Цим текстом продовжуємо допис «Аліція Дорабяльська — перша в історії Львівської політехніки жінка-професор і завідувачка кафедри» (27.03.2025) зі спогадами вченої про Львівську політехніку.
Пропонуємо для ознайомлення фрагменти мемуарів Аліції Дорабяльської «Ще одне життя». Варшава, 1972 (Alicja Dorabialska. Jeszcze jedno życie, Warszawa, 1972).
«Першого вересня 1934 р., вже перебуваючи у Львові, я переступила поріг Політехніки. Головна будівля містилася на вул. Леона Сапеги [тепер — Степана Бандери]. Відокремлена широкою лінією зелених газонів, відсвічувала здаля темним пурпуром колонади, особливо при заході сонця. На фронтоні будівлі — гордий хрест Virtuti Militari. Напевно, це єдиний у світі навчальний заклад, удостоєний такої відзнаки [це твердження помилкове, оскільки Львівська політехніка в листопаді 1922 р. отримала «Хрест захисників Львова», вмурований на фасаді головного корпусу університету біля основного входу].[1]
З тильного боку, від вул. Карпінського [тепер — Старосольських], ховалася досить потворна будівля відділу хімії. Направо, біля малої вулички Нікоровича [тепер — Професорська], — сучасна бібліотека з чудовим написом, розміщеним на фронтоні будинку стараннями професора Бартеля: «Hic mortui vivunt, et muti loquuntur» — «Тут мертві живуть, а німі промовляють». Далі починалися будівлі монастиря і костелу Марії Магдалени. Колись давно комплекс католицького монастиря був пристосований під жіночу в’язницю. Пізніше цю в’язницю, яку називали «Магдаленками», Політехніка переробила під свої навчальні корпуси. І власне там, на першому поверсі, були розміщені дослідницька лабораторія й кафедра фізичної хімії. У підсумку я таки опинилася на території в’язниці для неправедних жінок, на що мої колеги з гумором зауважили, що це місце, дуже для мене відповідне, оскільки я велика «фізикохімічна» грішниця.
У порівнянні з варшавською кафедрою приміщення в Політехніці були меншими. Однак без труднощів тут вміщалося 80 студентів на загальних практичних заняттях з хімії і по кілька студентів при підготовці дипломних робіт. Монастирські, півтораметрової глибини, мури створювали відповідний настрій. Мій професорський кабінет був відділений від нави костелу лише стіною. У травні, коли змовкав студентський шум-гам, сидячи біля столу у вечірній тиші, я перебувала щодня у відголосах богослужінь».
<…>
«На моєму хімічному відділі й у Політехніці загалом життя пливло в атмосфері того особливого задоволення, яке дає наукова праця. Велику радість принесла мені моя молодша подруга з Варшави, інженер Елігія Турська. Свою дипломну роботу вона готувала в мене ще у Варшавській політехніці, згодом була рік асистенткою професора [Войцеха] Свентославського, а далі вирішила приїхати до Львова до мене асистенткою. У новому середовищі праці мати біля себе «свою» приязну людину — то велике щастя. Еля приїхала до Львова, почали ми разом організовувати працю на кшталт «Святого Войцеха» [організація самовідданої наукової праці], і було нам добре. Другий мій асистент, інженер Кирило Міхалевич, «впровадив нас на терени» [Політехніки]. Розпочалися лекції, практичні, дипломні роботи, ентузіазм здобування нових результатів, турботи з налаштуванням апаратури.
За кілька років кафедра фізичної хімії Львівської політехніки вже так «опірилася», що у 1937 р. змогла до мене приїхати стипендіатка з Норвегії пані Рутт Баккен [Rutt Bakken] провадити дослідження в галузі мікрокалориметрії. У цей час професорка Еллен Гледич [Ellen Gleditsch — норвезька вчена-радіохімік] в університеті Осло розпочала дослідження, що вимагали виміру дуже малих теплових ефектів, які виділялися у довготривалих процесах. Властиво мій мікрокалориметр для цього і був призначений. А що зналися ми з пані Гледич давно, то вона прислала мені на семестр свою ученицю.
Цікаво, що коли вперше [лишень приїхавши з вокзалу] ця норвежка побачила [головний корпуc] Політехніки, то вигукнула:
— Що це? Ваш парламент? Такі колони і такі червоні!? Точнісінько, як наш парламент в Осло.
— Власне, в тім «парламенті» будете працювати. Бо це — Політехніка».
<…>
«Наше життя в Політехніці, передусім у лабораторії, з приїздом Рутт урізноманітнилося. Зокрема, це стосувалося мови, яка запанувала в закладі. Ніхто з нас не знав норвезької. Я розмовляла вільно французькою і російською, що у цім випадку ніяк не знадобилось, бо Рутт розмовляла німецькою та частково англійською. У результаті для щоденного спілкування ми застосовували «мовний коктейль», укладений з усіх тих мов, і мали чудове порозуміння».
<…>
«Товариське життя і співпраця між кафедрами у Львові були назагал тіснішими, аніж у Варшаві. Біля моєї кафедри у будівлі «Магдаленки» я знайшла гроно наймиліших друзів. Передусім у тісному сусідстві з нами перебував Вітольд Ромер. Син відомого географа Евгеніуша Ромера, був типовим львів’янином, променів чарівністю цього прекрасного міста. Ми зналися і сердечно приятелювали з ним ще з часів асистування у професора Свентославського. У Політехніці Вітольд був керівником дослідницького підрозділу з фототехніки, досліджував наукові аспекти фотографування. Його знання мені знадобилися при дослідженні нейтронів. Якби не колега Ромер, вміла би фотографувати тільки пань з песиками, а не нейтрони.
На першому поверсі корпусу фізичної хімії розмістився Музей мінералогії. Керівником його була Яніна Синевська — непересічна жінка з характером, викутим немов з граніту, а в тяжких моментах надавала мені підтримку, була для мене опорою. Вочевидь, робота з кристалами впливає на людей, формуючи кришталевість характеру. «Кришталевим» був і шеф Янки — професор мінералогії Мар’ян Каменський.
На третьому поверсі будівлі «Магдаленки» розмістилася кафедра технології нафти і газу. У всіх великих переживаннях це була моя «пристань і гавань», до якої тулилась у плині щоденного життя. Керівником кафедри був світової слави хімік, професор Станіслав Пілят. А душею цього відділу, ад’юнктом і чудовим організатором праці була його дружина — Ева Нейман-Пілят. Коли я приїхала до Львова, то Ева працювала моєю асистенткою. Проте в скорім часі вона вийшла заміж за професора, помандрувала на два поверхи вище, а свою посаду передала Елі Турській. З подружжям Пілятів ми ніколи не втрачали наукових контактів, а ще й потоваришували.
Ева була чудовим водієм — спокійною, поміркованою. Чоловік купив у подарунок «Шкоду» — авто, яким вона керувала з великим задоволенням. Пасажиром був професор Пілят, а часом і я.
Професор Пілят з 1909 року пов’язав своє життя з Дрогобичем. Керував там концерном Polmin (що для професора Львівської політехніки було ніби й не надто престижно), був головним проєктантом парафінового цеху, організатором багатьох процесів нафтопереробної промисловості в цьому місті.
Якоїсь суботи вирішили ми собі поїхати до Державної фабрики мінеральних мастил у Дрогобичі. Професор зжився з цією фабрикою так, як тільки творець може бути пов’язаний зі своїм творінням. Знав кожного працівника, кожен «кут» зсередини будівлі, каприз кожного технічного приладу. А в тридцятих роках співпраця професора з фабрикою Polmin полягала вже найбільшою мірою лише у здійсненні наукового контролю. Подружжя Пілятів мало зарезервовані для себе два готельні номери при фабриці.
У Дрогобичі подружжя Пілятів плідно пропрацювало два дні, залагоджуючи потреби фабрики — наукові, дорадчі, технологічні, я ж у той час знайомилась із фабрикою та лабораторією при ній».
Далі буде
[1] Program Politechniki Lwowskiej na rok naukowy 1923/24. We Lwowie — Nakładem Politechniki. S. 162.