Першокурсниця Львівської політехніки Єлизавета Адамчук гучно заявила про себе на міжнародній арені — із чемпіонату Європи з кіокушинкай карате вона повернулася з двома медалями. В інтерв’ю дівчина ділиться своїми враженнями, мотивацією та історією становлення у спорті.
— Що мотивувало вас вступити саме до Львівської політехніки?
— Вибір університету був важливим етапом у моєму житті. Мене мотивувало кілька факторів. По-перше, активний нетворкінг, який панує у Львівській політехніці. Тут постійно організовують різноманітні заходи: конференції, хакатони, виставки, де можна познайомитися з людьми, які мислять масштабно й прагнуть розвитку. Я брала участь у заходах від Політехніки ще під час навчання у школі, і кожен з них справляв приємне враження. Саме тоді я зрозуміла, що хочу бути частиною цього середовища. По-друге, мене приваблюють професійні можливості, які університет відкриває для студентів. Багато моїх знайомих, які вже навчалися тут, розповідали про співпрацю з ІТ-компаніями, стажування, реальні проєкти, і це дуже надихало. І, нарешті, ще одна важлива причина — це сучасні підходи до навчання. У Політехніці справді відчувається прагнення до інновацій, тут постійно оновлюють програми, використовують актуальні технології.
— Які ваші перші враження від знайомства з університетом, викладачами та новими друзями? Наскільки швидко вдалось адаптуватися до ритму студентського життя?
— Щиро кажучи, перші тижні були нелегкі. Після школи студентський ритм здавався справжнім випробуванням. Нові люди, нові завдання — усе це навалилось одночасно. Було непросто зорієнтуватися, коли, що і як робити. Але вже за місяць я стала підходити до навчання більш структуровано. Коли з’явилася система — стало легше. Знайомство з викладачами також справило приємне враження: більшість із них вимогливі, але справедливі, готові допомогти, якщо бачать твоє бажання працювати. Найприємнішим відкриттям стали нові друзі. Ми швидко здружилися — мабуть, тому, що всі опинилися в схожих обставинах і намагалися підтримати одне одного. Разом з ними я відчуваю внутрішню злагодженість, що мотивує працювати далі.
— Чому саме кіокушинкай — один із найжорсткіших і найскладніших видів карате?
— До карате я протягом п’яти років займалась естрадними танцями. Мені подобалося виступати, працювати над пластикою, ритмом тощо. Але з часом просто захотілося чогось нового. Саме тоді одна моя однокласниця, яка мала синій пояс із карате, запропонувала мені прийти на тренування. Це був 2018 рік, мені було лише десять. Я пам’ятаю той день дуже чітко — зал, нове оточення, незвичні рухи та слова. Тоді я ще не усвідомлювала, що карате стане такою важливою частиною мого життя. У кіокушині є жорсткість, але є й повага. І саме це мене привабило найдужче.
— Що вам найбільше подобається в карате — техніка, філософія чи дух змагання?
— Якщо вибирати між технікою, філософією і духом змагання, я без вагань скажу — дух змагання. Це особливе відчуття, яке важко пояснити словами. Коли залишається пів години до поєдинку, у тобі змішуються хвилювання, концентрація, адреналін. Ти ніби стоїш на межі чогось зовсім різного. У дитинстві, приблизно до 14 років, я часто боялася виходити на татамі. Але з роками страх перетворився на насолоду від процесу. Тепер я сприймаю кожен поєдинок як виклик не лише суперникові, а й самій собі. Це момент істини, коли важливо вимкнути будь-які переживання, усвідомити, наскільки ти готова, скільки сил і віри вкладала у тренування.
— Як відбувалася підготовка до чемпіонату Європи? Як довго вона тривала?
— Формально підготовка почалася 30 червня — відразу після того, як я пройшла відбір на всеукраїнських змаганнях. Попереду було три місяці напруженої роботи. Основний акцент робили на техніці та відпрацюванні ударів, але цього разу ми з тренером додали ще заняття з кросфіту, щоб підвищити витривалість і силу. Це допомогло краще відчути своє тіло — більш контрольовано й упевнено.
Окремо варто згадати тренування для командних ката. Ми з дівчатами збиралися двічі на тиждень, щоб синхронізувати рухи, відшліфувати кожну деталь. Зрештою, саме в командних виступах потрібна абсолютна злагодженість — ти мусиш відчувати своїх партнерів як самого себе.
— Що було найважчим у процесі підготовки?
— Найважчими, хоч як дивно, виявилися не фізичні навантаження, а зайві думки. Вони завжди з’являються: «А якщо не вдасться?», «А може, я не готова?». Іноді навіть після успішного тренування могла з’явитися невпевненість. Важливо було навчитися тримати внутрішню рівновагу й не дозволяти емоціям керувати собою. У цьому мені допомагав тренер — його підтримка та віра в мене мали величезне значення.
— Що для вас означає цей подвійний успіх на чемпіонаті Європи — здобуття золотої та срібної медалей? Це лише сходинка до наступних цілей чи щось більше?
— «Золото» в команді та «срібло» в особистому заліку для мене є стимулом рухатися далі. Ці медалі нагадують, що зупинятися не можна. «Срібло» показало, що є куди рости і попереду ще багато роботи. А от командна перемога — це окрема історія. Я безмежно вдячна дівчатам і тренерам, з якими проходила підготовку. Кожен із нас віддав максимум, і саме ця єдність, взаємна підтримка та спільна мета привели нас до перемоги. Це вкотре довело мені, що командна робота — найсильніша зброя.
— Як бачите своє майбутнє після університету — у спорті, в ІТ чи, можливо, у поєднанні обох сфер?
— Я не люблю загадувати наперед, бо життя часто готує сюрпризи. Хоча поєднання обох сфер зараз мені дається нелегко, знаю точно: наразі я хочу розвиватися і там, і там. І спорт, і ІТ дають мені мотивацію та натхнення. Карате вчить мене дисципліни та самоконтролю, а ІТ розвиває аналітичне мислення, терплячість, увагу до деталей. Я надзвичайно ціную ці риси. Тому поки що основна мета — знайти баланс між фізичною діяльністю і розумовою гнучкістю. Розвиток — ось що для мене найважливіше. Головне — наполегливо та багато працювати.
