Знаний львівський фотомайстер Володимир Саквук, хоча вже й на заслуженому відпочинку, ще й нині разом зі своїм незмінними другом – фотоапаратом доволі часто опиняється у потрібному місці й у потрібний час.
Нині на його рахунку понад 50 тисяч світлин, а за плечима – понад 400 тисяч кілометрів колишнього Союзу, де прагнув знайти свою найкращу творчу роботу, визнання. Паралельно шукав і професійну стежину. Спочатку прокладав труби, потім освоїв фах електрика. Далі захотілося здобути спеціальність радіотехніка, яка йому подобалася ще з дитинства. Відтак вступив на вечірнє відділення радіотехнічного факультету Львівської політехніки. Хоча за фахом так і не вдалося попрацювати: поглинула фотографія.
– Світлинами захопився ще у десятому класі, – пригадує Володимир Архипович. – По закінченні школи відразу пішов працювати на Іваничівський цукровий завод на Волині. Мені він пам’ятний, бо там подарували фотоапарат (всі електрики захоплювалися світлинами і мали власні фотоапарати). Не знаю, як склалася їхня доля, але цей подарунок перевернув усе моє життя. Не розлучався з ним ані в армії, ані й надалі в житті.
– Коли зрозуміли, що Ви – «мандрівний» чоловік?
– Тоді, коли вирішив поїхати до Киргизії. Мене захопила ця природа, гори, традиції, люди… Там став ще й альпіністом, піднявся на Тянь-Шань, зробив багато світлин, які подобалися тамтешнім газетам. Відтак повернувся до Львова. Та згодом відчув, що довго на одному місці мені не всидіти. Не втримав навіть Львівський поліграфічний інститут, де вже провчився три роки. За покликом серця об’їздив практично ввесь Союз. Спочатку щороку подорожам присвячував місяць, згодом уже уділив цьому відразу 13 місяців. Почав із Воркути, далі мій шлях проліг уздовж Льодовитого океану, побував на Камчатці, Чукотці, Алтаї, Кавказі, у Норильську, Владивостоці…
– Чи думали тоді, що доля поєднає Вас із газетярською роботою?
– Не думав, звичайно, бо вважав, що ця мрія – не для мене. Однак, коли на «Електроні», де тоді працював електриком, створили багатотиражку «Робітнича трибуна», заступник редактора Василь Гаврилишин запросив до співпраці. Я довго вагався, а потім усе ж погодився. І працював там три роки. Мої світлини друкували й у «Радянському студенті». Далі були «Ленінська молодь», «Львівська правда», «Вільна Україна». Дуже підтримувало те, що мої світлини залюбки друкували на перших шпальтах не лише багатотиражок, обласних молодіжних і партійних видань, а й у центральній пресі. Час від часу їх можна було побачити у газетах «Труд», «Правда», «Комсомольська правда», журналах «Жовтень», «Планета». Про них тепло відгукувалися знані радянські фотомитці. Це додавало сили, наснаги, впевненості у собі. Зрештою фотографування стало змістом мого життя. Згодом почав писати коментарі до своїх світлин, а ще пізніше – розлогі статті про події, звідки робив світлини. Останнє моє місце праці – газета «За вільну Україну».
– Що найбільше приваблювало у світлинах?
– Мене цей світ бентежив і дуже хвилював. А ще подобалися постійні мандри, знайомство з природою, новими географічними широтами, людьми. Фотоапарат фіксував їхню духовну красу, важливі моменти з життя відомих особистостей, різних хвилюючих подій, які вже ввійшли в історію. Пейзажні знімки допомагали краще пізнати красу рідного краю.
– Василь Гаврилишин з «Робітничої трибуни» ще у далекому 1965 році в замітці «Фото В. Саквука» назвав Вас «фотографом, ліриком і художником» у одній особі...
– Так воно й було. Можливо саме тому вдалося зорганізувати 10 виставок світлин у музеях Львова, на телебаченні, в УКУ, кінотеатрах. Ознайомилися з ними і кияни. Мої світлини є у різних збірниках, зокрема й у двох томах фотоальбомів Художньо-мистецького видання «Українська світлина» 2007–2008 років поруч зі світлинами професіоналів і аматорів. Я вже упорядкував три власні альбоми, куди ввійшли світлини і статті різного періоду роботи у львівських газетах. Це дуже непросто, адже опубліковано близько 400 статей, а світлин – кілька тисяч. Цього року планую видати два томи, наступного – ще один. Хотілося б після канікул організувати виставку своїх світлин і для політехніків.
