Андрій Сеньків (український спортивний сайт Tribuna.com) поговорив з паралімпійським чемпіоном в Ріо, кандидатом технічних наук, асистентом кафедри інформаційних систем та мереж Інституту комп’ютерних наук та інформаційних технологій Національного університету «Львівська політехніка» Андрієм Демчуком на складні теми – життя з протезом, проблеми людей з інвалідністю, викладання в університеті та патріотизм.
У 19 років через хворобу Андрію Демчуку ампутували ногу. З того часу він ходить на протезі і займається фехтуванням на візках – це правило, яке урівнює всіх спортсменів цього виду спорту. В 2016-му Андрій ввійшов в історію – виграв Паралімпіаду в Ріо.
– Паралімпіаду перенесли на наступний рік. Що ви робите прямо зараз?
– На тижні був у лікаря, зробили повне обстеження ліктя і спини, проблемних своїх місць. Щоб розуміти, в якому я зараз стані і чи можна починати робити навантаження. З ліктем нічого обнадійливого, травма 4-річної давнини нікуди не зникла. Треба починати закачувати лікоть, щоб укріпити м’язи руки. Тоді вже можна перейти до вправ на візку, поки без боїв. Через 2 тижні зможу тренуватися повноцінно. Далі – тренувальний збір у Конча-Заспі. Нас чекає ще один етап Кубка світу в Бразилії й чемпіонат Європи у Лондоні.
– Вам 33. Перенесення зіграло критичну роль?
– Тішу себе думкою, що це корисно. У спортивному житті ще ніколи не було такого, щоб не брав зброю у руки по 4 місяці. Сподівався, що за цей час мій лікоть прийде в норму. Ще один момент – вік, наступного року мені буде 34. Після тридцяти вже важче боротися, підросло купа молодих хороших спортсменів. Але розумію, що мене є інша перевага – досвід. В мене є рік. Якщо я нічого не надірву ані в спині, ані в руці, то цей рік можна дуже плідно використати. Вірю, що цей час мені дано, як можливість покращити свій фізичний стан.
Треба сказати, що однією ногою я вже на Паралімпіаді – п’ятий номер у світовому рейтингу. Мене важко буде посунути поза першу вісімку, яка точно поїде в Токіо.
…
– Ви займаєтеся адаптацією фільмів для людей з порушеннями зору. Що це таке?
– Проект почався з того, що я пішов в аспірантуру й разом з керівником моєї роботи взяв тему «Адаптація фільмів для людей з порушеннями зору». Захистив дисертацію на цю тему. Поясню, чому саме така тема.
Згідно зі статистикою Держстату в Україні є 1 мільйон 300 тисяч людей мають хоча б якесь порушення зору. А в Україні вже давно не 45 мільйонів, тому це велика цифра. Не менше 300 тисяч потребують засобів, щоб переглядати фільми. Вони не можуть дивитися відео-контент в будь-якому вигляді. Вони не можуть піти в кінотеатр чи театр.
Існує така технологія як аудіо-дискрипція або звукоопис. Вона дає можливість доповнювати будь-який вид відео-контенту за допомогою додаткової звукової доріжки. На цій доріжці пояснюється, що відбувається на екрані.
– А це не заважає дивитися фільм, людина не пропускає діалогів?
– Додатковий звукоопис має бути лише в моменти, коли нема важливих діалогів та звуків. Ми не можемо зупиняти фільм, бо він тоді сильно затягнеться. Фішка в тому, що це має бути потужна аудіо-книга. Це не компенсує відео-ряд, але максимально наблизить до нього. В 2016-му ми створили ініціативу «Доступне кіно» і стараємося розвинути цю тему. Щоб всі фільми, які виходять за держпідтримки, доповнювалися звукоописом. Якщо люди не мають можливості піти в кінотеатр чи зробити це вдома на будь-якому доступному сайті, то це проблема. Ми даємо цю можливість.
– Що ви конкретно робите?
– Відповідаю за технічну сторону. Дівчата, з якими ми створили агенцію, домовляються, підписують договори, пишуть тексти. Я монтую і визначаю місця, куди можна вставити цю аудіо-доріжку. Програма, яку я зробив, якраз визначає ці точки, сканує звукоряд фільму за допомогою звукових коливань, хвиль, фізичних та математичних аспектів вираховує місця, в які можна вставити оці пояснення. Вона не ідеально це робить, однаково переглядаємо. Наприклад, є тиша, але все одно хтось схлипує. Це треба продивлятися.
– Які успіхи?
– Ми випустили десь 40 фільмів. І хочемо розпочати співпрацю з українськими дистрибюторами голлівудських фільмів.
– Ви викладаєте в майбутніх айтішників. Чому самі не працюєте в цій сфері?
– Я працював в айті і паралельно почав займатися фехтуванням. Зрозумів, що не може поєднувати роботу, навчання і фехтування. Я часто їздив на збори – по два тижні, по 18 днів. Треба було вибирати, хоча заробляв більше, аніж зараз у фехтуванні. Мама досі не може того пробачити. Але я обрав, що підказало серце. Гроші для мене не найважливіше і я клюнув на те, що приносить задоволення. Впевнений, що можна кайфувати і від програмування, але я все життя мріяв бути спортсменом. Коли з’явилась можливість, скористався нею.
– Для чого вам взагалі працювати в університеті?
– Я працюю в університеті на півставки асистентом. Це єдине, що може мені дозволити повноцінно тренуватися. Воно мені не приносить грошей. Цього вистачає, щоб два рази заправити машину. Я кайфую від спілкування зі студентами, від того, що молоді люди голодні до знань і думають, як себе реалізувати.
Черпаю від них енергію. При бажанні можна було б робити більше в університеті, але тоді треба кидати фехтування.
– Що конкретно викладаєте?
– В мене багато років були чисто програмерські курси, але вже декілька років викладаю командну роботу, ораторські навички, презентаційні навички та бізнес-аналіз. Це речі, котрі мені близькі. Це можливість зробити з групи осіб команди. Це можливість працювати з різними характерами. Від мене не відвертають очі і не раз чув подяку за мою роботу.
Може, я поганий викладач, бо не валю студентів. А що ти з ними зробиш прямо зараз, коли все дистанційно? От троє поїхали в село і кажуть, що не мають інтернету. Довелося приймати залік по телефону.
…
– Ви часто говорите про любов до України. Що для вас означає слово «патріот» і чи взагалі доцільно його використовувати?
– Його споганили. Патріот – це людина, яка цінує символи і землю, де вона живе, бореться за те, щоб люди дотримувалися норм життя. І я розумію, що є в першу чергу українцем, а вже потім патріотом. «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки батьківщину», – співається у пісні. Це правда.
– Так а що вона вам дала?
– Та вона мені нічого не має давати. Я настільки щасливий, що народився і живу. Можна поїхати в іншу країну, але мені комфортно тут. Приїжджаю зі змагань і зборів і кайфую.
Наших людей багато закордоном: хтось прибирає, хтось працює лікарем. І роблять її добре. Сумніваюся, що на такому ж рівні працювали в Україні: не крали, були чесними. Причини три: рівень зарплати, відповідальність і єдині правила гри.
Якщо говорити про себе, то я бачу, що можу впливати на якісь процеси: і викладанням, і фехтуванням. В мене більша важелів, ніж у звичайного громадянина. Дуже ціную це.
– У вас є впевненість в тому, що в Україні все буде добре?
– … Я впевнений у світлому майбутньому України. Саме через те, що у нас є головна цінність – круті люди. Якщо не дай бог влада поверне вектор не в ту сторону, то багато людей активізується. Хочу лише одного – щоб політики знову не користувалися цим. А люди також несли відповідальність. За свій вибір.
Повний текст матеріалу – на сайті Tribuna.com.