Ректорка та дослідниця штучного інтелекту Наталія Шаховська розповідає Nature, як її заклад підтримує студентів і співробітників в умовах війни, а також про свої сподівання на майбутнє
У травні один із найбільших університетів України призначив свою першу ректорку. Зараз Наталія Шаховська керує 35 000 студентів та 2500 викладачів Національного університету «Львівська політехніка» в четвертий рік російської інвазії, паралельно продовжуючи свої дослідження в галузі штучного інтелекту.
Наталія Шаховська розповіла Nature, як вона працює і як намагається зробити свій університет «найкращим у Європі».
— Як ви ставитеся до того, що стали першою жінкою-ректором університету?
— Це неймовірно. Це свідчить про те, що керівництво може й повинне відображати академічне різноманіття, і найважливішим критерієм є кваліфікація, а не стать. І це тенденція по всій Україні. Минулого року жінки також перемогли на виборах керівників Київського авіаційного інституту та Карпатського національного університету імені Василя Стефаника в Івано-Франківську.
У нашому суспільстві матері та жінки відіграють важливу роль. Війна — це криза, і, можливо, є відчуття, що жінка може нас захистити.
— Ви хочете, щоб ваш університет став лідером у Європі. Як плануєте цього досягти?
— Так, я вірю у трансформаційну силу амбіцій. До того ж українські університети давно недооцінюють. Наша інтелектуальна стійкість, особливо в кризові часи, є надзвичайною. На мою думку, найкращий університет — це той, що є найкращим місцем для людей. Ми говоримо не лише про рейтинги, а й про відчуття, що «мені подобається проводити тут час — не тільки задля роботи чи навчання, а й тому, що це хороше місце для мене».
Відтік мізків є проблемою в Україні. Тому важливо показати нашій молоді, що вони можуть і повинні залишатися в країні не лише для навчання, а й для своєї майбутньої кар’єри та відбудови держави.
Нам потрібні постійні інвестиції в дослідницьку інфраструктуру. Нам потрібні нові лабораторії і, що важливо, більш глибокі міжнародні партнерства. Нам потрібна культура, яка винагороджує інновації та міждисциплінарне мислення. Але насамперед нам потрібно вірити, що це можливо, і діяти відповідно.
— У липні ваш університет зазнав бомбардування. Якими були наслідки?
— Ця подія не обмежилася лише пошкодженням лабораторій і аудиторій — їх можна відбудувати. Йшлося про емоційну травму студентів і співробітників. І йшлося про мобілізацію студентів і співробітників. Наша спільнота розуміє, що ми мусимо відбудовувати, мусимо продовжувати нашу роботу, мусимо продовжувати наше навчання. Університети — це не лише будівлі: насамперед це люди.
— Як ви зберегли єдність і мотивацію спільноти?
— Ми замінюємо всі пошкоджені вікна. Ми зібрали кошти від наших партнерських компаній на ремонт лабораторій. А для нашої спільноти ми організували групу психологічної підтримки студентів і викладачів.
Нам довелося подумати про освітню модель, що враховує травматичний досвід. Ми — великий університет, і важко дізнатися, чи постраждав від травми якийсь конкретний студент. У нас є центр психологічної підтримки для студентів. Він постійно завантажений.
Дослідники Національного університету «Львівська політехніка» в Україні розробляють гідрогелеві пов’язки для лікування людей з опіками та іншими ранами. Джерело: Укрінформ/NurPhoto через Getty
Ми також проводимо багато мотиваційних лекцій — про нові можливості та керування часом — і зустрічі з успішними людьми, не тільки українськими професорами, а й іноземними. Ми організовуємо семінари та курси на неакадемічні теми для студентів.
Я вважаю, що ці заходи працюють. Наші викладачі дуже мотивовані: вони хочуть створити щось нове.
— Війна змусила ваш університет впроваджувати інновації — як саме?
— Традиційна освіта — це лекції, лабораторії, практичні питання. Але, маючи справу з травмами, а також із такими проблемами, як доступ до електроенергії та матеріалів, важливо, щоб ми мали гнучку модель для наших студентів і співробітників.
Тому ми спочатку переглянули наші навчальні приміщення. Зараз ми зосереджуємося на відкритті коворкінг-зон, де студенти та співробітники можуть проводити вільний час і виконувати свою роботу, а також на цілодобовому доступі до лабораторій для всіх. На кафедрі систем штучного інтелекту студенти тепер мають доступ до лабораторії в будь-який час.
Ми також намагаємося організовувати для наших співробітників можливості налагоджувати зв’язки з нашими міжнародними партнерами. Це одна з найважливіших частин нашої стратегії. І йдеться не про надзвичайну допомогу, а про довгострокову інтеграцію в європейські дослідницькі структури. На мою думку, це найважливіша інновація.
— Наскільки змінилися напрями досліджень вашого університету під час війни?
— Оскільки наша економіка працює над сценаріями післявоєнного відновлення, ми проводимо радикальну реорганізацію дослідницьких програм, щоб це підтримати. Йдеться не про публікацію статей: ми допомагаємо відбудовувати країну. У нас з’явилося нове відчуття мети.
Найважливішим для України зараз є розвиток технологій, зокрема систем безпілотних літальних апаратів та енергетичної стійкості. Наприклад, один із проєктів передбачає переробку бетону, пошкодженого бомбами, на високоякісний бетон для відбудови. Він фінансується програмою InnovateUkraine уряду Великої Британії; наші інженери проходили навчання з використанням обладнання Університету Лідса, і поблизу Києва розпочато випробування мобільної лінії з переробки уламків. Серед переваг — зменшення викидів вуглекислого газу, зниження витрат на будівництво та спрощення логістики для відновлення.
— Ви публікуєте багато наукових статей. Як вам це вдається?
— Я прокидаюся о 4:00. Іноді це складно та виснажливо, але я роблю все можливе, щоб постійно вчитися, і ніколи не здаюся.
— Розкажіть про ваші дослідження в галузі штучного інтелекту.
— Я цікавлюся двома напрямами. Перший — «пояснюваний штучний інтелект». Якщо говорити про штучний інтелект загалом, то зазвичай ми маємо справу з «чорним ящиком». У нас є певні вхідні дані, а штучний інтелект використовує безліч математичних операцій і перетворень, щоб отримати результати. Але ми не знаємо, як саме були отримані ці результати. А в багатьох сферах, де ставки високі, наприклад у медицині, важливо пояснити, як ми дійшли до рішення.
Я також вивчаю етичні аспекти штучного інтелекту. Досліджую, як люди й штучний інтелект повинні співпрацювати і як захистити це партнерство через довіру, прозорість та етичний нагляд. Це дуже важливо.
— Ви провели цікаве дослідження пропаганди.
— Це дослідження було проведене до війни. Воно полягало в аналізі емоцій, які висловлювали в Росії щодо України та навпаки, у відкритих текстах соціальних мереж. Результатом стало те, що 15–30 % представлення України в Росії було негативним у період із січня 2014 року по грудень 2020 року, тоді як для Росії в Україні цей показник становив 5 % (R. Strubytskyi and N. Shakhovska Comput. Hum. Behav. Rep. 12, 100328; 2023).
Цю методологію можна використовувати в інших країнах і для інших цілей, щоб визначити емоційну позицію різних суспільств. Під цим я маю на увазі сукупну емоційну орієнтацію суспільства щодо певної теми, яку можна вивести з його комунікацій. Іншими прикладами можуть бути виборчий цикл або дебати про охорону здоров’я.
Ми вивчаємо, як використовувати ШІ для пошуку надійних джерел даних. Співпрацюємо з європейськими партнерами, зокрема з дослідницькими групами у Швеції. Щоб поділитися цією методологією з усім європейським суспільством, нам потрібно багато даних кількома мовами з різною вимовою. Це класична проблема ШІ: нам потрібні великі обсяги даних.
Ми проводимо спеціальні освітні курси, щоб допомогти молоді розпізнавати псевдоінформацію та пропаганду, а також працювати з різними джерелами інформації й знаходити найнадійніші з них. Ми організовуємо факультативні курси з цього питання для студентів і вчителів середніх шкіл.
— Чи вважаєте ви, що Європа достатньо залучена до української науки?
— Так, ми маємо 16 активних проєктів, фінансованих, зокрема, дослідницькими програмами Європейського Союзу «Горизонт». Ми є лідерами консорціуму в трьох із них. Але я вважаю, що Україна могла б також долучитися до інших програм, як-от міжнародна мережа Eureka. Однак структура фінансування Eureka така, що кожна країна-учасниця повинна сама внести досить значну частину коштів. Наразі Україні важко це покрити. Було б чудово розширити нашу участь в інших програмах і мінімізувати фінансовий внесок українських партнерів.
Важливо також налагодити інтелектуальний обмін між Україною та Європою. Зараз у нас є унікальний досвід роботи зі студентами, які мають психологічні проблеми і працюють в умовах високого стресу. Ми можемо поділитися цим досвідом і з нашими європейськими партнерами.
