Щороку Міжнародний мовно-літературний конкурс імені Тараса Шевченка об’єднує тих, хто відчуває силу українського слова. Цього разу серед переможців університетського етапу — студентка ІКНІ Катерина Зайцева.
— Найперше розкажіть, як ви стали студенткою Політехніки і чому обрали саме прикладну лінгвістику?
— Після неймовірно виснажливої підготовки до НМТ у 2024 році я набрала високий середній бал і могла розраховувати на бюджетне місце в найкращих університетах країни. Довгий час я не могла визначитись, яку освіту хочу здобути і де бачу своє майбутнє. Я не розглядала для себе ідеї еміграції, адже вважаю важливим реалізовуватися та бути корисною саме у своїй країні. Я народилася в Миколаєві й неймовірно захоплююся силою та мужністю свого рідного міста-героя, проте я завжди була зачарована красою та історією міста Лева. До моменту подання заяви на вступ я все ще не була впевнена у виборі спеціальності, тому мої варіанти були дуже різні: медицина, психологія, журналістика, біоінженерія та, власне, прикладна лінгвістика. Вона й стала моїм першим пріоритетом через поєднання моєї любові до літератури та прагнення працювати з мовою як інструментом сучасного світу. Можливість навчатися лінгвістики в технічному університеті стала для мене приємним відкриттям і вирішальним аргументом у виборі університету.
— Які у вас враження від навчання на кафедрі прикладної лінгвістики?
— Наразі я закінчую третій семестр і жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Запропоновані навчальні дисципліни цікаві й різноманітні, тому викликають щире захоплення та інтерес. Викладачі на нашій кафедрі — справжні професіонали, від яких відчуваєш щиру підтримку, повагу до студентів і любов до того, чого вони навчають. Подекуди буває непросто: вигорання й хронічна втома від поєднання навчання та роботи відчутно впливають як на фізичне, так і на психологічне здоров’я. Проте ніщо так сильно не навчає відповідальності й самодисципліни, як постійна робота над собою в умовах обмеженого часу та високих вимог. Для мене улюблена справа — не та, що ніколи не виснажує, а та, до якої повертаєшся навіть після сліз і падінь, бо без неї неможливо жити.
— Які навички та знання, здобуті під час навчання в університеті, ви вважаєте найціннішими?
— Навчання допомогло мені краще організовувати свій час, брати відповідальність за свої рішення та працювати самостійно. Я навчилася швидко генерувати й чітко висловлювати думки, адаптовуватися до нових знань, а часом шукати зовсім нестандартні рішення для складних завдань. Надзвичайно цінним для мене є досвід практичних завдань і проєктів, які дають змогу застосовувати теоретичні знання на практиці. Однією з моїх нещодавніх праць є переклад казки з японського фольклору та адаптація її до українського контексту в межах семестрового проєкту з дисципліни «Історія української та зарубіжної літератури». Я вдячна за можливість експериментувати й пізнавати себе в різних професійних напрямах, зокрема в художньому перекладі.
— Що спонукало вас взяти участь у конкурсі імені Тараса Шевченка?
— З дитинства я обожнювала вигадувати історії, записувати й розказувати кожному, хто був готовий слухати. Мріяла написати власну книжку в майбутньому, хоча тоді не могла передбачити, що через десять років доведеться перейти на сюжети втрат, болю та війни. До рішення піти на конкурс імені Тараса Шевченка у мене був вдалий досвід участі у Всеукраїнському літературному конкурсі до Дня рідної мови. Я написала есе, яке часто сприймали як контроверсійне та навіть провокаційне за гостроту позиції і здатність ставити незручні запитання. Це твір про найважливішу битву для кожного українця — боротьбу не лише із зовнішнім ворогом, а й з країною-агресором у собі. Моє есе посіло третє місце у своїй категорії, і саме це дало мені впевненість рухатися далі. І, звичайно, цьому значною мірою посприяли підтримка та заохочення моєї викладачки української мови.
— Чим для вас стала ця перемога — як у творчому, так і в особистому плані?
— Ця перемога стала для мене важливим підтвердженням, що мої слова, мій голос і думки мають значення, що моя творчість може бути почутою та прийнятою. Вона зміцнила мою віру в себе й дала відчуття внутрішньої зрілості для того, щоб і далі порушувати складні теми й шукати власний стиль. Крім того, я познайомилася з неймовірними людьми як з нашого університету, так і з інших навчальних закладів, які теж готувалися до обласного туру. Я щиро вдячна за можливість бути частиною цього дійства та відчути єдність талановитої молоді сучасності, згуртованої навколо української літератури та мистецтва українського слова.
— Як участь у конкурсі вплинула на ваше розуміння творчості великого Кобзаря? Чи відкрили ви для себе щось нове?
— Під час підготовки до конкурсу я глибше й уважніше перечитала тексти Кобзаря, намагаючись вийти за межі шкільного сприйняття. Я відкрила для себе Шевченка не просто як класика, а як надзвичайно сучасного автора, чиї думки про свободу, гідність і внутрішній спротив звучать особливо гостро сьогодні. Я знаходила, виписувала та вчила рядки, які резонують з моїм світоглядом, знаходять відгук у моїй душі й набувають нового звучання в контексті сучасності. Робота над конкурсним твором допомогла побачити, якою багатошаровою є його мова і як сильно вона впливає на формування національної свідомості. Крім того, я досліджувала, як інші літературознавці та критики інтерпретували художні образи й символіку в поезії Кобзаря, трактували постать Тараса Шевченка як центральний національний міф української культури. Усе це ставало підґрунтям для дискусій, які я охоче втілювала у своїх творчих роботах.
— Які рядки з творчості Шевченка вам найближчі й чому?
— «Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше — спати, спати, І спати на волі…» — для мене ці рядки про внутрішню свободу й відповідальність за свою позицію. Вони нагадують, що навіть формальна воля нічого не варта, якщо людина живе в байдужості до своєї мови, історії та цінностей. Особливо гостро ці слова звучать сьогодні, коли вибір між активною позицією і «сном на волі» має реальні наслідки. Коли слово — це зброя, а бездіяльність — співучасть. Війна випробовує нашу людяність і оголює сутність кожного: хто зраджує, хто бореться, а хто мовчки чекає, куди подує вітер.
«Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають» —ці рядки боляче вражають своєю правдивістю й актуальністю. Для мене вони про внутрішні розколи, зраду й відповідальність кожного за долю своєї країни. Шевченко ніби застерігає: найбільша небезпека часто походить не ззовні, а зсередини — з внутрішніх конфліктів, взаємного знецінення та розʼєднаності суспільства. Нам варто памʼятати про це й шукати в текстах Шевченка не привід для чергового вшанування, а реальні відповіді на виклики, які щодня ставить перед нами історія.
