Про виклики, які є сьогодні перед усім українством і перед нашою державою, зокрема стосовно збільшення міграції молоді й швидких асиміляційних процесів, говорили на загальноєвропейському рівні в Римі в рамках Другого форуму мігрантів УГКЦ Центральної і Західної Європи. Тема форуму: «Діти і молодь в умовах творення новітньої української діаспори в Європі. Виклик і можливість для Церкви».
Львівську політехніку представляла очільниця Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків із діаспорою Ірина Ключковська. Про основні акценти форуму, обговорені кроки для розв’язання доленосних і для України, і для українців проблем (особливо тих, які перебувають за межами Батьківщини), поспілкувалася з науковицею.
Тематична тяглість і консолідація зусиль
– Я не вперше брала участь у події такого масштабу. Два роки тому було започатковано форум українських трудових мігрантів Центральної і Західної Європи, тоді відбувся у Фатімі (Португалія), а 2017 року – у Казахстані (орієнтований на українців Азії).
На форумі у Фатімі Блаженніший Святослав виголосив заклик: «Інтеграція, але не асиміляція». І це справді величезний виклик, не тільки перед Церквою, яка розбудовує свої спільноти, парафії в усій Європі та є центром гуртування українців за межами Батьківщини. Він також актуальний і для держави, науковців, тих, хто займається питаннями української діаспори та, без сумніву, для активних людей, які виїхали за кордон.
Важливо, що Церкві вдалося консолідувати представників різних середовищ. Очільник УГКЦ Блаженніший Святослав брав участь у форумі та зустрічався з українською молоддю Європи, окрім нього були єпископи Йосиф Мілян, Борис Ґудзяк, Діонісій Ляхович, священики, монашество. Також представники влади – заступник міністра освіти і науки Павло Хобзей, заступник міністра молоді і спорту Олександр Ярема, науковці, громадські ідячі. Різні думки та ідеї, що пролунали, дали відчуття синергії та відкрили чимало нових тем.
Колись зберігали українськість, а нині – асимілюються
Тепер уже очевидно, що новітня трудова міграція дуже відрізняється від попередніх хвиль. Раніше виїжджали люди (а точніше їх викидала звідси система) дуже грамотні, патріотично налаштовані, представники різних політичних сил, партій, громадських організацій, наукових середовищ. І в умовах бездержавності для них пріоритетним було втримати атрибути нації за межами Батьківщини, тому так активно розвивали там церкви, школи. На Форумі були представники четвертого, п’ятого поколінь мігрантів, які не втратили свого українства, відчувають себе українцями, говорять українською мовою.
А сьогодні асиміляційні процеси пришвидшилися. Люди виїжджають до Європи й ставлять перед собою зовсім інші завдання, стараючись не просто асимілюватися, прийняти «правила гри» тієї держави, а намагаються «розчинитися».
Показовим у цьому контексті було дослідження, яке презентував священик із Казерти (Італія). У Міністерстві освіти Італії зареєстровано майже 20 тисяч дітей і молоді мігрантів, які навчаються в школах та університетах. Із них лише трохи більше тисячі вчаться в суботніх і недільних українських школах (лише 5%). Решта не відчувають такої потреби і необхідності. Однак, цих 5% є тим золотим фондом, з яким у майбутньому працюватиме Україна. Тому розумію таке далекоглядне бачення Блаженнішого – «інтегруйтеся, але не асимілюйтеся».
Що ще вразило, – діти теперішніх емігрантів соромляться признаватися до свого українства, а також, де працюють їхні батьки в чужій країні. Ця тенденція зовсім нова, однак уже встигла стати масовою. Але ж подумайте, наші попередні мігранти теж не обіймали одразу високих посад за кордоном, але вони не соромилися свого.
За офіційними даними в Італії є понад 200 тисяч українців, хоча дехто каже множити цю цифру на чотири. Це реальна загроза національній безпеці України.
Виклики, які повинні стати можливостями
Поміж іншими темами на Форумі мігрантів окремо виділили питання – «Церква і школа як фундамент сучасного і майбутнього української новітньої міграції». Я мала честь виступити з доповіддю – «Діти українських трудових мігрантів Європи: виклики і відповіді. Як залишатися українцем».
Ми знаємо, в якому стані ці школи, бо мали нагоду докладно ознайомитися з цим на І Світовому форумі українознавчих суботніх та недільних шкіл (відбувався в серпні в Політехніці), працюючи з учителями 36 країн світу. Тоді ми з’ясували цілий комплекс проблем і викликів, на які треба давати відповіді. В епіцентрі нашої уваги були і є школи з викладанням предметів українознавчого циклу, школи, які пройшли випробування часом – деякі з них мають столітню історію, мають значні напрацювання, цілеспрямовано трудилися для збереження і плекання національної тотожності. Так, скажімо, утвердилися школи на Американському континенті, а в Канаді навіть інтегрувалися з освітою країни. Народилися також нові школи на всіх континентах, у різних країнах. Але тими школами в Україні особливо ніхто не цікавився і не займався. Тож вийшло так, що сучасні українознавчі школи за кордоном – це ізольовані колективи, не пов’язані з глобальним українським освітнім середовищем. І ми дали їм можливість для комунікації, створивши на Форумі платформу для професійної взаємодії.
На форумі трудових мігрантів я презентувала результати нашого соціологічного розвідувального опитування, яке окреслило комплекс проблем, зокрема те, що всім – і директорам, і вчителям необхідне стажування в Україні, а також адаптовані підручники. Важливим є й питання сертифікатів для дітей, які закінчують українознавчі школи. Окрім цього, перед нами ще величезна робота зі сертифікації знань з української мови як іноземної. Маємо стандарти для дорослих, але для дітей досі нема. Тепер разом слід думати, яким чином їх розв’язувати.
Варто також пам’ятати, що українська школа за кордоном – це не лише освітній заклад, а середовище, де разом працюють директор, вчителі, діти і батьки. Вони таким чином формують і гуртують громаду. Тож, якщо не буде школи – не буде Церкви, не буде української діаспори. Тому наша держава, якщо зацікавлена у сильному світовому українстві, повинна підтримувати і громади, і школи. Важливо також мотивувати вчителів у різних формах. Яким вагомим для учителів був патронат над Форумом Марини Порошенко, дружини Президента України і особиста участь міністра освіти і науки України Лілії Гриневич у нашій події! Освітяни побачили, що їх врешті розуміють і чують.
Тема без «терміну давності»
Для мене показовим було те, що на Форумі мігрантів я знайшла нашу книгу «Діти українських мігрантів про себе», яку переклали італійською мовою, а свого часу Блаженніший Святослав подарував її Папі Римському.
Загалом питаннями дітей мігрантів ми почали займатися ще від 2008 року. Це був величезний проект, який тоді підтримав фонд Open Ukraine. Тоді ми разом не лише видали ці книги, а й поставили справу на наукову основу – організували круглі столи у восьми регіонах України, на які запросили фахівців різних напрямів. І це дало можливість зробити висновки, які оформили у великий збірник статей, та напрацювати рекомендації. Черговим нашим кроком була конференція про транснаціональні родини та як батьки, які виїхали за кордон, підтримують зв’язки з дітьми.
Роблю висновок, що ця проблема: діти мігрантів, батьки-мігранти, їхні взаємини, стосунки з країною – терміну давності не має. Адже нині, через 10 років, Церква піднімає цю тему на форумі мігрантів. Наступного разу (за два роки) форум відбудеться у Франції і обрано тему батьків. Тож, як розуміємо, ця тематика, яку ми перші в Україні започаткували, буде актуальна, доки люди виїжджатимуть.
Маємо розуміти: робота з молоддю та з дітьми – це робота, спрямована на майбутнє. Якщо хочемо мати міцну опору, мусимо працювати. Нам, щоправда, необхідні програми повернення й залучення мігрантів. Вони є в цілому світі та навіть у пострадянських країнах. Це необхідно для розвитку нашої держави.
Щодо роботи МІОК, то нині працюємо над створенням інтерактивної мапи, де будуть зазначені всі українознавчі школи, регіони і, якщо вчителі захочуть, то зможуть доповнювати навчальними матеріалами, якими готові поділитися. Також спільно з медіацентром Політехніки опрацьовуємо відео майстер-класів, які ми організовували для вчителів на нашому форумі. Запланували масштабну роботу над нашим порталом «Крок до України», щоб його максимально адаптувати для потреб українознавчих шкіл. А загалом задумів ще дуже багато!