26 вересня 2025 року у Львівській політехніці відбулася подія, що увійде в історію взаємин України та нашого Університету з діаспорою ― вручення першої Почесної відзнаки «Золоте древо українства» родині Винницьких ― символ визнання багатопоколінного служіння українській нації.
В Актовій залі Львівської політехніки зібралися ті, хто розуміє, що сила України ― це передусім люди, які десятиліттями зберігали українську ідентичність за океаном і повернулися творити майбутнє своєї держави. Церемонія розпочалася хвилиною мовчання ― данина пам'яті всім загиблим військовим та цивільним українцям, які віддали життя за те, щоб подібні події взагалі могли відбуватися.
Міжнародний інститут освіти, культури та зв'язків з діаспорою (МІОК) Національного університету «Львівська політехніка» заснував нагороду, яку вперше в Україні присуджують діаспорним родинам за їхній неоціненний внесок у збереження та примноження українських традицій і цінностей за кордоном. Концепція відзнаки ґрунтується на символіці дерева ― втіленні родинної традиції, що коріниться в Україні, але розвивається і зміцнюється в державах перебування наших земляків.
Художнім автором відзнаки є Юрій Крукевич, відомий український дизайнер, автор логотипів міста Львова та численних державних і культурних установ, старший викладач кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв.
Вибір першими лауреатами родини Винницьких не був випадковим. Ця родина ― живий приклад того, як можна зберегти українську ідентичність через чотири колоніальні режими, дві війни, вимушену еміграцію та десятиліття життя на чужині. Та найголовніше ― як повернутися і продовжити будувати Україну навіть під час повномасштабної російської агресії.
У церемонії взяли участь представники родини: пані Іроїда Винницька, яка долучилася онлайн із Торонто, пані Оксана Винницька-Юсипович та пан Михайло Винницький з родиною, які живуть і працюють в Україні. На жаль, не зміг бути присутнім пан Роман Моко-Винницький, який нині активно допомагає Збройним силам України розробкою та впровадженням у виробництво високотехнологічних компонентів для фронту.
Урочистість відкрив Єпископ-помічник Львівської Архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви владика Володимир Груца, який уділив присутнім єпископське благословення і наголосив:
― Я чув такий вислів, що виховання дитини починається до її народження, навіть до її зачаття у постаті її батьків. Та сьогодні, йдучи на цей захід, я усвідомив, що виховання дитини починається вже у постаті її предків. І тут не лише питання генетики, але певне емоційне передання, духовність і так далі. Коли йдеться про золоте дерево чи древо, для того, щоб воно отримало золотисті чи золоті барви, воно спочатку мусить пройти певні етапи, зокрема, цвітіння зелених кольорів, які є великою надією. Потім воно має заплодоносити, і щойно тоді ― має право отримати золотисті чи золоті барви.
Дерево, які б воно не мало кольори, чи яка б не була пора року, має корінь. І цього кореня не видно, тому що корінь є в землі. Так само ми лише бачимо наслідки людей і так далі, як вони виглядають часом зовнішньо. Ми ніколи не будемо до кінця розуміти, що є всередині людини.
Якщо в родині Винницьких настала золота пора, то означає, що був час цвітіння, принесли багато плодів на тій землі. І то просто зараз є такий проміжний час золотої осені для того, щоби далі робити добро, щоби знову чекати на весну, на літо і на наступну осінь.
Привітала почесних гостей Наталія Шаховська, ректорка Львівської політехніки, професорка, докторка технічних наук, член-кореспондентка Національної академії наук України:
― Родина Винницьких, якій маємо честь вручати подяку від усіх українців, віддавна знає Львівську політехніку, а Львівська політехніка знає її — знає як приклад самовідданого служіння Україні впродовж кількох десятиліть і кількох поколінь. Міжнародний інститут освіти, культури, зв'язків з діаспорою вже понад три десятиліття системно співпрацює з світовим українством і глибоко знає про діяльність громад, окремі особистості та цілі родини, активно підтримує з ними зв'язки, налагоджує контакти, будує мости, дякує за їхню працю і самопожертву.
Батько Іван Винницький після проголошення незалежності відвідував наш університет. Багатолітнім партнером і надійним другом МІОКу є Оксана Винницька. Тісно співпрацює з Політехнікою та МІОКом і Михайло, який, як і його сестра Оксана, повернулися в Україну та разом докладають величезних зусиль для розвитку української шкільної та вищої освіти в Україні і за кордоном.
Це велика честь для нас — давати таку нагороду, слідкувати за родинами, які докладають усього, щоб Україна і, зокрема, Львівська політехніка далі продовжувала жити, процвітати».
Особливої ваги церемонії надало привітання від президента Світового Конгресу Українців Павла Ґрода, який наголосив:
― Сьогодні ми вшановуємо видатну родину, яка для нас усіх стала прикладом, який передається крізь покоління. Родина Винницьких показала, що відданість, інтелект і служіння можуть зміцнювати громаду, націю і світову діаспору. Дякую пані Іроїді та Оксані за їхнє лідерство у Світовому Конгресі Українців.
Промодерував урочисту подію заступник директора МІОК, дослідник і науковець Андрій Яців.
Із представленого відео, присутні на події дізналися, що родинне дерево Винницьких сягає корінням у Тернопілля та Волинь. У ньому переплелися роди справжнього цвіту української нації. А також ознайомилися з головними віхами розвитку і здобутків особистостей, цього славного роду.
Іван-Ростислав Винницький (1932–2019) народився в селі Яблунові на Тернопіллі. Після воєнних лихоліть емігрував до Канади, де закінчив університет Макґілла, здобув ступінь доктора металургії у Торонському університеті. Працював інженером, провадив наукові дослідження з хімії. А паралельно з професійною кар'єрою був активним у житті української громади.
У 1992–1994 роках очолював крайову управу Пластової ради Канади. Саме він у 80-х роках контроверсійно проголосив концепцію вічної української діаспори ― ідею, яка тоді здавалася неприйнятною, а сьогодні є очевидною реальністю. Його передбачливість випередила час. Він був переконаний, що українська діаспора має існувати безвідносно того, що відбувається в Україні, бо вона сама є цінністю.
Іроїда Винницька (1933 р. н.) народилася в Матієві (нині Луків) на Волині. Її батько ― Михайло Лебідь, учасник національно-визвольних змагань. Вимушена міграція родини Лебедів до Канади тривала п'ять років ― через Чехію, Німеччину, повоєнні табори для переміщених осіб. На канадську землю вони ступили 23 січня 1949 року.
Іроїда здобула фах бактеріолога, пізніше викладала українську мову в університеті Ватерлоо, здобула ступінь магістра славістики. Та її справжньою місією стало служіння громаді та Україні через розбудову освіти за кордоном. Вона очолювала Світову координаційну виховно-освітню раду СКУ у 1988–1998 роках. У 1992 році відвідала Україну та розпочала масштабну допомогову кампанію для української освіти, передаючи тисячі книжок та проводячи курси сучасних методик для вчителів.
Пані Іроїда заснувала унікальний архів Українсько-Канадського дослідно-документаційного центру в Торонто, де зафіксовано велику кількість інтерв᾽ю зі свідками ключових подій ХХ століття. Познайомившись із Джеймсом Мейсом, вона активно долучилася до роботи Конгресової комісії США з вивчення Великого голоду в Україні, записавши десятки годин свідчень людей, які пережили сталінський геноцид. Завдяки цій праці став можливим фільм «Жнива розпачу».
Іван та Іроїда виховали трьох дітей ― Михайла, Романа-Моко та Оксану, які народили семеро онуків.
Оксана Винницька-Юсипович ― почесний консул Канади у Львові, голова Світової координаційної виховно-освітньої ради СКУ у 2008–2018 роках. Має ступінь доктора філософії в освіті. Вона ― радниця міністра освіти і науки України, радниця міського голови Львова з освітньої політики.
Пані Оксана є авторкою проєкту «Особистісно орієнтоване навчання лицем до дитини». Знаковою ініціативою є канадсько-український освітній проєкт «Літній інститут», у якому вже взяли участь сотні українських педагогів та викладачів з Канади.
Михайло Винницький ― науковець, викладач і реформатор освіти. Вперше приїхав до України у 1989 році, постійно замешкав тут у 2003-му. Закінчив університет Ватерлоо за спеціальністю історія та філософія, здобув ступінь магістра та доктора філософії у Кембриджському університеті.
У 2023–2025 роках обіймав посаду заступника міністра освіти і науки України. Є віце-президентом із науково-навчальних студій Києво-Могилянської академії. У 2019–2022 роках очолював секретаріат Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти. За книжку «Український Майдан, російська війна: хроніка та аналіз Революції гідності» став лауреатом премії Канадського літературного фонду імені Пітерсона.
Роман Моко-Винницький ― успішний бізнесовець, співзасновник підприємств у галузі комп'ютерної інженерії. Бере активну участь у житті української спільноти, зокрема в Українському конгресовому комітеті Америки. Є меценатом освітніх стипендійних програм, зокрема, професорської стипендії імені Михайла Лебедя в Києво-Могилянській академії. Нині його пріоритет ― допомога силам оборони України через розробку та впровадження у виробництво високотехнологічних компонентів.
Ірина Ключковська, директорка Міжнародного інституту освіти, культури та зв᾽язків з діаспорою, у своїй нагородній промові наголосила:
― Де б ми не жили, передача цінностей із покоління в покоління ― це жива нитка, що з᾽єднує минуле, сучасне і майбутнє. Коли батьки передають дітям віру, любов до рідної мови, пошану до свободи й освіти, вони не заганяють їх у продиктовані історією рамки, а дають міцний фундамент для самоусвідомлення.
Ірина Михайлівна процитувала Святе Письмо: «Привчай юнака до дороги його, і він, як постаріється, не уступиться з неї». Як наголосила Ірина Михайлівна, ці слова стали заповітом для родини Винницьких.
― «Non sibi, sed patriae» ― не собі, а Батьківщині. Саме цей етичний кодекс родини пояснює, чому двоє із трьох дітей Винницьких, Оксана і Михайло, приїхали працювати в Україну, одружилися з українцями, народили дітей і не покинули країну навіть під час повномасштабної агресії.
Долучаючись до події онлайн із Торонто, пані Іроїда передусім висловила вдячність Канаді:
― Канада прийняла нас бездомних ― мене, дитину, і моїх батьків Анастасію і Михайла Лебедя, рівно ж будучого мого друга життя Івана Винницького з братом і мамою, коли вже його батько поневірявся на Сибірі. Канада прийняла нас, пригорнула і дала змогу створити мирне життя, здобути освіту, виховати троє чудових дітей.
Вона наголосила на важливій ролі бабусь і дідуся Михайла Лебедя у вихованні внуків, який надихав їх легендою українських Січових Стрільців. І згадала концепцію вічної української діаспори свого чоловіка Івана, яка в 80-х роках минулого здавалася контроверсійною, а сьогодні виправдала себе повністю.
― Сьогодні я приймаю цю нагороду спільно в імені батька родини, pater familias, Івана Ростислава Винницького, ― наголосила пані Іроїда.
Виступ Михайла Винницького став найбільш особистим і емоційним моментом церемонії. Він розкрив «родинні секрети», про які зазвичай не говорять публічно.
― Секрет впливу цього не завжди злагодженого організму ― і секрет відданості кожного представника цієї родини світовому українству зовсім не у Винницьких. Точніше, не у генах Винницьких, — почав пан Михайло. ― Секрет в одній дівчинці зі сім’ї Лебедів, яка ідентифікувала потенціал такого собі Івася і подумала: «От з цього тіста можна щось зліпити». І так понад 60 років ліпила.
Михайло Винницький розповів трагічну історію свого дідуся Юліяна Винницького, якого в 1947 році викрали з американської зони окупованого Відня в радянський союз. Останні слова, які почув його батько Іван від свого тата, були: «Івасю, вертайся додому, бо це добре не закінчиться». Додому для Івана виявилося до Канади, а для діда ― спочатку на Сибір, а далі до Зимної Води, де він і похований.
Бабуся Ярослава, колишня міщанка з роду Сатурських, студентка Віденського університету за спеціальністю «математика», приїхала до Монреалю в 1949 році на контракт працювати служницею ― з двома малолітніми синами і двома доларами.
― Наш дідо Іван колись любив себе гордо називати Філіпом, який стоїть у тіні королеви Єлизавети. В тому, насправді, і вся мудрість мужчин Винницьких ― одружитися так, щоб ніби як вийти заміж, ― пожартував пан Михайло.
Найщемкішим моментом виступу Михайла Винницького стала розповідь про Батурин ― не столицю Мазепи, а пластову селю в Квебеку, 120 км на схід від Монреалю. Там, серед гір, схожих на Карпати, майже 70 років тому Іван Винницький на останні заощадження побудував малесеньку дерев’яну хатинку.
― Саме там ми, троє дітей Івана й Іроїди, сформувалися. Саме там нам прищеплювали українські цінності. Саме там нас переконували: «Не журіться, юні друзі, є країна чарівна…» І ми повірили…, — наголосив пан Михайло.
Він зізнався, що в 90-х, після перших відвідин незалежної України, їхнє покоління відчуло розчарування ― реальність не відповідала романтичному образу, який їм малювали батьки. Навіть виступив із гострою доповіддю «Чому молодь української діаспори має алергію на Україну?»
― Зі сцени я мало не кричав: «Ви ж нам вклали в голову байку про те, що як тільки Україна стане незалежною, садок вишневий коло хати зацвіте», — згадував він.
Та з плином часу Україна змінювалася ― через революції, реформи, війну.
― Комусь це може здаватись дивним, та насправді це все ознаки швидкого розвитку, не раптової, але все ж реальної реалізації нашої байки, — констатував пан Михайло. ― І саме тому романтики-Винницькі стали висаджувати тут власний садок вишневий коло хати. Моко його вирощував мікросхемами і платами, які сьогодні вибухають під Покровськом і на Сумському напрямку. Оксана вирощувала вихованням нового покоління вчителів. Я щось трохи намагався прикластися до реформи університетів... А Батурин стоїть, чекає. Це наше місце сили. Місце серед гір Східної Канади, в якому нас навчили бути українцями, куди б життя не занесло…
Пані Оксана у своєму виступі, який став своєрідним продовженням слів брата про їхню родину, звернула увагу на те, що традиційно роди йдуть по чоловічій лінії, але вона дослідила й жіночу:
― Якщо би я йшла по жіночій лінії, то моє прізвище було б Раставецька, Лаврівська, Решетуха, Носалевич, Менцинська, Цебровська, Данильців, Янішевська, Сатурська, Заврищук, Лебідь, Винницька і Юсипович.
Вона прийшла на церемонію з емальовою брошкоюі, яку зробила її бабуся Ярослава Винницька з роду Сатурських, та у вишивці 70-х років роботи другої бабусі ― Анастасії Заврищук-Лебідь.
― Я бажаю всім жінкам це прослідкувати, бо це дає велике бачення і натхнення, коли починаєш бачити свою жіночу лінію, — закликала пані Оксана.
Завершуючи виступ, Оксана Винницька-Юсипович подякувала всім присутнім:
― Я майже всіх вас знаю. Майже з усіма працювала, працюю, творю, розвиваюся, надихаюся. Ви є моя команда, і я є ваша. Я вам щиро-щиро вдячна, що ви сьогодні прийшли вшанувати мою родину.
Вручаючи почесну відзнака «Золоте древо українства», Ірина Ключковська наголосила, що це більше, ніж нагорода одній родині. Це символ того, що любов до України кордонів не знає. Це визнання, що де б не жили українці, передача цінностей із покоління в покоління ― це жива нитка, що об᾽єднує минуле, сучасне і майбутнє.
― Родина Винницьких ― приклад для всіх, хто був змушений покинути Україну. Адже можна і потрібно повертатися, відбудовувати, працювати для перемоги. Вони показали, що можна зберегти українську ідентичність через покоління, через океани, через війни ― і повернути її Україні сторицею.
МІОК планує й надалі вручати цю відзнаку діаспорним родинам, які зберігають зв'язок з Україною та працюють для неї. Бо в часи великої війни особливо важливо розуміти, що сила України ― в єдності всіх українців, де б вони не перебували.
Церемонію завершила Народна хорова капела студентів «Gaudeamus» та струнний квартет Народного камерного оркестру «Поліфонія» Народного дому «Просвіта» Львівської політехніки. Музичні композиції у їх виконанні стали символічним завершенням події, що засвідчила: українське дерево росте, зміцнюється і дає плоди на всіх континентах.
