Нещодавно студент ІМІТ Арсен Онищак здобув чергову перемогу на університетському етапі конкурсу імені Тараса Шевченка, продемонструвавши глибоке розуміння творчої спадщини Кобзаря. В інтерв’ю Центру комунікацій він розповідає про свою підготовку, роль Шевченкового слова та значення конкурсу для сучасної молоді.
— Чому ви вирішили навчатись у Львівській політехніці і як обирали спеціальність?
— Я вирішив навчатись у Львівській політехніці, вважаючи, що саме тут мені допоможуть стати фахівцем своєї галузі. Працювати на залізничному транспорті мріяв змалечку. В дитинстві обожнював прогулянки з бабусями до станції Підзамче, де з цікавістю та захопленням спостерігав за рухом поїздів. Згодом вирішив приєднатися до гуртка юних залізничників Львівської дитячої залізниці. За чотири роки свого членства в ньому спробував себе в різноманітних професіях — від провідника пасажирського вагона до машиніста тепловоза — і зрозумів, що хочу й далі розвиватись у сфері залізничного транспорту. Коли постало питання вибору навчального закладу, довго розмірковував, чи здобути спочатку професійно-технічну освіту в училищі або ж у коледжі, чи відразу вступити до закладу вищої освіти. Урешті-решт після того, як дізнався про кафедру залізничного транспорту в Національному університеті «Львівська політехніка» і вивчив інформацію про освітньо-професійну програму «Локомотиви та локомотивне господарство», зробив висновок, що саме тут зможу здобути знання для того, щоб стати кваліфікованим фахівцем залізничного транспорту.
— Яким є ваше студентське життя у Львівській політехніці? Що найбільше подобається, а що хотілося б змінити чи вдосконалити в навчальній програмі?
— Зараз моє студентське життя дещо напружене, адже я поєдную навчання з роботою, однак не вважаю це за щось погане. Часом буває важко присвячувати вдосталь уваги і роботі, і навчанню, проте саме це допомагає мені формувати самодисципліну, правильно розподіляти та планувати свій час. Працюю на залізничному транспорті, наразі опановую там професію інженера-технолога. Вона безпосередньо пов’язана з моєю спеціальністю, і часто це дає змогу застосовувати на практиці знання, які дає університет. Надзвичайно вдячний своїм викладачам за те, що з розумінням ставляться до таких обставин і заохочують мій подальший професійний розвиток, сприяючи йому. Так робота й навчання доповнюють одне одного. Мені дуже подобається, що мої викладачі цінують здібних людей, помічають їх і сприяють їхньому розвитку, водночас не знецінюючи й не кидаючи напризволяще менш талановитих чи лінивих. Викладачі добре знають свою справу та зазвичай залюбки відповідають на будь-які мої запитання, навіть якщо вони не стосуються безпосередньо об’єкта вивчення. Проте потреба переміщення між корпусами на різні заняття створює певні незручності. Також слід звернути увагу на певні недосконалості в навчальній програмі: інколи теми, які ми вивчаємо на заняттях із різних дисциплін у різних навчальних семестрах, повторюються.
— Чим ви найбільше завдячуєте університету?
— Найбільше я завдячую Львівській політехніці тим, що тут середовище, яке надихає до постійного саморозвитку. Як я вже зазначив, в університеті працюють освічені, розумні, успішні люди, які подають гідний приклад для наслідування. Вони залюбки діляться своїми знаннями та життєвим досвідом. Серед них є й колишні працівники залізничного транспорту, і спостереження за тим, яких висот вони досягли, окрилюють. Крім того, в університеті мене постійно мотивують до саморозвитку не тільки у професійному плані, а й як особистості. Наприклад, участь у конкурсі імені Тараса Шевченка спонукає до вивчення історії, мовознавства, літератури тощо.
— Ви неодноразово брали участь у конкурсі імені Тараса Шевченка. Який досвід, здобутий завдяки цьому конкурсу, вважаєте найціннішим?
— Передусім це розуміння потреби постійного та всебічного саморозвитку, без якого неможливо стати освіченою людиною. Творчість Тараса Шевченка вельми розмаїта, а отже, коло тем, які зачіпають у творах конкурсу, дуже широке. Це, зокрема, історія України в усіх її сферах, сучасні проблеми нашої держави, патріотизм, релігійні питання, мистецтвознавство тощо. Під час написання конкурсних робіт я твердо переконався, що лише бути обізнаним у цих сферах замало — треба вміти аналізувати їх, формулювати взаємозв’язки між ними, вивчати їх зв’язок із сьогоденням. Для цього потрібно весь час читати різноманітну літературу (не лише художню), цікавитися новинами України та світу, брати участь у громадському житті, вміти чітко й переконливо висловлювати свої думки.
— Які емоції ви відчули, дізнавшись про перемогу на університетському етапі?
— Коли я вперше дізнався про свою перемогу на університетському етапі, це стало для мене приємним шоком. Це було у 2023 році. Тоді головою журі конкурсу була нині покійна мовознавиця Ірина Фаріон. Хоча для мене її постать загалом дещо суперечлива, я завжди мав чітко сформовану думку про неї як про авторитетного мовознавця, тому те, що вона високо оцінила мою конкурсну роботу, стало для мене вельми приємною несподіванкою, яка по-справжньому змусила повірити у свої здібності. Коли ж у 2024 та 2025 роках я знову здобував перші премії на університетських етапах конкурсу, звістки про це викликали в мене приємне здивування, адже рік за роком журі університетського етапу конкурсу давало гідну оцінку моїм роботам, виділяючи їх з-поміж робіт багатьох інших учасників змагань.
— Яку роль, на вашу думку, такі конкурси відіграють у формуванні національної свідомості молоді?
— Гадаю, роль таких конкурсів украй важлива. Участь у них спонукає активніше цікавитися історією та культурою нашої України, вивчати українську мову, яку недарма називають солов’їною, підвищувати свій рівень грамотності. Особливо актуально це на тлі нинішньої гострої проблеми «рускаязичьних украінцев», а також загальної деградації населення під впливом, зокрема, неправильного використання соцмереж. До того ж, як то кажуть, конкуренція — двигун розвитку. Думка про те, що участь у конкурсі бере чимало людей, серед яких дуже багато не менш розумних і сильних, відіграє неабияку роль у мотивації до власного знаннєвого зростання.
— Як поезія та публіцистика Тараса Шевченка вплинула на ваш світогляд?
— Передусім змусила більше любити Батьківщину та перейматися її долею і водночас зі зневагою ставитися до росії, відчувати до неї огиду. Сильне враження на мене справив вірш «Розрита могила», зокрема рядки з нього «Помагайте, недолюдки, матір катувати», що адресовані «перевертням» — у сучасному розумінні зрадникам, колабораціоністам. Не менше вразила й історія з поеми «Катерина» про дівчину, яка покохала московита, народила від нього позашлюбного сина, і яку москаль «жартуючи, кинув», а потім цинічно заявляв їй: «Дура, отвяжися!». Крім того, слово Шевченка допомагає мені ставати впевненішим у собі, активнішим у суспільному житті України, надихає на рішучу боротьбу.
— У чому, на вашу думку, полягає феномен Шевченкового слова?
— Мене досі вражає можливість безлічі інтерпретацій рядків із його творчості. Проблеми, які описував Тарас Шевченко два століття тому, актуальні й у наш час, і в кожну епоху вони набувають різного сенсу. До речі, завдання конкурсу імені Тараса Шевченка нерідко стосуються саме інтерпретацій його слова в контексті сучасного життя України. Наприклад, слова «Борітеся — поборете!» з поеми «Кавказ» стали гаслом Революції гідності у 2014 році. У радянські часи зміст Шевченкових слів часто перекручували, намагаючись подавати його як атеїста та борця за комунізм. Наприклад, рядки «Так і треба! Бо немає Господа на небі! А ви в ярмі падаєте та якогось раю на тім світі благаєте — немає! немає!» з поеми «Сон» намагалися подати як доказ того, що Кобзар не вірив у Бога. Тяжко збагнути, як у рядочки з Шевченкової поезії можна вкласти стільки різних значень, і більшість із них цілком мають право на існування.
— Чим ви цікавитеся крім навчання?
— Люблю подорожувати. Майже кожних вихідних кудись мандрую, нехай часом навіть неподалік Львова. На околицях міста також чимало цікавих місць, наприклад пагорби Розточчя, що на північному заході від Львова. Під час подорожей віддаю перевагу Карпатам, а також дрімучим лісам. Цікавлюся фотографією, маю вдома аматорський дзеркальний фотоапарат. Знімаю переважно природу, також люблю фотографувати поїзди. Крім того, стежу за суспільно-політичним життям своєї країни, читаю новини, спостерігаю за процесами, що визначають становище України у світі.
— Які ваші подальші цілі й у якій сфері ви мрієте працювати?
— Хочу стати фахівцем, що зможе поліпшувати стан української залізниці, бути корисним їй і загалом нашій державі. Зараз я, як уже зазначив, опановую професію інженера-технолога моторвагонного депо, надалі ставлю собі за мету працювати в ньому на керівних посадах. Більш довгострокової мети поки що не маю, адже тільки-но вивчаю, яку роботу виконують працівники залізничної ієрархії вищих ланок, ніж структурні підрозділи. Проте навіть для того, щоб досягти вже поставлених цілей, мені потрібно розвиватися та постійно підвищувати свій кваліфікаційний рівень, у чому мені допомагає університет, а також керівники та колеги на роботі. Відчуваю з їхнього боку підтримку й вірю, що зможу досягнути своєї мети.
