Якщо хочете знати, в кого в Політехніці найцікавіші практичні заняття – йдіть до студентів кафедри соціальних комунікацій та інформаційної діяльності ІГСН. Їхні пари часто перетворюються на справжні дійства. Так, 6 лютого вони в межах практичного заняття на тему «Організація виставок художніх творів сучасного образотворчого мистецтва» презентували виставку робіт бійця 46 батальйону спецпризначення «Донбас-Україна», випускника Інституту геодезії Політехніки Павла Кулика (позивний – «Барклай»).
Деякі роботи цього воїна активісти зі СКІД вже демонстрували 6 грудня у волонтерському кафе «Штаб», за підтримки волонтерської організації «Рабів до раю не пускають», та 13 грудня – в рамках благодійного ярмарку «Вклоняємось доземно українському солдату», який проходив у грудні в Студентській науково-технічній бібліотеці. На кафедрі СКІД опікуються творчістю бійця «Барклая», збирають волонтерську допомогу українським воїнам. Бо переконані – лише разом, спільними зусиллями здобудемо перемогу.
Творчістю Павла Кулика зацікавився журналіст радіо Франції Себастьян Гоберт, який завітав на цю студентську виставку, щоб поспілкуватися з молоддю, поговорити з батьком воїна, який також був присутній, а після – вирушити в найгарячіші точки України, щоб зустрітися з бійцем, який поміж боями встигає творити. «Барклай» навіть виробив власний художній стиль – фронт-лайн. Його роботи особливо емоційні, він виливає свої переживання на папір, часто навіть не знаючи, що з цього вималюється, які образи, постаті.
Роздумами про свою творчість Павло Кулик поділився з присутніми через лист, який зачитали студенти:
«На межі життя та смерті я зрозумів: хочу малювати. Нехай я цьому ніколи не вчився, нехай у мене це виходило непрофесійно і більшість людей просто сміялася над моїми картинами, однак я цього настільки сильно хотів, що, стоячи перед обличчям неминучого, я брав пензель, фарби і творив. І це було настільки легко, що я навіть не зауважував – причиною цієї легкості було усвідомлення того факту, що в будь-який момент я можу померти. Оскільки я тут – на війні, де до людей дуже часто приходить у гості Бог: до когось із келихом смерті, втамовуючи нею біль відірваних кінцівок, чи вивернутих із черевної порожнини на зовні кишок, а до когось із прозрінням (як от до мене), що життя, насправді, нічого не варте – варте лише те, що залишається після нього. І досить часто після нього у хлопців залишалися лише дрібнички, якими вони набивали свої кишені: пару купюр, телефон, запальничка та в зім’ятій пачці остання цигарка, яку вони намагалися не палити, приховуючи її від інших собі на потім. А інколи гранати розривали й те, що було у кишенях. І тоді нічого не залишалося, крім порожнечі, тишу якої прорізав крик матері, що дізнавалася про смерть свого сина чи крик дружини, що хапалася за живіт, в якому билося малесеньке серце. Саме через це я починав жадібно вбирати в себе поглядом всі відкинуті раніше тонкощі навколишнього світу: ті непомітні лінії, які надавали настрою предметам, ті відтінки, що робили кольори холодними або теплими. І все це відразу переносив на полотно. А полотно вбирало в себе нові та нові лінії – лінії фронту».
