Щоб бандура не переставала грати: народна капела бандуристів «Заспів» виступить на фестивалі у Польщі

Наталія БЕЛЬЗЕЦЬКА, ЦЕНТР КОМУНІКАЦІЙ ЛЬВІВСЬКОЇ ПОЛІТЕХНІКИ
фото новини

Народна капела бандуристів «Заспів» візьме участь у 15-му Міжнародному фольклорному фестивалі, який проходитиме у Познані (Республіка Польща) від 17 до 23 серпня. Бандуристки вже тривалий час активно готуються та проводять репетиції, щоб гідно представити українську пісню перед усім світом. 

Про підготовку до відповідального виступу, традиції в колективі та працю зі студентами ми розпитали керівницю народної капели бандуристів «Заспів» Христину Залуцьку.

Пані Христина розповідає, що на фестивалі виступлять фольклорні колективи з різних країн світу. Під час відбору перевагу віддавали тим, хто гратиме на народних інструментах. «Заспів» підготував вісім творів, три з яких виконають польською. Серед композицій багато патріотичних пісень, наприклад «Подай руку Україні», яку капела співатиме польською мовою.

«Ми будемо виконувати цю пісню, адже вона зараз особливо актуальна. У ній ідеться про те, що сьогодні всі ми — одна велика родина й у наших серцях має жити надія, що Україна переможе. Для того щоб гарно виступити, практично щодня проводимо репетиції, їх ми почали відразу після завершення сесії. Навіть більше, крім заявлених пісень підготували ще чотири додаткові й будемо готові заграти їх, якщо випаде така можливість. Також зауважу, що лише дві бандуристки в колективі — львів’янки, іншим доводиться доїжджати на репетиції. Але тішить, що всі вони роблять це з радістю, бо дуже хочуть виступати, демонструвати людям свій талант», — розповідає Христина Залуцька. 

Складність підготовки полягає й у тому, що в колективі не професійні музиканти, а студенти, які закінчили лише музичну школу. Проте завдяки наполегливій праці та великому бажанню можна досягти чудових результатів. Адже колектив здобув уже не одну престижну нагороду. За плечима десятки конкурсів, фестивалів, концерти по всій Європі. Пані Христина радіє, що їхню працю належно оцінюють гучними оплесками завжди повні зали. 

«Уже більш як 25 років я керую капелою бандуристів і за цей час разом із колективом об’їздила мало не весь світ. Приємно, що на всіх фестивалях нас дуже радо приймають. Коли ми вперше виходили на сцену в Німеччині, всі присутні в залі (а їх було близько 30 тисяч) підвелися зі своїх місць і стали нам аплодувати. Ми йшли з бандурами, а вони так уважно розглядали нас і не могли зрозуміти, що це за інструменти. Пригадую ще один цікавий випадок, який стався під час виступу в Кракові. Ми співали і грали, тим часом один чоловік вийшов на сцену і сів позаду. Це навіть трохи налякало наших бандуристок, але, як згодом дізналися, він просто не міг повірити, що ми виступаємо наживо, тому хотів пересвідчитися, чи це не запис. Я справді пишаюся тим, що мої вихованці гідно несуть у світ наш український символ — бандуру і вкотре доводять, що ми найспівучіша нація в цілому світі», — зауважує пані Христина.   

Важливий аспект, який обговорюємо з керівницею, — виховання у молодого покоління любові до української пісні та музики. Це ще одне завдання, над яким постійно працюють у колективі. Також зважають на те, що кожного року капела змінюється, приходять нові учасники, дехто відходить, тому доводиться щоразу повторювати все вивчене.

«Я дивуюся, чому молоде покоління не знає так багато українських творів. Ми маємо над цим працювати, тому в нашому колективі завжди починаємо з вивчення, здавалося б, відомих пісень: «Несе Галя воду», «Ой чий то кінь стоїть», «Червона рута». Ми вчимо слова, робимо своє аранжування, хочемо зацікавити слухачів і допомогти їм краще сприймати музику.

Щороку наш колектив змінюється: приходять нові студенти — і доводиться починати все спочатку. Дехто, звісно, відходить, але все-таки зберігається горстка сильних бандуристок, на яких я завжди можу покластися. Також мені приємно, що мої випускники часто дзвонять до мене, дякують, кажуть, що завдяки нашій капелі тепер мають що згадати, бо самостійно вони навряд чи відвідали б ті місця, де ми побували. Все це дуже мене тішить».

На запитання, як правильно вибудувати стосунки всередині колективу, щоб заохотити молодь виступати чи відвідувати репетиції, пані Христина відповідає, що весь секрет у любові й доброті, яку відчувають студенти. Саме тому їм і хочеться бути учасниками капели. 

«У капелі панує сімейна атмосфера, я завжди кажу їм, що всі ми — велике коло друзів, а наші розмови всередині колективу тут і залишаються. Також постійно цікавлюся їхніми справами, навчанням, особистими переживаннями. Дівчата мені довіряють, і я цим дуже дорожу. Крім музичної праці багато вкладаю в них морально, енергетично. Розумію, що зазвичай їхні батьки далеко, вони живуть у гуртожитках і потребують підтримки. Більшість із них вперше приїхали до Львова і прийшли в колектив, тому їм треба допомогти, створити атмосферу безпеки, огорнути любов’ю, щоб вони відчули себе потрібними, почувалися як удома. Тільки таке ставлення приведе нових бандуристок і допоможе їм залишитися в колективі. Тільки тоді вони хотітимуть грати, співати, відчуватимуть охоту до музики, коли точно знатимуть, що їх тут люблять… І, звичайно, у відповідь вони діляться своєю любов’ю зі мною».

Окремо керівниця розповідає про традиції, які впродовж багатьох років підтримують у колективі, акцентує, що вони дуже об’єднують студентів, допомагають їм здружитися.

«У нашому колективі є багато традицій, наприклад, коли учасниця виходить заміж, то ми обов’язково всі разом ідемо її вітати. Це дуже цікаво, бо наречена нікого не очікує, а ми приходимо і робимо такий сюрприз. Після весілля дівчина приходить до нас, ми разом співаємо, перетанцьовуємо вельон, так вчимо молодь наших звичаїв. Якщо в когось день народження, то завжди купуємо торт, чаюємо і кавуємо, вже після цього починаємо репетиції. Дівчатам подобаються такі традиції, а я їм не заперечую, бо розумію, що все це об’єднує наш колектив, мотивує старатися ще більше, працювати завзятіше».

Пані Христина зауважує, що підготувати колектив до виступу — величезна праця, яка інколи й непомітна для глядачів. На перший погляд, виконати короткий виступ дуже легко, але насправді за ним завжди стоять довгі репетиції та чимало зусиль.

«Здається, що ми просто сіли і заграли, але насправді все не так. Легко нічого не буває, успіху завжди передує виснажлива праця. З цього все починається, бо без наполегливості й старань не буде пісні. Недаремно працю музикантів прирівнюють до роботи шахтарів, адже вони дуже важко працюють фізично, а ми віддаємося роботі морально, виснажуємо себе енергетично. Незабаром вересень, і сподіваюся, що наш колектив поповниться новими учасниками, прийде нове покоління, а я знову почну свою працю спочатку. Але, незважаючи ні на що, я цим дуже задоволена і готова далі вкладати в нашу капелу стільки сил, скільки буде потрібно».

На завершення говоримо про музику, яка додає нам сил, про нових студентів, які вже зовсім скоро несміливо братимуться за інструмент. Бо попереду капелу бандуристів чекають нові починання, новий навчальний рік і нові голоси, які співатимуть пісень, а головне — формуватимуть себе як українці. «Я безмежно радію, що ці діти нестимуть пісню у світ, а наш заспів переходитиме у приспів, і так по колу, без кінця, адже українська пісня має завжди звучати, а бандура не переставати грати».