Вперше про Акт Злуки дізнався 21 січня 1990 року Тоді я, мама, батько та їх друзі стояли на площі Ринок у Львові в символічному «живому ланцюгу» національного єднання від Львова до Києва. За різними даними у цій акції єднання взяли участь від 500 тисяч до 1 мільйона тодішніх ще громадян УРСР. Організував цю акцію Народний Рух України.
Від того часу українці щороку відзначають Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, що відбувся в Києві 22 січня 1919 року. Більше того, з січня 1999 року цей день став офіційним державним святом – «Днем соборності України».
…
Коли я для себе дещо глибше відкрив Акт Злуки від 22 січня 1919 року, то усвідомив, що тоді ми, як нація, тільки почали працювати над соборністю.
Чому так? Бо Акт Злуки 22 січня 1919 року був документом, створеним не по добрій волі, а за обставинами. Тобто, якби не війна з поляками та більшовиками, то мабуть не один рік би тривали дебати між УНР та ЗУНР про злуку, торги за посади, впливи тощо. Єдина площина, де, гадаю, б не було проблеми, були б освіта, наука та мистецтво. Адже в тій сфері діалог існував вже не одне десятиліття.
Що мені дає підстави так вважати?
По-перше, в березні 1917 року на хвилі повалення самодержавної влади в Російській імперії в Києві було створено Центральну Раду, політична легітимізація якої, як представницького органу, започаткувала процес відродження засад української державності. 9 (22) січня 1918 року Центральна Рада проголосила незалежність Української Народної Республіки.
Натомість, на підавстрійських українських землях громадсько-політичні сили ще з початку Першої світової війни перебували в стані національно-визвольних змагань. Започаткувала ці змагання створена 1 серпня 1914 року у Львові Головна Українська Рада та перша в новітній історії України військова формація – легіон Українських Січових Стрільців. Складовою цих національно-визвольних змагань був Союз визволення України – заснований 4 серпня 1914 року у Львові наддніпрянською політичною еміграцією.
Здавалось би, це мало б об’єднати українців, які проживали по два береги річки Збруч. Єднання не відбулось.
Зі сторони провідних галицьких та наддніпрянських громадсько-політичних сил з березня 1917 року по листопад 1918 року ми не спостерігаємо рішучих і публічних кроків до консолідації. Вони продовжують обмінюватись декларативними заявами, привітаннями, але без предметних розмов про соборність.
Від березня 1917 року до листопада 1918 року жодна впливова громадсько-політична організація Галичини не спромоглась інтегруватись у державотворчі процеси в Києві. Здається, жоден з перших українських політиків Галичини не відвідав Київ. Були випадки, коли окремі з українських громадських та політичних діячів приватно весною – восени 1918 року відвідували Київ, щоб полюбуватись св. Софією, рікою Дніпром та іншими символічними місцями. Ці відвідини в роботі над соборністю не мали жодного сліду.
Стосується це і сил, які стояли біля витоків Центральної Ради, а потім і гетьмана П. Скоропадського, які не сформували своїх представництв на підавстрійських українських землях. Здається, жоден з перших українських політиків з Наддніпрянщини не відвідав Львів. Хоча, до Першої світової війни у Львові проживав Грушевський, періодично приїжджав Винниченко та інші. Вони добре знали українських топ-політиків Є. Петрушевича, К. Левицького, С. Федака та інших.
Мабуть помітним винятком було відстоювання в січні-лютому 1918 року у Бресті на мирних переговорах українською делегацією на чолі з В. Голубовичем права українців Австро-Угорської імперії на автономію. З цього також нічого не вийшло.
Однак, революційний час та історичний момент, який випав для української нації, щоб створити власну державу і стати повноцінним господарем на своїх землях, потребував завершувати єднання і вироблення програми спільних дій.
…
14 грудня 1918 року гетьман Скоропадський зрікся влади, а новою українською владою стала Директорія. Вона змінила назву держави з Українська Держава на Українська Народна Республіка. Відповідно питання завершення процесу об’єднання постало на порядок денний.
Після консультацій та погодження умов злуки на 22 січня, в першу річницю проголошення незалежності УНР, було заплановано в Києві урочисто провести єднання відродженої на всіх українських етнічних землях.
16 січня 1919 року на Державній нараді УНР у Києві оточення полковника Коновальця озвучило необхідність встановлення тимчасової одноосібної влади. Це також б посилило реалізацію соборності. Однак, цю пропозицію не було підтримано.
Акт Злуки урочисто було проголошено 22 січня на багатотисячному мітингу, який зібрався на Софіївській площі в Києві за участі державних еліт УНР та ЗУНР.
У документі було записано, що «…Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український нарід, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з’єдинити всі змагання своїх синів для утворення нероздільної незалежної Української держави на добро і щастя робочого люду». Відповідно до цього ЗУНР стала Західною областю Української Народної Республіки.
Після злуки, впродовж 1919 року, в умовах війни, УНР та ЗУНР почали з’ясовувати відносини, хто більше любить Україну, в кого краще бачення форми організації державної системи та влади, хто більший, а хто менший зовнішній ворог, кого має більше любити Антанта і т.п. Майданчик для відповідального, консолідованого та далекоглядного державного будівництва був відсутній.
Мабуть найуспішнішим був спільний рейд на Київ у серпні 1919 року. Солдати Галицької армії вступили на день в омріяну столицю України м. Київ. Як би не протиріччя, хто, де, як, куди має наступати і проти кого воювати, то з Києва, а потім і загалом з Правобережжя, не довелось б трагічно відступати.
Цей текст про історичної ваги документ, але без ілюзій щодо того, як над ним працювали та як його реалізовували в добу відродженої та втраченої держави – Української національної революції 1917–1921 років. Тобто, чому від єдності ми не стали сильнішими. Відповідно, як показав час, Акт Злуки був проголошений для наступних поколінь українців, запрограмувавши нас у своїй національній діяльності та боротьбі на соборність.
