захистив її. Заробив там високу на той час нагороду – орден Трудового червоного прапора.

Тоді з Термоприладу захищалися сім осіб. Усі хотіли бачити своїм науковим керівником професора Львівської політехніки В. Кочана. Але з певних ідеологічних причин його не допускали керувати захистами. І В. Лах знайшов у Києві академіка Г. Самсонова, який погодився на те, щоб Кочан був другим керівником. Це вдалося. І вже після того випадку цьому професорові дозволили керувати аспірантурою.

На Термоприладі Богдан Стадник здебільшого вивчав вимірювання температури електронних вузлів. Його наукова група працювала дуже тяжко, але авторитет мала неперевершений. Тоді будь-яку тематику треба було затверджувати в Раді міністрів. Здебільшого це були закриті теми досліджень, яких ніхто не міг розголошувати.

– Коли мене призначили представником Міністерства приладобудування з розподілу випускників, то завжди старався, щоб до нас приходили працювати українці, добрі фахівці. У нашій науковій групі було, як тоді казали, своє українськомовне осине гніздо. Тим часом у Львівській політехніці ми облаштували лабораторію від Термоприладу.

Важливо дбати про діамантів науки

1982 року наукову групу розформували. І головний інженер дав Богданові Стаднику пораду: йти в Політехніку. Науковця охоче прийняли на тодішню кафедру електричних вимірювань факультету автоматики (теперішня кафедра інформаційно-вимірювальних технологій ІКТА). І він фактично відразу очолив її, позаяк попередній керівник саме склав повноваження. Водночас ще кілька науковців із Термоприладу прийшло до Політехніки на різні кафедри.

– На моїй кафедрі спершу було лише троє кандидатів наук. І я почав заохочувати працівників до досліджень. Мене запитували: «То ви хочете, щоб усі були кандидати?» – «А чому б і ні? Чому б і не доктори?» – відповідав. І, знаєте, сьогодні маємо на кафедрі ІВТ 16 докторів наук, наймолодшим – 32 і 36 років. Це Юрій Хома й Орест Кочан (як виявилося згодом, це внук того Кочана, який викладав у мене). Тому впевнено стверджую: на жодній кафедрі нема стількох докторів, як у нас! Вони – діаманти науки, адже кожен із них світить своїм особливим промінням.

Коли на початку 2000-х на базі факультету автоматики створювали новий інститут – комп’ютерних технологій, автоматики та метрології, то саме Богдан Стадник його очолив. І керував ним до 2014 року. За цей час інститут розвинувся в ІТ-спрямуванні, з’явилися нові кафедри, лабораторії, новітнє оснащення, вдалося успішно поглибити міжнародну співпрацю, зокрема з німецькими й польськими колегами. На запитання, чи важко було керувати таким великим інститутом, усміхаючись, відповідає:

– Мені було приємно працювати зі стількома розумними людьми.

Провадив дослідження в атомній енергетиці

Професор Стадник очолює наукову школу засобів вимірювання фізичних величин, у яких закладені теоретичні, технологічні, метрологічні основи створення приладів і систем вимірювання температур. Координує дослідження у цій царині. Підготував понад 450 монографій, статей, винаходів. За його участі вперше створено нові термоперетворювачі для різних галузей народного господарства та наукових досліджень, серед яких – прилади для вимірювання температури у межах міжнародних проєктів «Вега» і «Фобос». За конструкціями й технологіями професора Стадника вдалося започаткувати багатосерійне виробництво перетворювачів на Луцькому й Челябінському (у Росії) приладобудівних заводах, а також приладів для наукових досліджень у НВО «Термоприлад».

Богдан Стадник входить до редколегії «Українського термінологічного журналу» та міжнародного видання «Термоелектрика», є головним редактором журналу «Вимірювальна техніка та метрологія», головою оргкомітету міжнародної конференції.

Усі його дослідження пов’язані з атомною енергетикою. Основні напрями сфокусовані на вивчення інтегрального впливу електродеформаційного ефекту на термоелектричні й терморезистивні термоперетворювачі, вимірювання в нанотехнологіях, пірометричні та акустичні вимірювання.

Богдан Іванович тішиться як здобутками своїх колег, так і новими кафедральними виданнями. З гордістю показує книжки про розвиток кафедри, видані не лише українською, а й англійською мовою. Хоча він проти надмірного засилля англіканізмами, адже переконаний, що в Україні найбільш уживаною мовою має бути все-таки українська, яку в різні часи утискала то полонізація, то зросійщення.

Теперішні студенти аж ніяк не гірші від своїх попередників

За його головування у Спеціалізованій вченій раді із захисту докторських молоді науковці успішно захищають дисертації і стають кандидатами й докторами наук. Професор курує роботу з докторантами, аспірантами, магістрами, читає лекції бакалаврам.

– Дуже приємно, що теперішніх студентів можна залучати до всього, зацікавлювати. Тішуся, що саме в нашому університеті на цій спеціальності навчається найбільше студентів. Дехто, може, й нарікає на теперішніх студентів, а я – ні. Вони нічим не гірші від своїх попередників. Стараються, знають, чого хочуть. І прагнуть заробити собі. То ж дуже добре, – вважає професор.

Упродовж 1991–2008 років Богдан Іванович викладав студентам технічних університетів Польщі й Німеччини. Не приховує, що навіть польську пенсію собі заробив тим викладанням і вона значно більша, ніж наша. Був свідком того, як польська наука піднімалася в післярадянський період, як там дбали про розвиток, про технічне забезпечення. Переконаний, що причина нашого відставання в цьому – неорганізованість.

Щастя – жити так, щоб потім ні про що не шкодувати

Небезпек і непростих моментів у житті професора Стадника було чимало. Нелегкі часи життя в системі, особисті втрати (багато років тому поховав єдиного 24-річного сина, а чотири роки тому – дружину) не зламали його основних життєвих засад. Мій співрозмовник переконаний, що найважливіше в житті – це людяність. Також він має цікаве хобі – пасічникування. Це заспокоює, додає рівноваги й здоров’я.

– Дивуюся, як це Бог так довго мене тримає на цьому світі. Та ж я, коли працював на Термоприладі, носив у кишенях радіоактивні речовини, а це ж таке опромінення! І випробування ми тоді провадили. Переважно в Казахстані. І в російському Норильську теж. Пригадую, одного разу поїхали туди на саму Коляду. Після роботи сіли вечеряти та й колядуємо. Вийшли в коридор, а під дверима гурт людей нас слухає. Більшість була з Галичини, яких скерували до Норильська на роботу. Такі приємні відчуття мали і вони, і ми, – згадує Богдан Іванович.

У професора збереглося фото з далекого дитинства. На ньому він, дворічний, стоїть зі своїми братами коло тата, який зібрав односельчан і вчить їх будувати парники. Ці організаторські риси, очевидно, й перейняв від батька, а ще тішиться, що з Божою поміччю мав відвагу ніколи не виступати проти своїх людей і проти Церкви:

– Тато мені завжди казав: ніколи не виступай проти українців і проти релігії. І так я робив усе життя. Тому мене Бог якось беріг від різних провокативних моментів. Мені дивом не давали слова на засіданнях, коли треба було когось рознести. А коли одного разу, прийшовши на роботу на Термоприлад, сказав, що вчора взяв шлюб, то один співробітник зауважив: «Ну ви, как всєгда, шутітє».

Найбільшим своїм здобутком Богдан Стадник вважає те, що завжди жив так, що тепер не має за що себе картати. Справді, попри різні випробування, наше життя значною мірою є таким, яким ми самі його творимо.