Коли почалася Революція Гідності, Оксана Лехняк була третьокурсницею архітектури. Дівчина без вагань разом з іншими студентами поїхала на Майдан. У Києві Оксана пережила найтрагічніші дні нашої історії і сьогодні згадує про це.
Серед однодумців
– Спершу я виходила на Майдан у Львові, стежила за новинами по телебаченні. Але швидко зрозуміла що головні події все-таки відбуваються у столиці, – розпочинає свою розповідь Оксана.
Відтак почала їздити на кілька днів до Києва. Поділилася бажанням залишитися у Києві на довше зі своїм викладачем, активним майданівцем Василем Петриком. Він не лише підтримав дівчину, а й порадив спільноту, де вона знайде однодумців, адже знав політичні погляди своєї студентки. Це був Правий сектор. Так Оксана Лехняк опинилася у Будинку профспілок. Спершу пробула там два тижні. А потім залишилася на довше. Пригадує, тоді навіть розпочалися дочасні канікули – щоб студенти могли вільно ходити на протести.
«Я тут потрібна»
Оксана брала участь у всіх важливих подіях Майдану. Готувала їжу, проходила професійні вишколи у медиків, де навчилася надавати першу допомогу. Співпрацювала з волонтерами, які допомагали майданівцям. Ходила на барикади.
– По один бік стояли беркутівці, по другий – мітингувальники. Спочатку між нами були лише маленькі сутички. Потім вони нас поливали водою, кидали світлошумові гранати. Наші у відповідь – бруківку. Ми старалися йти з ними на контакт, але вони казали, що виконують наказ. Одного разу ми запитали тих хлопців: «Якби по той бік стояла твоя мама чи сестра, що б ти робив?». У відповідь почули: «Без вагань зробив би те, що потрібно, тому що це – наказ». Вони не розуміли, що складали присягу українському народові, а не владі. Щоправда, деякі беркутівці переходили на наш бік. Їх там вважали дезертирами, влаштовували їхні розшуки.
На барикади дівчат спершу не пускали, але вони дуже просилися. За найменшої інформації про можливу небезпеку їх скеровували у більш безпечні місця. Звісно, було страшно, особливо вночі. Серед наших Оксана в нікого не бачила зброї, лише біти. Один хлопець зробив собі саморобний лук і стріли.
– Я розуміла, що зі мною може щось статися. Але більше боялася не за себе, а як це сприймуть рідні. Вони довго не знали, де я. Вірили, що ходжу на Майдан у Львові. 18 лютого мені зателефонувала мама і, почувши дзвони Михайлівського собору, все зрозуміла. Довго довелося її заспокоювати, пояснювати, що я тут потрібна.
Все було залито кров’ю
У «гарячі» дні Оксана спочатку була на барикадах на Грушевського. Хлопці дізналися, що буде зачистка Майдану, спровадили дівчат до Будинку профспілок. Але надійшла інформація, що беркутівці добираються туди – і дівчатам довелося відходити до Михайлівського собору. Коли піднімалися вгору, почули, що профспілки вже горять...
У собор привозили багато поранених і контужених. Дівчата працювали цілу ніч. А вже під ранок почули, що й тут залишатися небезпечно. Тоді Оксана побачила, як палає Майдан:
– Усе навколо, без перебільшення, було в крові. Купа поранених і загиблих. Київ стояв у вогні. В іншому місці ми перечекали до наступного ранку. А вже потім.... Небесну Сотню клали на один бік, поранених – на інший. Надійшла інформація, що в лікарнях небезпечно, тому знаходили інші місця для тих, хто потребував лікування... То було страшне видовище – чорні обвуглені люди, з різними ранами, потоки крові на бруківці по Грушевського і Лютеранській. Це шок.
А потім настало ще гірше – псевдореферендум, анексія Криму без жодного пострілу, війна. Чого-чого, а цього дівчина аж ніяк не сподівалася. Хоча хлопці з Правого сектора говорили, що це не закінчиться тут.
Боротьба триває
За цей час до Львова приїздила лише двічі – на зимову і літню сесію. За два тижні надолужувала навчання, ночами фактично не спала. Сесії складала успішно. Деякі однокурсники дивувалися: «Ми ходимо у Львові на Майдан і не встигаємо, а ти у Києві – і все встигаєш».
– Не жалію, що цей період часу провела на Майдані. Це були найкращі роки в моєму житті. Я не змогла би всидіти вдома. Тут відчувала, що я – частина чогось, що не безхребетна істота, яка пливе за течією, що ми разом щось можемо. Була горда за наш народ, за те, що люди вийшли, не побоялися наслідків, – так Оксана пояснює свій вибір.
Дівчина вважає, що революція була потрібна, вона багато що змінила у нашому мисленні, але не до кінця, адже зовні, крім влади, фактично нічого не змінилося. На її переконання, Майдан не програв, а залишився недовершеним. Оксана має власну позицію щодо розвитку України:
– Спочатку потрібно побудувати Українську державу для українців, а вже тоді вступати в Євросоюз, бути там на рівних умовах. Ким ми можемо прийти туди сьогодні? Рабами без права і голосу.
Сьогодні другокурсниця магістратури Оксана Лехняк продовжує боротьбу – дівчина активно волонтерить.