Фронтові бої на мистецьких полотнах: в ІГСН на занятті демонстрували виставку робіт Павла Кулика («Барклая»)

Наталія Павлишин, тижневик «Аудиторія»
на виставці робіт «Барклая»

Якщо хочете знати, в кого в Політехніці найцікавіші практичні заняття – йдіть до студентів кафедри соціальних комунікацій та інформаційної діяльності ІГСН. Їхні пари часто перетворюються на справжні дійства. Так, 6 лютого вони в межах практичного заняття на тему «Організація виставок художніх творів сучасного образотворчого мистецтва» презентували виставку робіт бійця 46 батальйону спецпризначення «Донбас-Україна», випускника Інституту геодезії Політехніки Павла Кулика (позивний – «Барклай»).

Деякі роботи цього воїна активісти зі СКІД вже демонстрували 6 грудня у волонтерському кафе «Штаб», за підтримки волонтерської організації «Рабів до раю не пускають», та 13 грудня – в рамках благодійного ярмарку «Вклоняємось доземно українському солдату», який проходив у грудні в Студентській науково-технічній бібліотеці. На кафедрі СКІД опікуються творчістю бійця «Барклая», збирають волонтерську допомогу українським воїнам. Бо переконані – лише разом, спільними зусиллями здобудемо перемогу.

Творчістю Павла Кулика зацікавився журналіст радіо Франції Себастьян Гоберт, який завітав на цю студентську виставку, щоб поспілкуватися з молоддю, поговорити з батьком воїна, який також був присутній, а після – вирушити в найгарячіші точки України, щоб зустрітися з бійцем, який поміж боями встигає творити. «Барклай» навіть виробив власний художній стиль – фронт-лайн. Його роботи особливо емоційні, він виливає свої переживання на папір, часто навіть не знаючи, що з цього вималюється, які образи, постаті.

Роздумами про свою творчість Павло Кулик поділився з присутніми через лист, який зачитали студенти:

«На межі життя та смерті я зрозумів: хочу малювати. Нехай я цьому ніколи не вчився, нехай у мене це виходило непрофесійно і більшість людей просто сміялася над моїми картинами, однак я цього настільки сильно хотів, що, стоячи перед обличчям неминучого, я брав пензель, фарби і творив. І це було настільки легко, що я навіть не зауважував – причиною цієї легкості було усвідомлення того факту, що в будь-який момент я можу померти. Оскільки я тут – на війні, де до людей дуже часто приходить у гості Бог: до когось із келихом смерті, втамовуючи нею біль відірваних кінцівок, чи вивернутих із черевної порожнини на зовні кишок, а до когось із прозрінням (як от до мене), що життя, насправді, нічого не варте – варте лише те, що залишається після нього. І досить часто після нього у хлопців залишалися лише дрібнички, якими вони набивали свої кишені: пару купюр, телефон, запальничка та в зім’ятій пачці остання цигарка, яку вони намагалися не палити, приховуючи її від інших собі на потім. А інколи гранати розривали й те, що було у кишенях. І тоді нічого не залишалося, крім порожнечі, тишу якої прорізав крик матері, що дізнавалася про смерть свого сина чи крик дружини, що хапалася за живіт, в якому билося малесеньке серце. Саме через це я починав жадібно вбирати в себе поглядом всі відкинуті раніше тонкощі навколишнього світу: ті непомітні лінії, які надавали настрою предметам, ті відтінки, що робили кольори холодними або теплими. І все це відразу переносив на полотно. А полотно вбирало в себе нові та нові лінії – лінії фронту».

на виставці робіт «Барклая» на виставці робіт «Барклая» на виставці робіт «Барклая» на виставці робіт «Барклая» на виставці робіт «Барклая» на виставці робіт «Барклая» на виставці робіт «Барклая» на виставці робіт «Барклая» на виставці робіт «Барклая» на виставці робіт «Барклая» на виставці робіт «Барклая»