Асистент кафедри ІСМ ІКНІ Андрій Демчук знаний тепер не лише в Політехніці, у Львові, а й у світі, адже він став одним із спортсменів, який здобув у фехтуванні на шаблях для української збірної на ХV Паралімпіаді в Ріо «золото». Що передувало солодкому слову «перемога» та які найважливіші віхи довелося до неї пройти, які колючі терни подолати – з’ясовуємо з ним, попиваючи чай і чекаючи на студентів.
– Насамперед – Бог мене скерував у цей вид спорту, бо в нього ти потрапляєш не з власної волі, а через певні життєві обставини (у 19 років після ампутації ноги вибрав фехтування, хоч любив і футбол, і баскетбол – Н. Я.), – розповідає Андрій. – Мій тренер мав виважені прогнози щодо моїх високих здобутків. Але він казав, що якщо я буду працювати, поступово досягати певних спортивних висот, то отримаю великі шанси стати паралімпійським чемпіоном. Потім, коли вже їздиш на змагання, то розумієш, що це справді реально, але стільки має скластися чинників, щоб зреалізувалося… Бо Паралімпіада – раз на чотири роки, у ній бере участь вузьке коло суперників (якщо на Чемпіонаті світу може боротися 40 – 50, а всього в рейтингу – приблизно 160, то на Паралімпіаду потрапило лише 12).
Мене багато-хто питав: які маю плани, як, гадаю, вдасться мені виступити? Вважаю, ці запитання зайві, оскільки якщо спортсмени їдуть на Паралімпіаду, вони їдуть боротися. А прогнозувати складно – я навіть не міг визначити, кого б хотів бачити у своїй групі, кого б я однозначно переміг. Крім цього, дуже часто лідери ще більше хвилюються, ніж новачки. І не має вирішального значення твій фізичний стан, технічний рівень (змагання не насичені великою кількістю поєдинків), а власне психологічна підготовка – здатність використати помилки суперника і не допустити власних. Важко й те, що всі чекають від тебе результату, ти й сам його від себе вимагаєш, бо приїхав представляти свою країну… І той, хто дає собі раду з усім цим, при певній долі фарту має шанс на перемогу.
– Як же Вам вдалося понизити планку своїх та чужих очікувань і зняти напругу важливості?
– Я вже маю досвід виступу на Паралімпіаді в Лондоні, де виступив, вважаю, невдало – поступився в 1/8 фіналу у фехтуванні на рапірі, а у шпазі дійшов до чвертьфіналу. Адже спортсмен – великий егоїст, який хоче вигравати, і якщо їдеш на ігри такого рівня, то треба щонайменше потрапити у трійку призерів. Можливо, цього разу завдяки абсолютній концентрації на поєдинку, на суперникові, на судді вдалося не думати про результат. Зазвичай ти не замислюєшся над тим, що треба зробити, зазвичай є якась експресія, яка видає дію, а вона або приносить результат, або ні. Можна продумати початок гри, але подальша гра – це рефлекторні дії твоєї руки, корпусу.
– Це те, що радять робити спортивні психологи: розслабитися, не аналізувати кожен свій крок, а набуті навички спрацюють автоматично.
– Так, радять, що треба поставитись як до простих змагань. Якби ж то! П’ять тисяч глядачів у залі, тренер, якого трясе від переживань, суддя, який за будь-яке твоє дрібне порушення готовий дати тобі жовту картку – відволікаючих чинників багато. Проте мандраж повинен бути, бо він дає волю до перемоги. Та він має бути в міру. І ти мусиш скерувати його в правильне русло – абстрагуватися від уболівальників і зосередитися лише на поєдинку, за кожен укол воювати.
Багато журналістів мені кажуть: о, ви так легко перемогли! Вважаю, що навпаки. Звичайно, візуально і за рахунком воно виглядало непогано. Однак, скажімо, те, що я переміг з великим розривом – 15:3 – француза Ромейна Нобла, усвідомив лише тоді, як завдав йому останнього удару. До того я думав про те, щоб першому нанести 15-ть уколів. До речі, це був мій один з головних суперників, з яким на Чемпіонаті Європи фехтував у фіналі. Він останні кілька разів мені програв і шукав варіанти, як обіграти. Те, що пощастило перемогти його, – це певний збіг обставин, моя дисципліна, можливо, після якогось мого удару його зневіра в себе.
Тільки з найсильнішими ти можеш довести, що ти чогось вартий.
– Перемоги перемогами, але були й поразки…
– Звісно, без поразок не може бути перемог. Не скажу, що в мене були болючі поразки, зате останні чотири місяці мав проблеми з правою рукою – травма ліктя. Оскільки після Чемпіонату Європи я нічого не міг нею робити, то ймовірна поразка в Ріо видавалася мені цілком реальною. Поспілкувавшись з різними лікарями й реабілітологами, я обрав курс лікування, який зайня 40 днів. Щоб якось підтримувати тонус організму, я домовився з тренерами про тренування лівою рукою. Нею мені фехтувати було важко й бісило, коли мене обігравали. З другого боку, це мотивувало старатися, хоч і не тренувався на повну.
На останніх змаганнях перед Ріо в Польщі я програв 15:14. Це був драйвовий поєдинок, бо багато чого вдавалося лівою рукою. В багатьох суперників виникло здивування – перший випадок в історії паралімпійців, щоб фехтувальник поміняв руки. У мене техніка жорстка, люблю фехтувати з позиції сили. Але лівою я вже не міг її використати, тож був більш м’який, контратакуючий. Таким чином, граючи лівою, я не показав свій рівень підготовки правою і заодно подивився на інших. Тепер думаю, що це стало однією із запорук виграшу.
– І студенти, і викладачі теж опосередковано доклалися до появи «золота» – підтримували Вас, а згодом вітали у соцмережах. І Ви щиро зізнаєтеся, що любите їх…
– Студентів не можна не любити (сміється). Коли почав викладати, то спочатку боявся, що хтось зі студентів може мене щось таке запитати, що я не зможу відповісти. А тепер кайфую, коли вони з радістю слухають те, про що їм розповідаю. У мене зі студентами плідна співпраця, бо ставлюся до них з повагою, і отримую повагу від них. Я люблю, щоб було добре відвідування. Відразу оголошую свої правила гри, і ми за ними безпроблемно граємо. Приємно, що студенти довіряють мені свої переживання. Застерігаю їх від помилок і акцентую увагу на здоровій фізичній культурі.
– Знаю, що хочете бути тренером і відкрити власний зал. Коли вчитимете майбутніх чемпіонів, то на що будете їх скеровувати?
– Тренер повинен показати основу, але дуже багато залежить від спортсмена. Спортсмен мусить мати силу волі, характер переможця і те, я переконаний, має він їх чи ні, видно відразу. Бо паралімпійський спорт – це не реабілітація, а повноцінний професійний спорт. На змаганнях я не бачив людей немічних, я бачив таких собі «звірів», кожен з яких хотів урвати своє.
– Ви у фехтуванні вже майже 10 років. З’являються якісь нові риси внаслідок занять цим видом спорту?
– Риси характеру, які є від народження, лише обростають силою. Але маленький переможний бій навіть удома може потужно змінити твоє життя – додати тобі енергії, наростити твою волю до перемоги й напористість.
P.S. Андрій Демчук, присвятивши свою паралімпійську перемогу загиблим на сході України друзям і воїнам, також займається благодійністю і волонтерською діяльністю, які не афішує. Так його фехтувальний жилет з Паралімпіади виставлено на аукціон http://aukro.ua/zhilet-fehtuvalnika-paralimpijcya-andriya-demchuka-i6524231737.html. Мета – допомога 12-річному футбольному вболівальнику Юрію Штрикулю з Полтави.
