Студентка Інституту комп’ютерних наук та інформаційних технологій Марта Належита стала переможницею фінального етапу XV Міжнародного мовно-літературного конкурсу імені Тараса Шевченка та була відзначена дипломом. Її успіх став результатом поєднання старанності, таланту та глибокої національної свідомості.
Марта вважає: щоб збагнути всю небезпеку російського, треба почитати історію. Це допоможе зрозуміти, скільки злого вони нам заподіяли. Якою б була Україна без них — дуже слушне запитання…
Докладніше про участь у конкурсі та патріотичну позицію студентка розповіла нам в інтерв’ю.
— У чому саме полягав мовно-літературний конкурс імені Тараса Шевченка?
— На кожному етапі були різні завдання. Конкурс не передбачав таких суворих правил, як конкурс імені Яцика, де завдання переважно тестові — на знання граматики тощо. Тут завдання полягало в тому, щоб подати ідею Кобзаря у визначеному контексті. Формат — твір певного обсягу, в якому потрібно було розкрити певні імперативи Шевченка. Звісно, важливо було написати все граматично правильно.
— Як називався ваш твір?
— На останньому етапі тема була така: «Як розповідати світу про Україну, яка роль культурної дипломатії в просуванні позитивних для нашої країни наративів і чи може творчість Тараса Шевченка, наскрізною темою якої є боротьба за свободу та гідність, допомогти громадянам інших країн зрозуміти українську національну ідентичність». Далі належало запропонувати концепцію мистецького проєкту «Шевченко як культурний амбасадор України». Треба було визначити мету та завдання проєкту, сформулювати його місію, продумати, кого залучити до реалізації, описати, яким я бачу кінцевий продукт і як планую його презентувати.
— Що вас спонукало взяти участь у конкурсі?
— Взагалі я брала участь у цьому конкурсі вперше, коли була школяркою — десь у шостому чи сьомому класі. Тоді в мене нічого не склалося, це була не дуже успішна спроба. Після цього я більше не долучалася до цього конкурсу, зате відвідувала багато інших олімпіад. Я вважала, що не надто сильна в написанні творів.
Потім, в університеті, у нас був курс сучасної української мови, який виявився дуже цікавим. Саме в університеті я стала більше цікавитися питаннями нації, України, національної свідомості. Я захопилась історією, хоча в середній школі не надто нею цікавилася. Так само було й з українською мовою — вона мені почала подобатися значно більше.
У нас була дуже хороша викладачка — Софія Булик-Верхола. Саме вона запропонувала мені взяти участь у конкурсах з української мови, коли я була на другому курсі. Конкурси імені Яцика та Шевченка відбувалися в один день. Я взяла участь в обох і тоді в Політехніці посіла одне з призових місць. Це для мене було несподівано, адже я вперше дійшла до фінального етапу конкурсу. Для мене це стало справжнім досягненням.
— З чим у вас були труднощі в написанні твору?
— Напевно, одним із «завдань із зірочкою» для мене було правильно написати цитату й не переплутати слів. Адже використання цитат у таких творах дуже важливе — це показує, що ти не просто вигадуєш, а використовуєш справжні слова Шевченка. Цитата підтверджує, що саме так писав Шевченко, тому написати її без помилок справді важливо. Також було нелегко сформулювати повну думку й нічого не забути, адже часу на дописування вже не буде. Тому, мабуть, варто заздалегідь вибудувати в голові план, які важливі аспекти потрібно згадати у творі. Проте найскладніше все ж нічого не пропустити й зробити картину цілісною. Варто зазначити, що користуватися телефонами було заборонено, тож усе належало писати з пам’яті, і, зрештою, це правильно.
— Хто для вас Тарас Шевченко?
— Насправді довгий час для мене він був тим Шевченком, якого ми всі знаємо зі школи, — тим, хто написав «Заповіт», «Мені тринадцятий минало». Загалом я сприймала його як просто відомого поета й художника, якого всі знають. Але коли я почала заглиблюватися в його творчість — а це варто робити, готуючись до конкурсу, — зрозуміла, що це справді людина-пророк. Він жив два століття тому, а його ідеї та наративи зберегли своє значення досі — і це дуже сильно. Багато цитат із творів Кобзаря можна нині перекласти на сучасний лад, і вони зберігатимуть свою актуальність.
Я вважаю, що Шевченко — один із головних дороговказів для нашої нації. Якщо ми читатимемо його твори, вдумуватимемося в його слова й застосовуватимемо їх у повсякденному житті, ми будемо непереможними. Можливо, це здається фантастичним, але, зрештою, «Україна починається з тебе», як казав Чорновіл. Хочу додати, що якби ми справді зрозуміли те, що Шевченко хотів донести, багато що змінилося б у нашій свідомості й, відповідно, у суспільстві, яке творить кожен із нас. Тож він для мене той, хто прокладав шлях до нашого світлого майбутнього.
— Чи вбачаєте ви проблему в тому, що молодь не читає творів Шевченка?
— Це справді проблема. Напевно, варто прочитати весь «Кобзар» — гадаю, це дуже корисно. Крім Шевченка важливо читати й іншу українську класику, не завадить звертатись і до зарубіжної. Останнім часом переважає захоплення книжками зовсім не класичними, а розважальними. Насправді це теж нормально — таке навіть корисно читати, щоб розвантажитися. Але ми не маємо забувати про вічне. А Шевченко — один із головних наших, знову повторюся, класиків. І, мені здається, його твори не є аж надто складними — якщо порівняти зі Сковородою, їх читати значно легше. Шевченко добре висловлює свою думку, хоча потрібно розуміти його порівняння, алюзії та загальний контекст творів. Але для цього є дуже багато праць людей, які досліджували творчість поета.
— Чи можете навести один із наративів Шевченка, який перегукується із сьогоденням?
— Напевно, перше, що хочу сказати, — про важливість навчання. Можемо навіть згадати біографію Шевченка: він був кріпаком і став дуже ерудованою людиною. Принагідно наведу його цитату: «Учітесь, читайте, і чужого научайтесь, й свого не цурайтесь». Це дуже важливий афоризм, бо вчити своє — обов’язково для нас. Звісно, історію не кожен може вивчити досконало, але кожен із нас повинен мати фундамент певних понять, базове розуміння, інакше виникають запитання типу: «Чому у Львові є вулиця Руська?». Тож ми повинні мати базові знання.
Дехто вважає, що в нас сильна фіксація саме на своєму. Однак ми маємо любити й поважати своє понад усе. Звісно, навчатись інших мов і культур ніхто не забороняє — навпаки, це корисно. Ми можемо дивитися, як є в інших, часом брати приклад і так далі. Але на першому місці завжди — Україна.
Ще один ключовий момент, можливо, навіть важливіший за попередній, — любов Шевченка до України. Вона простежується в його творах: ми бачимо його неприязнь до москалів і дух боротьби, які переплетені між собою. Ми можемо спостерігати його закоханість, що виявляється в рядках: «Нема на світі України, немає другого Дніпра, а ви претеся на чужину шукати доброго добра». У мене аж дух перехоплює від цих рядків. Ми повинні вникнути в цю тезу, щоб збагнути, яка прекрасна наша держава у своїй істинній сутності.
Мені здається, ми розуміємо Україну не так, як її розумів Шевченко. Для нас Україна — це нинішня влада, внутрішні проблеми, а насправді Україна — щось зовсім інше. Коли жив Шевченко, поняття сучасної держави ще не було. І саме цю щиру любов до Батьківщини, яку ми можемо перейняти від нього, варто зберегти — це буде надзвичайно цінно.
— Що допомагає вам формувати патріотизм?
— Я не можу точно сказати, з чого це почалося, адже, як я вже зазначала, у школі я не надто цікавилась історією та українською мовою до певного часу. Коли я була в 10–11 класах, у мене почала формуватися глибша національна свідомість. Тоді історія вже здавалася потрібнішою. Але справжня любов до України, гадаю, розпочалася саме в університеті.
На першому курсі, у першому семестрі, ми вивчали історію української державності та культури. Мушу зазначити, що величезну роль у моєму зацікавленні історією відіграв викладач. Коли людина подає предмет цікаво, з’являється бажання слухати, і ти повністю занурюєшся в тему. Тоді я почала розуміти, наскільки ці питання цікаві.
Як філологиня і прикладна лінгвістка, я цікавлюся темою скрипниківки та тим, що цей правопис, наш автентичний, пізніше змінили росіяни. Багато людей нині не розуміють, що то таке створили ті філологи, хоча насправді вони лише відтворюють справжній вигляд нашого письма.
Отож університетські предмети та викладачі, які правильно подавали матеріал, справили на мене великий вплив. Крім того, мене надихають історичні постаті, як-от Василь Стус — один із моїх кумирів. Можу назвати також багатьох інших письменників і справжніх українофільських політиків. Я багато переглядала відео Ірини Фаріон — вона феноменально пояснює про різних постатей. Я захоплююся Володимиром Івасюком, блискучим композитором, чия любов до України й усього нашого дуже мотивує.
Мене надихають люди, які вже щось зробили для України, які багато чим пожертвували заради нашої держави. Звісно, це і наші захисники, а в минулому — упівці. Зараз я читаю «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського. Шкода, що тема, висвітлена в цьому творі, досі залишається маловідомою в суспільстві.
Ще мене надихають мої друзі. Моє знайомство з ними я називаю «випадковою невипадковістю» — мені вдалося зустріти справді ідейних українців. Наприклад, мій друг Владислав Кривенок глибоко досліджує діяльність Степана Бандери й відредагував усі його статті до першодрукованого вигляду. Через нього я познайомилася з іншими ідейними людьми. І коли ти розумієш, що є ще хтось, хто думає так само, як ти, це дуже надихає й підтримує. Нам не можна бути сліпими, але, на жаль, така проблема є...
— Як виплекати любов до Кобзаря?
— На мою думку, не варто починати з дуже складних творів, якщо людина ще не знайома з Кобзарем і його поезією. У Тараса Шевченка також багато ліричних творів, зокрема «Зоре моя вечірняя, зійди над горою». Дуже гарна й милозвучна поезія — тим, хто любить вірші, Шевченко неодмінно припаде до душі, бо його твори мелодійні та щемкі.
Напевно, також потрібно більше пояснювати зміст творів Шевченка. Коли людина чогось не розуміє, втрачає інтерес до теми. Таке трапляється на лекціях, коли сидиш, нічого не розумієш і зрештою перестаєш слухати. Закладення любові до класики з дитинства дуже важливе — Шевченка треба висвітлювати правильно.
Нам потрібно розуміти, що світ рухається вперед, з’являється багато нових технологій, тому знання варто адаптовувати під сприйняття сучасників. Одного разу мене питали про історію: як її правильно подати, щоб дітям було цікаво. У мене з’явилась ідея візуалізувати її та зробити комп’ютерною грою. Діти зараз добре сприймають такий спосіб навчання. Щодо Шевченка, думаю, теж варто створити щось подібного формату й висвітлювати твори, зрозумілі для дітей.
Є таке твердження: «Не хочу — гірше, ніж не можу». Важливо, щоб людина насамперед була зацікавлена. А коли хтось принципово не цікавиться жодними важливими для національного духу питаннями, кому це не до вподоби, переконати таких дуже важко.
