Один із моїх дитячих спогадів про батька: це якась субота чи неділя, вихідний, до нас прийшов скульптор Лаврін Гром. Він і батько сидять за робочим столом, на ньому креслярська дошка з рейсшиною, батько щось креслить, Лаврін Гром ліпить фігурку з пластиліну, обговорюють – це вони творять якийсь монумент. Мені теж дають роботу: виліпити щось з пластиліну…
Батько, скільки його пам’ятаю, завжди працював: чи робив архітектурні креслення, чи щось майстрував – він мав «золоті» руки. Це, мабуть, передалось йому генетично від його батька Михайла, який очолював залізничну будівельну бригаду – будував залізничні колії, мости…
А ще вмів грати на мандоліні, чудово співав, міг напам’ять декламувати «Гамалію» Шевченка чи «Пана Тадеуша» Міцкевича.
Михайло Шуляр був двічі одружений. Андрій – наймолодша, 21-ша дитина в родині Михайла та його другої дружини Катерини – народився 15 грудня 1918 р. в селі Майдан Івано-Франківської області (колишнє Станіславське воєводство). Його життєвий шлях припав на складний час нашої історії: 1919 рік – Польща окупувала західноукраїнські землі, 1939-ий – розпочалася Друга світова війна, криваве встановлення тоталітарного режиму СРСР на західноукраїнських землях.
Навчався в початковій школі с. Майдан, а від 1930 р. – у школі в м. Станіславові (нині – Івано-Франківськ). Брав участь у діяльності аматорського театру «Просвіти», грав за футбольну команду села, створену під егідою Українського спортивного союзу. За ним почала стежити польська поліція. Щоб уникнути переслідувань, 1936 р. поїхав навчатися до Кракова і вступив на загальний відділ (ліцей) Державного інституту прикладного і декоративного мистецтва (Państwowy Instytut Sztuk Plastycznych). Після його закінчення 1938 року його прийняли на факультет архітектури інтер’єрів (Architektura wnętrz).
Андрій брав активну участь у житті української студентської громади Кракова, де було близько 400 студентів-українців, був учасником хору та оркестру струнних інструментів, членом гуртка студентів мистецьких закладів Кракова «Зарево», який діяв під патронатом професора Яґеллонського університету Богдана Лепкого, відомого українського письменника.
1939 р., коли Німеччина окупувала Польщу та позакривала виші, вимушено припинив навчання. У складі групи українських студентів його скеровано на українські етнічні землі Підляшшя для організування українського шкільництва. Працював учителем, директором шкіл у селах Полоски, Малашевичі, Стиринець, Заболоття.
Про цей період свого життя батько ніколи не розповідав ні родині, ні друзям. Щойно після 1991 р., коли постала незалежна Україна, я дізнався, що скеровував його на Підляшшя професор Володимир Кубійович, український науковець-географ, із яким батько був добре знайомий (Володимир Кубійович у часі Другої світової війни очолював Український Допомоговий Комітет – інституцію, що обстоювала інтереси українців перед німецькою окупаційною владою). 1940 року Андрій стояв у почесній варті, коли в Холмі в Катедральному соборі Пресвятої Богородиці відбулося висвячення професора Варшавського університету, колишнього члена уряду УНР Івана Огієнка в сан архієпископа, який прийняв ім’я Іларіон. У часи СРСР за такі факти біографії можна було серйозно постраждати.
Від 1942 р. батько відновив навчання у Львівському політехнічному інституті, який закінчив 1947 р. за спеціальністю інженер-архітектор. Його довголітня професійна діяльність стала зразком вдалого поєднання високого творчого потенціалу з видатними організаторськими здібностями.
У 1947–1953 рр. працював у проектних організаціях Львова. За його проектами будували гуртожитки, житлові та промислові будівлі у Львові, Хмельницькому, Стрию, селах Львівщини.
1953 р. його призначено на посаду начальника відділу у справах архітектури (пізніше – управління в справах будівництва та архітектури) Львівського облвиконкому, на посаді головного архітектора області працював до 1980 р.
Завдяки його безпосередній участі та особистому творчому внеску розроблено генеральний план Львова 1966 р., генеральні плани Трускавця, Дрогобича, Борислава, Сокаля, Червонограда, Новояворівська. Він організував проведення реставрації пошкоджених у часі війни Домініканського собору, Бернардинського монастиря та Порохової вежі у Львові, замків у Олеську та Свіржі. Особливу роль відіграв А. Шуляр у збереженні історичної забудови центру Львова та недопущенні сюди масового індустріального будівництва на початку 60 рр. (такі плани розробляли партійні та радянські керівники Української РСР).
Андрій Шуляр був одним із ініціаторів та «мотором» організаційних зусиль зі створення 1975 р. Державного історико-архітектурного заповідника у Львові Завдяки його наполегливості, дипломатичному хисту, згуртуванню архітектурної громадськості вдалося зберегти унікальний історичний містобудівний ансамбль центру Львова, яким нині пишаються львів’яни і який внесено до Списку Світової культурної спадщини ЮНЕСКО.
Андрій Шуляр – автор архітектурної композиції пам’ятника І. Франку у Львові, зведеного 1964 року. 1970 р. йому було надано почесне звання «Заслужений архітектор України», а 1986 р. став лауреатом Державної премії України ім. Т. Шевченка.
Наполеглива професійна та організаторська активність Андрія Шуляра створила йому високий авторитет і повагу. Його вплив на містобудівну політику, практику забудови Львова, міст та інших населених пунктів Львівщини у ті роки був визначальним.
