Сумщина була тим регіоном України, де вже в перші дні повномасштабного вторгнення відбувалися важкі бої за кожен клаптик української землі. Студент 4-го курсу спеціальності «журналістика» Інституту права, психології та інноваційної освіти Олексій Горішній 24 лютого перебував в Охтирці – місті, яке опинилося у блокаді. Сьогодні там порівняно спокійно, наші захисники та захисниці вигнали окупантів із Сумської області, але місцеві жителі, та й загалом місто тільки починає оговтуватися від пережитого.
Охтирка недалеко від кордону з Росією, тому напруження у повітрі витало не один день ще до війни. Олексій, як спостережлива людина, не міг не помітити цього.
– 24 лютого, близько другої ночі, нам із товаришем не спалося, і ми вирішили прогулятися містом. Я тоді звернув увагу на місяць – він був дуже насиченого червоного кольору. Товариш зауважив, що у вікінгів то був поганий знак, що символізував небезпеку. Напередодні ми бачили на фото в інтернеті техніку, яку росіяни звозили до Білгорода, Курська, – її було дуже багато. Звичайно, розуміли, що Донбасом усе це не обмежиться. Я погано спав решту ночі, адже усвідомлював усю ситуацію, і, коли о сьомій ранку мене розбудила бабуся та сповістила, що почалася війна, для мене це було очікувано, – ділиться політехнік.
У перші дні війни хлопець намагався скласти докупи всі факти й намалювати в голові картину бойових дій в Україні. Дізнавшись про обстріли майже всієї території нашої країни, Олексій узявся обдзвонювати знайомих із найгарячіших точок – з-під Києва та Харкова. Що й казати, Охтирка – прикордонне місто, і люди розуміли, що треба виїжджати. Тож цілий ранок Олексій спостерігав, як величезні черги містян вишиковувалися до магазинів, банкоматів, аптек, а ще бачив масовий виїзд людей з міста та паніку.
– Звідусіль долинали телефонні розмови, всі говорили про те, що Сумщину бомблять, захоплено Велику Писарівку, прикордонний пункт Сумської області, за кілька десятків кілометрів від Охтирки. Фразу «ми валимо» чув увесь ранок 24 лютого. Тоді усвідомлював, що, напевно, востаннє бачу свою Охтирку – з цілими будівлями, автівками, знайомими людьми, не знав, чи зустрінусь з усіма ними, – розповідає Олексій.
Увечері 25 лютого російські війська вже стали блокувати місто, на околицях почалися жорстокі бої. Охтирку накривали артилерією, прилітали авіабомби. Саме перші тижні найбільше закарбувалися в пам’яті хлопця, адже довелося пережити чимало потрясінь і на власні очі побачити, що таке війна і як знищують твою маленьку батьківщину, рідне місто.
– У якийсь момент настало навіть затишшя, яке лякало не менше. Тоді я вирішив пройтися містом, оцінити ситуацію – в центрі було тихо, бойові дії розгорталися в мікрорайоні на околиці, я туди не ходив через велику небезпеку. Коли прийшов додому, то не міг контролювати свої емоції, бо не знав, як там мої друзі, знайомі. Майже всі сусіди виїхали відразу. І нас залишилося мало, але ми спілкувалися між собою телефоном. Та вже 26 лютого я зрозумів, що стає ще небезпечніше. І ми перебралися до родичів, далі від епіцентру бойових дій, – згадує Олексій.
Тоді, у перші дні війни, містяни показали справжню стійкість, міць духу – щосили протистояли окупантам, не здавали міста. Олексій розповідає, що найбільше його вразила новина про піднятий над рідним містом російський прапор – він не міг повірити в це чи прийняти. Проте триколор насправді почепили не над мерією, а в одному з районів, де тривалі запеклі бої. І той ворожий прапор провисів зовсім не довго.
– Ми самі себе заспокоювали, намагалися мислити позитивно. Сподівалися, що це не буде довго, головне якийсь час потерпіти. Розуміли, що на інших ділянках фронту ситуація ще гірша. Хоча й у нас було аж ніяк не весело. Мене й досі вночі «теліпає», як почую якийсь дивний свист. Моя бабуся чула обстріли, звуки бою і часто запитувала мене, чи це не я часом щось випустив з рук чи двері з грюкотом зачинив… Я кожен раз відповідав, що то я, але коли стало бахкати дуже гучно, то тут уже й бабуся зрозуміла всю гірку правду, хоча здогадувалася, напевно, про все це й раніше, просто вірити в те, що війна вже на порозі, не хотілося. Та, попри все, я й далі щоразу старався запевнити її, що то десь далеко або що то наші стріляють, не треба хвилюватися… Одне слово, за якийсь час усі вже зрозуміли, що війна в Україні загосподарювала, мов справжня пані, не на тиждень. Далі якось звиклося до всього, – ділиться хлопець.
Від Олексієвих розповідей про життя у блокаді стигне кров, адже місто щораз більше зазнавало артилерійських обстрілів, на нього скидали потужні авіабомби, доводилося бачити колони ворожої техніки, ховатися не від сигналу повітряної тривоги, а від звуків боїв чи гучних вибухів. Та, попри все, жителі старалися підтримувати нормальне життя, допомагали одне одному, ділилися всім, чим могли. Дбали і про покинутих тварин. Олексій також не стояв осторонь, долучався до волонтерської діяльності, надавав допомогу людям, що потребували її, – знайшов через оголошення бабусю, яка зламала ногу й не могла ходити, допомагав їй, а ще підгодовував котиків і собачок, які опинилися на вулиці, часом навіть у небезпечних обставинах.
– Я стояв на балконі й бачив, що вулицею туди-сюди бігає немало домашніх тварин, гарних, доглянутих, яких у паніці, через ворожі обстріли, покинули хазяї. Я не міг на це дивитися, адже дуже люблю тварин, і зрозумів, що треба їх погодувати. Тому пішов годувати котиків і собачок сосисками. Спершу все було гаразд, аж чую – музика в навушниках якась не така, занадто гучна й динамічна, витягую один навушник і бачу, як просто наді мною пролітає літак і розкидає своє смертоносне начиння. Якраз вдарило недалеко від мого дому, та я, заховавшись за стіну, все ще догодовував котиків уже під обстрілами. Проте таки схаменувся, зрозумів небезпеку і побіг додому, бо там чекала й дуже хвилювалася за мене моя бабуся. Та найстрашніше було, коли той літак випустив декілька ракет і став кружляти над нашим будинком – просто душа в п’яти, бо не знаєш, що буде далі. На щастя, все якось обійшлося тоді, літак не завдав шкоди нашій оселі, а вдарив по близькій до нас харчовій базі, – розповідає студент.
Олексій з бабусею хотіли евакуюватися до Полтави, та тоді вже було небезпечно, тому перебралися до родичів, які жили трохи далі від епіцентру бойових дій. Проте це не врятувало – будинок був у місцевості, якою просувались окупанти, тож їх знову стали часто обстрілювати з артилерії. Й Олексій вирішує, рятуючи тим життя п’ятирічної сестри й брата-десятикласника, негайно евакуюватися до Львова. Це йому вдалося. Уже згодом, у Львові, вдалося й переправити рідних до родичів у Францію. Сьогодні Олексій знову в Охтирці, допомагає «оживляти» місто, зокрема провадити ремонт квартири родичам, яка зазнала руйнувань.
– Охтирка потроху оживає. Сумську область ЗСУ визволили, хоча ще бувають «прильоти», але цього не порівняти з тим, що було. Повернулися місцеві жителі, й помалу відбудовуємо. Та настрій депресивний – усе зруйновано, особливо центр, і роботи попереду ще багато. До міста приїхало чимало волонтерів, вони привезли велику кількість гуманітарної допомоги з Польщі, Італії, Іспанії... Через те що немає опалення, у квартирі часом дуже холодно, більша частина міста ще навіть без світла. Хоча сподіваємося, що ТЕС скоро відбудують, – підсумовує хлопець.
Сьогодні це вже історія, яка назавжди закарбується у пам’яті кожного українця, зокрема й в Олексія та його рідних. У майбутньому нас чекає відбудова нашої країни, віднова власного життя, і ми знаємо, що повсюди в Україні обов’язково замайорить український стяг і завдяки нашим Збройним силам таки запанує мир, а Росія рано чи пізно програє цю війну.
