Доцент кафедри історії України та етнокомунікацій Національного університету «Львівська політехніка» Іван Буковський коментує проголошення Акту відновлення української державності.
Українські націоналісти, насамперед революційне крило Степана Бандери, усвідомлювало, що неминуча війна Німеччини і Радянського Союзу дає їм шанс на відновлення незалежної Української держави.
Як відомо, 30 червня 1941 року до Львова увійшли першими не німецькі частини, а український батальйон «Нахтігаль» у складі вермахту. І водночас – похідна група ОУН на чолі із заступником Степана Бандери – Ярославом Стецьком. Такі похідні групи йшли попереду німецьких військ не лише в Галичині, а й на Велику Україну. Вони встановлювали у залишених більшовиками містах і селах українську владу.
Того ж дня під вечір у будинку «Просвіти» на площі Ринок зібралися понад 100 відомих представників інтелігенції Львова, щоб провести Національні збори і проголосити Акт відновлення української державності. Дехто з членів ОУН радив не поспішати з цим зібранням, почекати кілька днів, щоб провести більш представницький форум у Львівській опері. Але і Ярослав Стецько, і Роман Шухевич розуміли, що реакція німців може бути неоднозначною, що треба поспішати і поставити окупаційну владу перед доконаним фактом.
Про події у «Просвіті» випадково довідався майор абверу Ганс Кох. Цікаво, що Ярослав Стецько запросив його до президії, наголосивши, що це гість, а не господар. Німець натомість негативно оцінив проведення цього зібрання, заявивши, що рейх не допустить створення будь-якої держави на землях, «завойованої кров’ю німецьких солдатів». Зрештою, він попередив Стецька, щоб той «не бавиться з вогнем». У відповідь почув, що з вогнем бавиться Німеччина, маючи на увазі сумний досвід Першої світової війни. Таку гарячковість Ярослава Стецька можна пояснити і його запальним характером, і віком голови новоствореного уряду. Адже йому було тоді лише 29 років.
Через декілька днів німецька політична верхівка почала вимагати від Стецька та інших лідерів ОУН відкликати Акт відновлення державності. Гітлер наказав «розігнати ту банду». Але члени новоствореного українського уряду (Державного правління), як і сам Степан Бандера, були непохитними. За непокору Ярослава Стецька і Степана Бандеру німці запроторили у концтабори, а з вересня на теренах окупованої Галичини розпочалися масові репресії проти українських націоналістів. Такою була фабула проголошення Акту відновлення української державності.
А чи були в оточенні Гітлера інші погляди на можливість створення українськими націоналістами незалежної української держави? З таким запитанням ми звернулися до доцента кафедри історії України та етнокомунікацій Львівської політехніки Івана Буковського:
– Напередодні німецько-радянської війни у гітлерівському керівництві існували три групи людей, які мали різні погляди на українське питання. До першої групи належали, зокрема, майбутній міністр окупованих східних територій Альфред Розенберг та керівник німецької розвідки абвер адмірал Канарис. Вони вважали можливим надати Україні державну незалежність, звичайно, з певними обмеженнями та під повним протекторатом Німеччини. Керівництво вермахту натомість стояло на позиції, що після розгрому Радянського Союзу повинна існувати єдина неподільна Російська імперія – теж під повним протекторатом Німеччини. Ця ідея перейшла до німецького керівництва ще від Антанти.
Але були і провідники націонал-соціалістичної робітничої партії, котрі були категорично проти надати Україні будь-яку державність. Ця група сформувалася у перші дні німецько-радянської війни. До неї входили сам Гітлер, Герінг, Борман. Звідки це пішло? За висловом Сталіна, запаморочення від успіхів. Адже Гітлер вже пройшов тріумфальним маршем кількома країнами Європи. Але напередодні Другої світової війни Гітлер погоджувався, що окремим національним державам, державам-сателітам Німеччини, які можуть створити антисталінську та антикомінтернівську коаліцію, слід надати державну незалежність. Так сталося, зокрема, із Словаччиною, Хорватією, Угорщиною. Щодо України таку можливість допускали на нараді у Гітлера 19 червня 1941 року. Українські націоналісти на це сподівалися і висилали перед частинами вермахту похідні групи ОУН для встановлення своїх адміністрацій.
– А чи була в середовищі бандерівського крила ОУН одностайність щодо такого термінового проголошення державності?
– Гадаю, що в умовах війни не всі члени ОУН були поінформовані про відновлення української державності саме у перші дні вторгнення німців в Україну. Події так швидко розгорталися, що тільки Центральний провід ОУН приймав остаточне рішення. Цікава деталь: похідна група Ярослава Стецька, яка спочатку зупинилася поблизу Собору Святого Юра, прибула у Львів на радянській вантажівці з шофером-червоноармійцем, українцем за походженням. Блаженніший митрополит Андрей Шептицький благословив створення уряду і відновлення української державності.
– Попри те, що ініціатива походила від радикального крила ОУН, Бандера та Стецько хотіли засвідчити демократичність новоствореного уряду, він формально був коаліційним...
– Наскільки це було можливим в умовах війни. Але річ не лише у демократичності створеного уряду. Провідники ОУН розуміли, що цей уряд має представляти всю Україну, а не лише Галичину.
– І все ж, якби Гітлер дозволив створити українську державу, як це могло би вплинути на хід війни на Східному фронті? Чи переміг би тоді Радянський Союз?
– Однозначно – ні! Ще 1943 року після поразки німців під Сталінградом один з американських журналістів написав велику статтю у «Нью-йорк Джорнел». У ній він стверджував, що відмова надати українцям державність була найфатальнішою помилкою Гітлера, що, зрештою, призведе до його краху. За перший місяць війни Червона армія на фронті фактично розвалилася. Півтора мільйони людей потрапили у полон, точніше – здалися. Це та армія, яка готувалася «малою кров’ю» воювати на чужій території. Не кожна європейська держава мала тоді півторамільйонну армію. 90 відсотків червоноармійців, які потрапили у німецький полон, були українці. Вони мали підстави ненавидіти радянську владу і комуністичний режим. За розкуркулювання, за Голодомор, за винищення української інтелігенції... Уявіть, що кілька десятків українських дивізій разом з вермахтом підійшли би до Москви.
Але історія не знає умовного способу. Вона пішла своїм шляхом. Українська держава була тоді задекларована, але не відновлена. Це сталося 25 років тому. А дата 30 червня 1991 року має велике символічне значення у новітній історії України.
